«Я тільки правду серцем кличу» (Сумні очі степовиків)
Григорій Гусейнов
Прочитав про сумні очі степовиків у автора «Вершників», херсонця-єлисаветградця Юрія Яновського, — земляка українського письменника Тереня Масенка (1903-1970). «...Очі молодої були трохи сумні, як завше сумні є очі всіх степовиків». І одразу ніби спинився час, повернувся на кілька десятиліть назад, і я в часі іншому, ще зовсім дрібний, не записаний до школи, йду від материної Попівки левадою в бік Глодос до дядька Юхима. Віддалік мережаться верби (пізніше й село перезовуть Вербівкою), наді мною завис, ніби охороняє, тисячолітній сакральний птах, що пам’ятає, як ішли тут з півночі на південь племена й народи. Якісь із них спинилися, бо помер їхній цар.
Поховали його, засипали землею й золотом, і рушили далі, ніби тільки для того, щоби через віки випадковий хлопчик, мій одноліток, надибав ту схованку й з’явилася в історії світової археології ще одна власна назва — Глодоський скарб. Я йду, а птах все кружляє наді мною, певно, згадує, як плакали дівчата-степовички, вкрадені татарином для Кафського базару, як приходили сюди з Валахії та Молдови чужі люди й селилися поруч зі степовиками, а потім закохувалися, родичалися, народжували дітей, а мова тутешня ставала їм рідною. Й стоїть відтоді над усім цим степовим світом непорушне високе-високе голубе небо...
Вдруге я приїхав сюди через кілька десятиліть разом з донькою Тереня Германовича, відомим мовознавцем Ларисою Терентіївною Масенко. Перед тим ми довго блукали степом (у якісь хвилини навіть губилися між полів, балок і простору), й нарешті дорога ввела нас у П’яте, — старовинний куток Глодос, що таким своєрідним топонімічним чином зберіг пам’ять про колишнє аракчеєвське військове поселення (а є тут ще й Перве, Третє...).
Хати, в якій народився поет, у селі не зберегли. Як не дожив до цих днів і садок Масенків. Це його через багато літ згадував він у далекому від херсонського степу Києві: «...Були два вишневі сади, — густі й таємничі. Ближче до нашої хати росли дві круглі та могутні яблуні, за смаком яблук ми звали їх: Солодка й Кисла».
На П’ятому була Божорівська школа (Божором звали тутешнього вчителя), стояла віддалік села, на горі, звідки видно всі кутки, що розбігаються нерівними крилами, впираються в небо. Ходив до Божорівської школи й малий Тересь Масенко. А коли за Гетьманщини в Глодосах відкрили українську гімназію (одну з багатьох, що постали тоді в Україні), то радо перейшов туди разом з іншими. Вже через кілька десятиліть земляки згадуватимуть петлюрівські листівки, які буцімто Масенко-підліток у цих стінах переписував. Чи так це було, важко сказати, а от поезії Олександра Олеся, Миколи Вороного, почуті й завчені саме в стінах української гімназії, лишилися з ним назавжди (будівлі цієї також уже немає, знищили її зовсім недавно, — у 1980-ті, тільки залишки фундаменту тепер можна відшукати в гущавині бур’янів). А ще пам’ять про старшого брата Степана. Він був учителем у сусідньому селі (кінчав у Херсоні вчительську семінарію), пройшов Першу світову, 1918-го в рідні околиці повернувся з цілою купою українських книжок. Жагуче відстоював українську державність, його спільниками були Микола Григор’єв, Юрко Тютюнник...
Востаннє брати бачилися в лютому 1919-го. П’ятнадцятирічний Тересь запам’ятав: було сніжно, морозно, село наповнене військом, рухом... І тільки через десятиліття надійшла з Праги звістка: Степан живий і здоровий, пам’ятає степові Глодоси, вчиться в Карловім університеті. Тим часом Масенко-молодший міг розповісти-звітувати старшому, що став він поетом, що в «Молоднякові» вважається не з останніх. Міг розказати про близьких йому Івана Дніпровського, Майка Йогансена, Саву Божка, Василя Мисика, Івана Сенченка, Івана Калянника...
Потім листування обірвалося. Степан поїхав у Закарпаття вчителювати (тоді це була Чехо-Словаччина), зрідка в українських виданнях з'являлося його ім’я. Доля звела його з Горлісом-Горським: у закарпатській хаті Степана Масенка автор «Холодного Яру» допрацьовував один із романів, навіть залишив тут якісь рукописи. Березнем 1939-го вчитель із Придніпров’я вітав проголошену в цьому краї незалежну Українську державу, усвідомлюючи, що іншого шляху для них, усіх тутешніх українців, немає. І що жертовний і приречений крок цей, все-таки знаковий. Як і сотні інших, Степан Масенко з родиною знову залишився без прав, без даху над головою, і навіть без шматка хліба. Вчителював на Сянові, тяжко працював на цегельні в Ганновері (втратив тут здоров’я і змінився зовні аж так, що й через роки емігрантська служба США спинила його при в’їзді у «найвільнішу країну»). В діпівській школі (повоєнна Німеччина) Степан Масенко викладав українську мову разом з Євгеном Маланюком.
Тим часом в Україні виходили книжки Тереня Масенка, виконувалися сотні пісень, написаних на його слова (якісь із них з часом стали народними). Але ще цілих три десятиліття він нічого не знав про старшого брата.
Влада його не знищила фізично, як це трапилося з багатьма близькими йому письменниками й друзями (може, й випадково), подарувавши таким чином надію ще на одну зустріч з братом. А отже і шанс відчути в собі, хоча б в останні роки життя, правічну вдачу вільного степовика-сонцелюба, якому дано за будь-яких обставин лишатися людиною.
Як і Тичина, Рильський, Яновський, Бажан, багато літ він змушений був казати й писати те, чого від нього вимагали. Гіпнотизуючий страх обсідав тоді всіх і все: винятків не було. Тільки сумні очі степовика виказували: він міг замість пафосних гімнів сказати багато іншого, потрібнішого. І коли, здавалося, його час минув, і він вправно навчився робити те, чого домагалися, — трапилося неймовірне: знищений, стриножений, часом просто бідуючий у безгрошів’ї, літній поет дізнається, що загублений у часі й світах його старший брат знає про нього, втішається його досягненнями, не засуджує ані жодного слова, написаного ним. І ось уже народжується найголовніше (поволі, вивільняючись від випадкового, зайвого, чужого, наносного, що роками нажилося й урослося в нього всепоїдаючою страшною пухлиною). Цю книжку Терень Масенко назвав «Романом пам’яті». У ній немає жодного випадкового слова. Борис Антоненко-Давидович наділив твір колеги найвищими епітетами, й так само захоплено відгукнувся про нього Павло Загребельний.
Терень Масенко писав відверто й чесно. Це була сповідь перед тими, хто колись її читатиме й зрозуміє хоча б щось про нього й час, у якому довелося жити, страждати, втрачати... Він казав про найінтимніше, не страхаючись осуду, казав про тих, чиї імена в ті роки згадувалися з пересторогою. Він нічого не приховував і ні перед ким не виправдовувався (як це було в мемуарах іншого письменника, що писав про «неспокій»). Він відчував у собі гідність, інтонація написаного ним ставала щодалі впевненішою. Письменник не був суддею, розуміючи, що судити може тільки Час. Належно оцінити ним написане ніхто не наважився тоді, немає охочих зробити це й сьогодні. Можливо, через таку нетипову та несподівану для багатьох чесність письменника.
Уривки з «Книги пам’яті» встиг Терень Масенко надрукувати у «Вітчизні», але самої книжки в руках тримати йому вже не довелося. Й це також був знак: за півроку перед тим у далекій Америці пішов у інший світ його старший брат. В останні роки вони інтенсивно листувалися, братові послання стали для поета дивовижним відживленням, розладнане стало оживати, затемнене висвітлювалося. Перш за все, їхні рідні Глодоси, степ, старовинний храм, у якому Тересь співав у хорі, батькові вишневі садки, а ще дві пам’ятні їм обом яблуні, різні за смаком, що їх у родині всі так і звали — солодка й кисла.
...Й ось тепер однією миттю життя спинилося. Не було для поета більше чекань пошти, не стало на світі найближчої йому людини, — старшого брата-вчителя. Тоді він згорнув крила й каменем упав на землю. «Село Глодоси; там світ мій починався великим двором дідів-хліборобів, де були два вишневі сади, — густі й таємничі. Ближче до нашої хати росли дві круглі та могутні яблуні, за смаком яблук ми звали їх: Солодка й Кисла...»
Л-ра: Дивослово. – 2003. – № 10. – С. 71-72.
Твори
Критика
