Від рідної землі
Юрій Бурляй
Коли б запитали, чому у Тереня Масенка такий співучий голос, чому оці, а не інші образи і мотиви, — без вагання можна було б відповісти: від рідної землі, від свого народу взяв у свою поезію їх співець. Звичайно, всі ми добре знаємо, що таке певна культурна традиція і яку вона вагу має для кожного творця. І все ж думається, без того основного, земного, не було б поезії Т. Масенка... Та ж чи тільки Т. Масенка?
Бо його культурна традиція засвоювалась і розвивалась саме на цьому грунті, живодайні соки Вітчизни наливали повнокровним здоров’ям його музу, а вона, як зізнається сам поет, уявляється йому:
Гарна — без пози. Іде собі просто,
Рівна і горда, в робочім одінні,
Світла, русява, високого зросту,—
Сонце моє у веснянім промінні.
Може, нівроку, я з символу збився?
Може, малюю тут образ людини?
То вже за музою
Світ мій розкрився.
Жінка прекрасна — з душею дитини...
Власне кажучи, з цими думками і перегорнуто останню сторінку нової збірки поезій Т. Масенка «Як пахне земля». Вони виникли мимовільно, як підсумок із прочитаного, як певна відповідь на роздуми над книжкою. А подумати справді є над чим.
Наприклад, зразу ж виникає запитання: чи поетичний світ Т. Масенка справді тільки обмежений прекрасною жінкою «з душею дитини»? Чи бачить він більше і глибше?
Можна з певністю сказати, що нова книжка автора дає позитивну відповідь на це запитання. «Робоче одіння» музи Т. Масенка, а точніше — пафос сучасності — саме і не дозволило поетові замкнутися лише в інтимному світі особистих переживань, його поезія йде широкими дорогами рідної країни, вона чуйно прислухається і до лагідного плескоту дніпровської хвилі, і до гомінкої тиші запорізького степу, і до ніжного шелесту клена під вікном... І головне, за всім цим поет бачить Батьківщину, бачить рідний народ і його труд. Бачить свою поетичну зорю.
Звичайно, це символ. І досить місткий символ. Бо за ним криються і гіркі дороги дитинства, і «крем’яний» дореволюційний шлях українського народу, «і нові зорі України», спів «про мир і щастя дні». Так виник загалом досить характерний для збірки певний елегійний мотив, але в ясному патріотичному оформленні:
Й коли в осіннім безгомінні
Прийдеться десь прощаться нам —
Вас, вічні зорі України,
Віддам я в спадщину синам.
Традиційний народно-пісенний образ зорі, безліч разів вживаний в поезіях, в тому числі і в творчості таких сучасних майстрів, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, як А. Малишко, М. Стельмах, М. Нагнибіда, заграв у поета новими барвами. І, мабуть, не тому, що поет шукав якихось надзвичайних троп і фігур. Ні, епітет «вишневі» до слова «зорі» зустрічався уже не раз, як між іншим, епітети «тихі», «вічні», «нові».
І «сади весінні», і «осіннє безгоміння», «скарби безцінні» теж уже були в літературі... А отже вірш бере за серце.
Він хвилює тому, що поет щиро, задушевно про це розповідає, тому, що такого роду ліричні поезії Т. Масенка несуть і собі значний емоційний заряд. І що головне: свої емоції поет пов’язує з чимсь важливим, загальнозначимим, він за буденні: вміє бачити і поетичну сторону життя, в звичайному шукає і знаходить поетичне.
Ліричними віршами відкривається збірка. І коли читаємо мініатюру «Сонце над Дніпром», чи коли познайомимося з поезіями — внутрішніми монологами ліричного героя («Зелені берести», «Осінні берести», «Житні колоски»), то завжди немовби «матеріально» відчуваємо оцей плин поетових емоцій.
Полум’яний патріотизм визначає і пафос вірша «Степи України жанр якого поет визначив словом «дума».
Зробимо зразу ж застереження: хай читач не подумає, що тут Т. Масенко наслідує деякі формальні особливості стародавньої думи українських кобзарів. Звичайно, нічого поганого і не сталося, коли було б таке творче засвоєння. Одначе в даному разі маємо інше: дума Т. Масенка — це характерний в українській і російській класичних літературах вірш-роздум, міркування поета із самим собою, із власним серцем. Жанру цілком відповідає довгий, цілком «книжний» амфібрахічний розмір, ряд образів, власне, літературного походження, які перебувають в органічній єдності з фольклорними мотивами:
І коні, і танки топтали завжди
Живої праматері тіло,
Вона ж у століттях збирала катран,
Шукала цілющого зілля
І знов прикладала до серця і ран,
Ждучи, мов княгиня, весілля.
І знала: сконає усяк Тамерлан
В кривавім своїм божевіллі.
До речі, чи це не нагадує нам деякі відомі уже мотиви нашої поезії, скажімо, «Жагу» М. Рильського?.. Та ні минулі тяжкі страждання України, ні власні втрати і болі не закрили від очей поета краси сьогоднішнього дня. Як житній колос, що проріс, виплеканий людством для щастя людей, так оспівується і той герой, до зайняв у творі центральне місце; так оспівується людина-творець, зодчий нового світу.
І що характерно: поезії Т. Масенка, такій «земній», реалістичній, з виключним тяжінням до простоти класичного вірша, народної пісні, властиве деяке романтичне чи романтизоване сприйняття дійсності. Ні, поет не шукає якихось далеких, не кажемо вже — ареальних образів і мотивів, не кохається в казково-фантастичних сюжетах (хоча вони не протипоказані нашій літературі і наявні у ній). Ні, він милується романтикою «чистої душі», сповнений прагнення ясного рідного ідеалу, який уявляється йому чимсь своїм, дорогим, заповітним. Очевидно, тут виявляються ті тенденції, які найшли своє завершене розкриття в поезії такого майстра, як згадуваний уже Максим Рильський. То ж у Т. Масенка у вірші «Під небом юності» читаємо:
Де б я не жив, та повсюди шумить
Чорного моря шовкова блакить,
Пахнуть солоні вітри на світанні,
Степу гарячого трави духмяні,
Сняться трикутні руді паруси,
Наче з полотен, що мати наткала,
Чути рибалок глухі голоси
В тиші дзвінкій, що на берег упала;
Серцю ввижаються ті вечори,
Де я по стежці збігав із гори,
Босий, по першім морозцю і глині.
Гей, вечори мої теплі і сині,
Неба дитинства пахучі вітри!
Ці ж тенденції — образи і мотиви — відбилися в новій поемі Т. Масенка «Пелехівщина», яка більше нагадує діалогічно побудовану сценку з кількома ліричними авторськими відступами, аніж звичайну сюжетну ліро-епічну поему. Щоправда, діалогічні конструкції наявні і в класичній сюжетній поемі. Одначе там вони більш чітко згруповані навколо фабульної основи твору.
Плине у поемі і міцний сатиричний струмінь... Сатира Т. Масенка далеко більш ліричного, аніж гумористичного забарвлення.
Віршована «Повість про майстра колисок і зрадливу жінку» теж ясно виявляє характерне для творчості поета. Тимчасом це твір, що досить віддалений і від сучасних днів, і від життя нашої республіки (в основі сюжету — перемога нового в житті і побуті узбеків, жителів Бухари). Тут уже чіткіше виступає, дозволимо собі висловитись, певний «гумористичний підтекст», а епіграф з Стендаля до твору — «Наважтесь лишитися простим!» — вказує і на інше: на те, що поемі властивий якийсь вільнодумно-грайливий, безшабашно-цнотливий погляд на світ і речі...
В поемах, як, між іншим, і в кількох віршах, ще зустрічаються не зовсім опрацьовані рядки, неточні рими тощо. Думаємо, що поет ще повернеться до цих творів і попрацює над їх формою.
«Казка нашого лісу» — третя і остання тема збірки. На наш погляд, це один з кращих творів для дітей: «Казка...» справді поетична, міцно зв’язана з українським фольклором, написана хорошим віршем. Дума про ліс — красу і багатство рідної землі — визначає і її тему і пафос. Звичайно, в творі наявне деяке моралізаторство, але міра дотримана, і воно цілком в дусі поезії для дітей.
[…]
Розмову про книжку хочеться закінчити згадкою про розділ «Із записної книжки», де зібрано вірші інтимних мотивів. Власне кажучи, ці мотиви виразно бринять і в інших розділах збірки. Одначе тут найбільше співається про любов.
Це чистий і щирий спів. Поет від душі заявляє:
Мало щастя — любить лиш для того,
Щоб співать про кохання своє.
В його душі — дивний цвіт того кохання, що виводить на «ширші дороги весняні», що одягає «надії й слова» «у сердечні мотиви». Це та любов, що спадає на серце, як весняна гроза, як життєдайна злива. Ось чому і тривоги, й печалі бринять у ній... І глибока, глибока ніжність, як у колискових піснях, присвячених поетовій доньці... Зрештою, стає зрозумілим і оцей, по суті пушкінський мотив його лірики:
І я у день, що вартий вічності,
Скажу: весь вік тебе люблю.
Благословлю всі сльози ніжності,
Страждання всі благословлю.
Спомини, спомини плинуть у любовній ліриці поета. Та не заколисують вони співця. «Ми дні прожиті споминаєм, та не спиняємось в путі», зізнається Т. Масенко.
Л-ра: Вітчизна. – 1959. – № 7. – С. 194-196.
Твори
Критика
