Тлумачення старозавітних образів як префігурації новозавітних у проповідях Кирила Транквіліона Ставровецького
Т. В. Турчина
За характером використання старозавітних та новозавітних образів Кирило Транквіліон Ставровецький - справжній представник своєї епохи. Не дарма він порівнює себе з трудолюбивою бджолою: натхненний божою іскрою, створює неповторні образи, що існують у тісному зв’язку зі Старим і Новим Завітом.Відповідно завдання цієї статті - дослідити особливості поєднання старозавітних і новозавітних образів, а також визначити особливості їхнього тлумачення у проповіді порівняно з біблійним текстом.
Надруковане 1619 р. «Євангеліє учительне» власним змістом і формою викладу утвердило подальшу традицію тлумачення біблійного тексту в літургії. Зокрема, про це йдеться в серії ґрунтовних праць з барокового проповідництва Тетяни Левченко-Комісаренко, кандидатській дисертації Тетяни Трофименко «Збірка «Перло многоцінноє» Кирила Транквіліона Ставровецького в контексті барокової культури» і докторській дисертації Олени Матушек «Проповіді Лазаря Барановича в дискурсі українського бароко». Проте згадані дослідниці не торкаються безпосередньо проповідей зі збірника Євангеліє учительне, а лише згадують його в контексті обраних тем.
На проблематику взаємодії старозавітних і новозавітних образів звертає увагу Сергій Аверінцев у короткому нарисі «Старий Завіт як пророцтво про Новий: загальна проблематика очима перекладача». Дослідник пояснює історичний контекст переосмислення Старого Завіту під кутом зору античної філософії, звертається до християнсько-юдейської полеміки щодо взаємодії Старого і Нового Завітів і вирішує її у лінгвістичному ключі. Та він обминає проблему прикладного втілення цих засад у проповіді, тому що це не пов’язано з метою його дослідження.
Притаманне бароко тлумачення старозавітних образів як префігурації новозавітних часто використовується Ставровецьким як основний спосіб інтерпретації Святого Письма. Характерно, що він не просто вживає старозавітну образність, а підносить її на рівень вищий як безапеляційну наперед закладену визначеність приходу Царства Божого на землі. На рівні тексту можливі кілька варіацій у такому використанні: 1) одноразові згадки старозавітних подій (наприклад, у другій частині проповіді на неділю М’ясопусну автор говорить про видобування Мойсеєм води зі скелі), 2) розлогі порівняння з додаванням барокової метафорики (для змалювання картин Страшного суду автор цитує старозавітних пророків, таким чином розширюючи сенс проповіді шляхом звернення до вже знайомого слухачу / читачу матеріалу). 3) створення паралелізму сюжетних ліній (часті порівняння Мойсея і Христа, шляху юдеїв з Єгипту в землю обітовану і шляху християнської душі до спасіння).
Загальноприйнятою основною засадою новозавітного тлумачення Старого Завіту є вчення про двоіпостасну природу Ісуса Христа: Слова, що споконвіку було у Бога і в останні дні стало плоттю. Ранньохристиянський апологет Теофіл Антіохійський говорить про предвічний діалог Святої Трійці, вперше вживаючи цей термін щодо Бога: «ті три дні, що були перед створенням світил, є образами Трійці, Бога і Його Слова, і Його Премудрості». Очевидно, що поява Сина Божого співпадає з початком світотворення, і «Бог отримав Його собі у радники, оскільки Він є Його розумом і думкою». У євангельській історії йдеться про народження Слова від Бога, і Бог не відділив Його від себе, а навпаки - постійно був з ним, Ісусом - втіленим словом Божим. Саме тому Іван розпочинає Євангеліє словами: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку» (Ів. 1:1,2). Така ґенеза образу Христа в Біблії спонукає отця Кирила до потвердження зовсім не генеалогічної «царственності» Ісуса Назаретянина, як це робить, наприклад, євангеліст Матвій. Натомість український автор залучає ширшу палітру асоціацій, дошукуючись типологічної подібності певних аспектів «біографій» Ісуса і старозавітного пророка Мойсея.
У першій частині «Повчання на третю неділю святого посту» Ставровецький, відходячи від євангельського зачала (Мрк. 8:34-38, 9:1), звертається до короткого фрагменту з Євангелія від Івана, де автор І ст. згадує події зі старозавітної книги Чисел: «І, як Мойсей підніс змія в пустині, так мусить піднесений бути й Син Людський, щоб кожен, хто вірує в Нього, мав вічне життя» (Ів. 3:14,15). Проповідник звертається до образу змія і пропонує пригадати старозавітні події. У подальшому тлумаченні автор «Повчання» розглядає мідного змія як праобраз хреста Господнього, від якого хворі і нужденні діставали зцілення і втіху. […] Мойсей увінчує свій посох мідним змієм, щоб урятувати свій народ від укусів зміїв огнистих, що ймовірно символізують диявольські спокуси і гріхи. Подібно до цього піднесеного посоху, зцілення також дарує і хрест, піднесений над Церквою Господньою.
Образ стражденних від укусів змія, так само, як образ Ісуса Христа, невіддільний від смерті і страждання. […]
Як зазначає X. Яннарас, «моральність людини є, передусім, екзистенційна подія - діяльна реалізація повноти життя або ж поразка і викривлення своєї істинної іпостасі».
Ампліфікація - це улюблений спосіб розширення сенсу, що його використовує Ставровецький у проповідях. І це сприяє хвилюванню душі і викликає довіру до оратора, а тому, впливає на емоції слухачів. […] Паралелізм старозавітних і новозавітних образів сприяють повноті їхнього розкриття і виконанню основної мети проповідей - моральному вдосконаленню пастви і формуванню ідеалу праведника.
Якщо ж мідний змій зі Старого Завіту як символ хреста і жертви Христової прислужився проповіднику для однієї проповіді, то «Єгипет мислений» - більш частий і повторюваний мотив. Єгипет для отця Кирила - це «пітьма гріха», що знаходиться «под властію горкой работы, невидимого мучителя фараона діавола», це спосіб мислення рабів, що ще не вийшли з Єгипту під проводом Мойсея. З цього царства погибелі усіх покірних християн виводить Христос-спаситель […]. Прослідковується кілька паралелей в образності: Мойсей - Ісус, Єгипет - пекло, фараон - диявол-миродержець.
Порівняння Мойсея й Ісуса є типовим. Слід бодай згадати про подібності їхніх «біографій»: у дитинстві як Мойсей, так і Ісус пережили побиття немовлят чоловічої статі (Вих. 1:22; 2:1-10; Матв. 2:13-18), Мойсей виходить з Єгипту разом з богообраним народом, поки Ісуса не було покликано звідти як первородного Сина Божого (Вих. 4:22, 23; Ос. 11:1; Матв. 2:15,19-21), обидва вони постували в пустелі 40 днів - Мойсей перед сходженням на гору Синай, а Ісус перед спокушенням дияволом (Вих. 34:28; Матв. 4:1, 2). Про подібність можна говорити і в числовій символіці. Наприклад, Мойсей збирає довкола себе дванадцять колін народу Ізраїлю, так само, як Ісус збирає дванадцятьох апостолів; ізраїльтяни сорок літ блукають пустелею, Ісус проводить там сорок днів.
Також привертає увагу подібність топосів гори і дверей у канві текстів про Ісуса та Мойсея. Зокрема, Мойсей сходить на гору Синай, щоб говорити з Богом і отримати декалог на камінних таблицях, а Ісус - на Оливну гору, щоб востаннє перед шляхом на Голгофу звернутися в молитві до Бога-Отця. На відміну від конотацій сталості топосу гори, топос Єгипту стає своєрідними «дверима», що випускають у світ спочатку богообраний народ, а потім Сина Божого. Саме після виходу з Єгипту ізраїльтяни усвідомили єдність своєї громади, і звідти ж був покликаний Ісус в Галілею, щоб проповідувати своє вчення і зцілювати стражденних.
Постійні алюзії у новозавітних текстах на старозавітні події не могли не привертати уваги дослідників. Посиланнями на Старий Завіт наповнена кожна книга Нового Завіту. Зокрема, про це говорить Нортроп Фрай, вказуючи на Об’явлення Івана Богослова і Послання апостола Павла до євреїв, що «всуціль зіткані із таких алюзій, часто з дослівним чи недослівним цитуванням». Головний принцип інтерпретації, на думку святого Августина, захований у формулі: «Новий Заповіт прихований у Старому, Старий Заповіт розкривається в Новому».
Саме на цій основі Ставровецький будує образність у своїх проповідях. У «Слові про хрест наш, який ми повинні нести кожного дня», що є другою частиною повчання на третю неділю святого посту, проповідник остерігає правовірних од повернення до гріха, попри страждання, що вони мусять терпіти за віру […].
Та все ж образи Мойсея й Ісуса не є ідентичними для автора. Він не забуває підкреслювати терпіння Господнє, порівняно зі старозавітним пророком. Ставровецький називає Ісуса «душелюбним Пеліканом небесним». З пристрастю богочестивого проповідника згадує він це ім’я у «Повчанні п’ятому про Страсті Господні» і описує страждання Сина Божого, апелюючи до «христолюбивої душі многогрішної», заради спасіння якої була потрібна ця жертва. У «Повчанні у Святу Велику П’ятницю», коли плащаницю кладуть у гріб, отець Кирило розгорнуто тлумачить образ пелікана-Христа. Очевидно, що це запозичення з Фізіолога. […] На думку проповідника, подібно природі цього птаха, і Христос, розпалюючись любов’ю до грішного люду, «пролив кров Своіа на раны души твоіи, щоб сцелиты их і даруват живот вічний» [ЄУ, арк. 198 зв.]. У цій яскравій метафоричній образності і докладному описі страждань Христових Ставровецький близький до католицьких і протестантських постил, автори яких ставили собі за мету розчулити слухачів шляхом натуралістичного опису страждань Господніх.
Привертає увагу ще один аспект типологічного зіставлення старозавітної і новозавітної образності. Ісуса в Євангеліях називають «Месією», що означає «помазаник», і грецьким відповідником цього слова є «Христос». Якщо ж звернутися до часів Старого Завіту, то на Сході існував звичай помазання законного володаря: священик виливав на голову царя кубок ялину. Ялин, як зазначає Олександр Мень, вважався символом міцності, і сам обряд нагадував про те, що влада походить від Бога, Дух Якого віднині буде перебувати разом з обранцем. Тому кожен володар Ізраїлю (а іноді і пророк) називався Помазаником, Месією, «Христом». Цілком ймовірно, що так серед послідовників міг називатися і Мойсей.
Проте більш частотним і типовим у зіставленні старозавітної і новозавітної традиції є тлумачення Христа як другого Адама, що «скинув одяг Адама старозавітного і прийняв на себе його гріхи - гріхи всього людства». Це зіставлення бере початок від Послання святого апостола Павла до римлян: «Та смерть панувала від Адама аж до Мойсея і над тими, хто не згрішив, подібно переступу Адама, який є образом майбутнього» (Рим. 5:14). Апостол Павло, очевидно, говорить «про Адама як про typos Христа». У перекладі ми бачимо «образ», що відповідає грецькому typos. Нортроп Фрай вказує на необхідність типологічного читання Біблії: «Усе, що відбувається у Старому Завіті, є «типом» або ескізом того, що відбувається в Новому». Відповідно, те, що відбувається у Євангелії, є здійсненням пророцтв минулого, про що говорить Христос, коли відповідає на закиди йому про руйнування Закону: «Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати» (Матв. 5:17).
У кінці XV ст. був відомий у різних варіантах покаянний вірш «Плач Адама». Ймовірно, що цей текст грунтується не на канонічній біблійній оповіді, а на церковній службі: за тиждень до Великого посту у проповідях мають згадувати вигнання Адама. Хоча у Ставровецького в цей день вибрано зовсім інше зачало, та автор неодноразово повертається до образу старозавітного Адама. Особливо Це помітно у другій частині повчання у неділю двадцять п’яту «Про падіння Адамове і доброту Божу, якою спасенний був, і Христом в отару Його взятий був і в загорожу ангелів принесений», а також в останній частині проповіді «На початок індикта, тобто нового року», що має назву «Про плач Адама, як плакав після вигнання під раєм сидячи»), В. Адріанова-Перетц вказує, що про покаяння і плач Адама йдеться в каноні утрені сиропусного тижня, який приписують Йосифу Студиту. Старий і Новий Завіти поєднані в локусах апокрифічного циклу про Адама і Єву і розповіді про сорокаденне каяття на березі річки Йордан, де пізніше будуть охрещені Іоан Предтеча і Христос. М. Рождественська зазначає, що така версія подій відсилає до візантійської іконографії, зокрема ікони «Воскресіння Христове» або «Зішестя Христа в пекло», на якій зображено Христа простягає руку старозавітному Адаму і виводить його з пекла разом з іншими грішниками. Водночас таке зображення тяжіє до апокрифічної версії подій Страсної П’ятниці і ранку неділі, що була розроблена в апокрифічному Євангелії від Никодима і двох гоміліях, які були створені за його мотивами - «Слові в страсну суботу» Єпіфанія Кипрського і «Слові про зішестя Іоана Предтечі в пекло» Євсевія Александрійського (Самосатського). Ці тексти були вже відомі на слов’янських теренах у ХІ-ХІІ ст., а пізніше стали основою для укладання апокрифічного «Слова про Лазареве воскресіння», куди увійшов плач Адама, тому його можна називати «адамічним текстом». Подібний твір знаходимо у відомому Франковому виданні апокрифів і легенд, зібраних за рукописами XVII-XIX ст.
Джерелами проповідей для Кирила Транквіліона Ставровецького слугують Святе Письмо, твори Отців Церкви і філософів. Про свою обізнаність Ставровецький почасти інформує не прямо, особливо, коли йдеться про апокрифи, що були відомі як авторам гомілій, так і слухачам. Так, він цитує неканонічну Четверту книгу Ездри, або будує цілу проповідь на основі «Плачу Адама».
Отже, використовуючи досить поширений в барокову добу спосіб тлумачення новозавітних образів через посередництво старозавітних, Кирило Транквіліон Ставровецький досягає особливої напруги викладу, що зіперта на глибоку традицію типологічного тлумачення біблійного тексту. Завдяки цьому створюється неповторне враження всеєдності проповіді і оповіді Святого Письма.
Л-ра: Наукові праці. Серія Філологія. Літературознавство. – 2016. – Т. 276. – Вип. 264. – С. 146-150.
Твори
- Епіграма
- На старожитний герб ясне освенцоних і вельможних іх милостей княжат Корецьких
- Прироження грифа хто хоче познати
Критика
