Полемічні елементи збірки «Перло многоцѣнноє» Кирила Транквіліона Ставровецького
Тетяна Трофименко
І. Франко у завершеній 1907 р. 1-й редакції 1-ї частини «Історії української літератури» пише, що уривки з «Перла многоценного» поряд з іншими творами 17 ст. «з того часу ще й досі з пієтизмом переховують і відчитують наші селяни». Йдеться про прозові трактати есхатологічного характеру, що, за спостереженням С. Маслова, читались і переписувались також у російському старообрядницькому середовищі. Увагу читачів привертали ті уривки книги, в яких йшлося про прихід антихриста, «останні часи» і кінець світу.
На українському терені у 16-17 ст. оповідання про прихід антихриста стають фактором релігійної полеміки. «Разом з реформаційними течіями, що йшли до Польщі, на Литву й на Україну з Німеччини і взагалі з західної Європи, прийшла сюди також улюблена реформаційна ідея, що Антихрист, про якого писали старі отці церкви, се не хто інший, як римський папа, що під маскою наслідування Христа має здобути світську власть і розширити свою державу на весь світ».
Протестантські закиди на адресу папи намагається спростувати Іпатій Потій у брошурі «Унія» (1595 p.). У відповідь на неї Стефан Зизаній 1596 р. видав в Острозі книгу «Казанье св. Кирила, патріархи Єрусалимського, о антихрист'Ь и знаках єго», якій, за твердженням К. Студинського, «православні вірили більше, чим Євангелії».
«Титул властиво не відповідає річи, - пише І. Франко, - бо текст Слова Кирилового... розведено тут широким коментарієм і екскурсом на сучасні Зизанії церковно-політичні теми. Се було причиною, що на Зизанія накинули ся полемісти, не лише єзуїти..., але також і руські прихильники унії. До таких полемічних творів належить виступ Кирила Транквіліона-Ставровецького в його книжці «Перло многоценное», виданій, що правда, аж 1646 p., але написаній далеко вчаснійше, може ще в початку 17 в.».
На прокатолицьких симпатіях Транквіліона, як ми знаємо, неодноразово наголошувалося. Не цурався Кирило стосунків з католиками в приватному житті (присвячував свої твори захисникові православ’я Лаврентію Древинському і католику Самуїлу Корецькому, для видання «Євангелія учителного» шукав притулку у православної княгині Вишневецької і дякував за підтримку католикові Юрію Чарторийському), уникав і рішучої полеміки в творчості, тоді як протестантів гаряче викривав. В основі цього лежить, на нашу думку, усвідомлення християнської церкви як вселенської, без різниці обрядів. Те, що есхатологічні казання «Перла многоценного» є ідентичними з «Поученієм в нєдєлю мясопустную» з витриманого в православному дусі «Євангелія учителного» (це особливо добре помітно при зіставленні з виданням 1699 p., з якого було вилучено всі неправославні думки), вказує на механічний, вставний характер виступів проти Зизанія і розповіді про завоювання антихристом Риму. Видається, що з’явились вони в пізніший, уніатський період життя Ставровецького, коли на основі своїх попередніх творів він укладав «Перло многоцѣнноє» (1646 p.). Очевидно, що полемічний елемент не є стильовою домінантою для Транквіліона, на відміну від «Казанья св. Кирила», яке без цього елементу втрачає свої літературні особливості.
Характер взаємодії з «Огласительним поученієм 15-м» Кирила Єрусалимського у авторів різний. Кирило Транквіліон в основному дотримується структурної схеми «поученія», спільної для більшості візантійських есхатологічних оповідань, тоді як Зизаній, на думку більшості дослідників, просто сфальсифікував текст Кирила, пристосувавши його до своїх полемічних завдань. Зазначимо проте, що в тому прояві «крайньої несовісности», коли «дещо з проповіді св. Кирила Зизаній пропустив, не одно перекрутив, а багато додав від себе» виявляється своєрідний феномен барокової літератури, який полягає у зміні уявлення про компіляцію як спосіб організації тексту. «Якщо раніше структура художнього твору часто являла собою об’єднання (часом механічне) чужих текстів, то тепер компілятивність визначається переважно межами цитатного простору того чи іншого твору, де власне ім’я, ім’я автора чи певна думка «тягне» за собою комплекс асоціацій».
Однією з найважливіших цитат, що забезпечують єдність тексту, є слова ап. Павла з 2-го послання до солунян: «Нехай ніхто жодним чином вас не зведе! Бо той день не настане, аж перше прийде відступлення і виявиться беззаконник, призначений на погибіль, що противиться та несеться над усе, зване Богом чи святощами, так що в Божому храмі він сяде як Бог і за Бога себе видаватиме... Його прихід за чином сатани буде з усякою силою й знаками та з неправдивими чудами, і з усякою обманою неправди між тими, хто гине, бо любов правди вони не прийняли, щоб їм спастися» (2 Сол. 2:3-4, 9-10).
Для Зизанія це відступлення «на он час зачало (пор. 2 Сол. 2:7), гды от святой восточной... церкве православія греческого духовные рімского костела отступивши розырвали христіянскую овЄта того монархію», а отже, цитата з послання до солунян є підставою для промови, спрямованої проти «філіокве». В «Перле многоцѣнному» опозиція «вірність - відступництво» осмислюється як протиставлення апостольської церкви і єретиків-протестантів, до яких належить і Зизаній.
Для Транквіліона поява антихриста у сфері, причетній до сакрального, неможлива. «Антихрист, - пише він, - вийде з геретицких зборовь и заходныхъ краєвь, ньмецкихь геретиковь». Перше «відступство» було в Греції «презъ Симона Чаровника, ложного христіанина, и презъ Харинта и Евенита, и презъ патріарховь некоторых, яко презъ Аполинарія, презъ Савелія, презъ Арія, презъ Македоніа» (ПМ, арк. 179). Їх прямими послідовниками є сучасні єретики […].
Єретичну науку Кирило називає «морем бурливымъ», спираючись на слова Апокаліпсису 13:1: «І я бачив звірину, що виходила з моря, яка мала десять рогів та сім голів, а на рогах її було десять вінців, а на її головах богозневажні імена» […].
«Тілесності» антихриста протиставляється оманливість його чудес, якими він спокушатиме людство. В ряду негативно маркованих з’являється ще один образ - юдейства, з яким також пов’язана нетвердість у вірі, відступництво, схильність до ідолопоклонства і неприйняття Христа. Типово старозаповітніми були уявлення про могутнього владику і царя ізраїльського, Месію, що відновить царство Давида і подарує народові загальний добробут (Бут. 49:10, Пс. 71:8-12, Іс. 40:10-11, Єз. 32:23, Йоіл 2:23).
Ця діяльність антихриста, на думку Стефана Зизанія, вказує на те, що перед 2-м приходом Христа «подпору діявол собі взявши глупых противников очекиваніє, а наболше о тыхь, которіє от жидовства, приведе якого чоловіка, волхва, в чорнокнижств'к, и к чарованю, и в кукґлярстві все злоє уміючого, хватаючого собі преложенство Римского царства». Походження антихриста з Римского царства обґрунтовується книгою пророка Даниїла, починаючи ще з праці «Проти єресей» Іринея Ліонского: у видінні 4-х звірів, що вийшли з моря, 4-й звір, «страшний і грізний, та надмірно міцний», який «жер та трощив, а решту ногами своїми топтав» (Дан. 7:7), означає римську державу. Десять рогів, які мав цей звір, прообразуючи десять царств, які постануть з Римської імперії, а 11-й ріг, який вирве з коренем три попередні (7:8), означає останнього римського царя, тобто, на думку Стефана Зизанія, папу, який має «панством ту на земли обогатити ся и вместо Христа назвавши ся всіх до себе от церкве зводити, будованем и пышными мурами, містъ и костелов світлых, и достатком маетностей, и славою свкта того прелщаючи». Характерно, що Кирило Транквіліон оминає всі ці відомі пророцтва, вигукуючи проте: «Не прав той Зизаній, проклятій геретикъ. Много нашего народа зтрусилъ тимъ блюзнірствомь ложной науки свои...». Натомість у «Перлі многоценному» 1646 р. Ставровецький подає картину останнього походу антихриста, який піде зі своїм військом «до римскои святой апостолскои церкви и тамь замордуетъ пастыря наивышого овчарні Христовои, папужа, отца святого, и епископов позабивавши, тогда сяде у церкви св. Петра, яко Бог ложній шатан, показуючи себе богом над богами». Похід антихриста з Гогом і Магогом на Царгород, Рим і Єрусалим описується в апокрифічному «Видінні Даниїла». Уривок із «Перла многоценного», в свою чергу, вплинув на пізніші списки есхатологічних оповідань: В. Істрін наводить уривок зі збірника Публічної Бібліотеки № 629 18 ст., а «Матеріали до руської літератури апокрифічної» О. Калитовського містять варіант «Одкровення Мефодія Патарського, в яких майже цитується Транквіліон. На основі «Перла многоценного» було сформовано опублікований І. Франком рукопис поч. 18 ст. «О послєднных днехъ», який теж не містить антипапських виступів. Навіть створені під впливом книги Зизанія українські рукописи не виявляють ворожого ставлення до Риму (напр., рукопис о. Теодора з Дубівця).
Отож, спостереження над полемічними елементами збірки «Перло многоцѣнноє» дозволяють відзначити кілька суттєвих моментів для характеристики творчості Кирила Транквіліона Ставровецького і барокової літератури загалом. Латинські симпатії Транквіліона не завадили популярності його твору в українському середовищі, оскільки полеміка з католиками вже відходила на задній план в момент виходу книжки. Натомість антипротестантські виступи, якими рясніють також «Євангеліє учителноє» та «Зерцало богословіи», зачіпали дражливі для українського православ’я 16-18 ст. питання, пов’язані з експансією протестантських ідей в Україну. Найприкметніше тим часом, що ті ж самі старообрядці, які охоче послуговувалися твором Зизанія, не відкидали і книги його рішучого опонента Кирила Транквіліона (переробленої, до того ж, у православному дусі 1699 p.), вбачаючи у образах антихриста і західних .німецьких єретиків реформи патріарха Никона і Петра І. Зрештою, дискусія про те, ким є антихрист або хто є антихристом, зазнавала модифікацій залежно від зміни суспільно-політичних умов. Так, приміром, «Месія правдивий» (1669) Іоаникія Галятовського, побудована у вигляді діалогу християнина з жидом, розв’язує питання, ким є очікуваний євреями месія - антихристом чи Ісусом Христом (до речі, цього питання торкалися і попередники Галятовського). Хоча всі автори користуються майже ідентичним набором біблійних цитат і свідчень св. отців, їм вдається створити оригінальні тексти, що мали значний вплив на історико-літературний процес 16-18 ст., а також продемонстрували риси, властиві бароковій літератури. Це, насамперед, можливість кількаразового, часто відмінного прочитання того самого тексту, складна взаємодія тексту і прототексту, яким зазвичай є Св. Письмо, патристичні твори та апокрифи.
Л-ра: Медієвістика. – Одеса, 2002. – Вип. 3. – С. 203-208.
Твори
- Епіграма
- На старожитний герб ясне освенцоних і вельможних іх милостей княжат Корецьких
- Прироження грифа хто хоче познати
Критика
