Поезія Гафіза Шіразі: її місце в перській та світовій літературі

Т. Ф. Маленька

Гафіз - найпопулярніший поет Персії. Його «Диван» досьогодні уже протягом шести сторіч - поетична книга, яка видається найбільшими тиражами в Ірані та країнах Близького й Середнього Сходу - від Туреччини до Пакистану та Індії. «Диван» Гафіза має для персів не менше значення, ніж Коран. Його кладуть разом з Кораном у колиску новородженої дитини; на «Дивані» Гафіза гадають, як на Корані, загадуючи бажання, відкриваючи певну сторінку, і на будь-яку життєву ситуацію знаходять пораду чи відповідь. Могила Гафіза в Шіразі давно стала місцем прощ мусульман, і, за переказами іранців, гадаючи на «Диван» Гафіза біля його могили, можна отримати найвірогідніше відповідь. Газелі Гафіза виконуються іранцями, афганцями, таджиками як народні пісні.

Про прижиттєву популярність Гафіза його перший біограф Мугаммед Гуляндом, який після смерті поета зібрав розсипаний по різних списках «Диван», упорядкував його і подав до нього першу передмову, писав так: «Газелі Гафіза, які завоювали світ, у дуже короткий час дійшли до Хорасану, Туркестану, Індії, його надзвичайно чудові слова розповсюдилися в Ірані та Азербайджані. Суфійські бесіди не розгорталися без його віршів і шахські веселощі не проходили без його цікавих бесід, навіть побачення закоханих та пиття вина не обходилися без його участі. Така популярність Гафіза обумовлена, з одного боку, популярністю на Сході поезії взагалі, важливим її місцем у житті народу. Як зазначив А. Кримський, «у Персії багато більше, як між іншими мусульманами, докладне знання національної літератури красної (творів Фірдовсія, Саадія, Гафіза, Хейяма й ін.)... і навіть неписьменний водовіз усе може процитувати напам’ять величезні відривки зі старинних перських поетів». Малограмотний народ знав напам'ять і передавав з покоління в покоління вірші улюблених перських класиків, які часто ставали поряд з Кораном основою вироблення моральних засад. Поетичне світосприйняття персів заклалося у самій перській мові, яка є надзвичайно образною, багатою на фразеологізми. У побутовій лексиці персів можна знайти справжні перлини поетичної образності: «Білої дороги» - бажають іранці і таджики в дорогу; «їхнє домашнє вогнище - сліпе», - так кажуть про бездітну сім’ю. Велика популярність поезії Гафіза обумовлена й тим, що він використовував найпоширенішу у персів поетичну форму - газелі, і довів її до найвищої досконалості. Газелі Гафіза, як зауважив іранський літературознавець Алі Дашті, увібрали в себе «психологізм Нізамі, раціоналізм Хайяма, екстатичність Румі, словесну майстерність Сааді і вдихнули в цей поетичний сплав дух вільнодумства та бунтарства, властивий його часові». Вважаючи творчість попередників Гафіза - Нізамі, Санаї, Румі, Дехлеві, Сааді - там благотворним фунтом, на якому піднявся геній Гафіза, важливо наголосити на синтезі двох поетичних традицій у творчості Гафіза. Цей синтез, у загальних рисах, зводиться до глибинного творчого засвоєння двох основних ліній у догафізівській перськомовній поезії X-XIV ст. - світської та суфійської. На жаль, в монографії «Хафіз та його пісні», а також в передмові до перекладів з Гафіза у «Пальмовому гіллі» (ч. ІІІ) А. Кримський обмежився лише зауваженням про випливи попередників на Гафіза і дійшов висновку, що «своїм змістом поетична Хафізова творчість анічим не одрізняється од поетичної творчості його попередників, і головна її ознака тільки тая, що художнього таланту в Хафіза, мабуть чи не більше». І все ж цього висновку для з'ясування проблеми синтезу в поезії Гафіза - замало. Якщо розвиток газелі на фарсі X-XIV ст. зобразити схематично, від її витоків - через імена Рудакі, Дакікі, Муіззі, Анварі, Сааді, Манучехрі, Кєрмані (представників світської гілки Х-ХІІІ ст.) і Бобо Кухі, Шіразі, Ансарі, Санаї, Румі, А. Х. Дехлеві (суфійська гілка) до самої вершини - Гафіза (XIV ст.), то це б виглядало як піраміда з Гафізом на її верхівці.

Характерно, що у XII ст., в розвитку перської газелі відбувається перший синтез світських і суфійських традиції, який виявився у творчості Адіба Термезі та Муіззі, і трохи пізніше - у Анварі та Санаї. Авторам, що пишуть газелі у ХІІ ст. можуть бути дані характеристики, які виражають «усі можливі відтінки переходу від визначення «світський» до визначення «суфійський» поет: світський, суфійствуючий, помірно суфійський, вкрай суфійський». Поезія ХІІІ ст. позначена іменами великого містика Джалалєддіна Румі, фарсомовного поета Індії Аміра Хосрова Дехлеві та майстра світської газелі Сааді Шіразі. Як вважають деякі іранські дослідники, синтез двох традицій позначився вже на творчості Сааді, з часів якого газель позбулася певної розкиданості і мозаїчності, остаточно викристалізувалася її форма. «В газелі завдяки зусиллям Сааді з'явилася деяка самодостатність, яка дозволяла висловити засобами цієї форми будь-яке тематичне коло традиційної іраномовної лірики від похвали до висміювання. Правильність, вираженість форми, обов’язковість дотримання вимог, які до неї ставилися, дотримання принципів пропорційності і гармонії стилю в газелі Сааді послужили міцною основою для кристалізації теоретичних уявлень про газель в іранській класичній поетиці.

На зламі XIII і XIV ст. перська газель досягла найвищого ступеня своєї зрілості і у творчості Гафіза переживала свій апогей, своєрідну «точку кипіння» (за М. Рейснер), після якого був ще один сплеск - поезія Джамі (XV ст.), але, власне, вже у творчості цього завершувача золотого віку перської поезії помітно позначився її спад. Новаторська роль Гафіза полягала в тому, що він виступив синтезатором творчих надбань своїх попередників, поетів як світського так і суфійського напрямків. «Після Сааді, з одного боку, і Джелаледдіна Румі - з іншого, Гафіз нічого нового відкрити не міг, і йому довелося б папір і перо відкласти вбік. Але Гафіз зробив сплав із двох титанів і став над ними спільним кулохом (перський головний убір - прим. Т. М.)».

Але в чому, з точки зору художньої вартісності, перевага Гафіза над його попередниками чи сучасниками? З'ясуванню місця і ролі Гафіза в перській літературі і, зокрема, в середньовічній поезії на фарсі присвячено понад 500 праць європейських та іранських гафізознавців. В Ірані існує спеціальна школа дослідників поезії Гафіза, представниками якої є відомі літературознавці Абульхусейн, Заррінкуб, Алі Дашті, Касим Гані, Абд ал-Алі Дастгейб, Манучехрі Муртазо, Тахієї Дуст, Мухсії Біно, Баховаддін Хоррамшахі та ін. Серед європейців найважливіші праці про Гафіза належать Е. Брауну, А. Арберрі, Я. Рипці, В. Бартольду, Е. Бертельсу, І. Брагінському, М. Рейснер; з таджицьких дослідників варто виділити А. Афсахзода, М. Мірзоєва, К. Восе, А.Бахтаваршоєва. Поезія Гафіза досліджується в найрізноманітніших аспектах: текстологічному (звільняється від приписів і доповнень «Диван» Гафіза), порівняльному (зіставляється з поезією класиків перської літератури - Сааді, К. Худжанді, Румі, Аттаром, Джамі), суфійському (вирішується проблема присутності суфізму як у всій поезії Гафіза, так і в окремих його газелях), з'ясовується питання синтезу попередніх надбань середньовічної лірики на фарсі X-XIV ст.; вивчаються етичні та естетичні ідеали поета, досліджується образна система його поезії, вкраплення сур Корану тощо.

Над феноменом виняткової популярності поезії Гафіза вже шість століть замислюються її дослідники. Показовою в цьому плані може бути стаття іранського поета й літературознавця Сиявуша Кесраї «Чому Гафіз» («Chera Hafez?» // «Фарханг» - 1991, № 4), у якій дослідник прагне дати відповідь, чому з усіх зірок перської класичної поезії саме Гафіз - зірка першої величини. Порівнюючи Гафіза з Фірдоусі, Хайямом, Нізамі, Румі, Сааді, ставлячи Гафіза «в пару» з кожним його великим попередником, С. Кесраї акцентує увагу саме на тих рисах гафізівської поетики, які зробили його улюбленцем персів, дійсно всенародним поетом. Так, не відкидаючи значення Фірдоусі - творця «Шахнаме» - епосу, який увібрав, мов паростки, залишки перської культури, не знищеної арабами, - і наголошуючи на високому трагізмі й драматичності поеми, перед якою «бліднуть» твори Шекспіра, на тому, що її персонажі Рустам, Сиявуш, Сохраб, Тахміна стали загальноперськими національними героями, - С. Кесраї зауважує, що «епічне вимагає епічного підходу». А щоб прочитати й запам’ятати Гафіза, його образну філософську афористичну думку, не потрібно так багато часу, як для освоєння епопеї Фірдоусі. «Бейти Гафіза, мов блискавки, живуть у свідомості персів».

Зіставляючи Гафіза з Омар Хайямом - найвідомішим у світі з усієї перської поетичної семериці (сім найбільших перських поетів подав Гете у «Західно-Східному дивані») - дослідник зауважує, що категоричність філософсько-поетичних висновків Хайяма, його гірка правда не завжди влаштовує читача. О. Хайям, насамперед, вчений-математик, астроном, який має логічний і точний розум, бачить хворобу людства і знає як її позбутися. Але він, як хірург, застосовує свої знання різко, прямолінійно, - і людина від цього вмирає. До того ж, він говорить про нікчемність людини перед всесвітом, людина - vobar ( пилинка) в порівнянні з Макросвітом. Звідси його апологія безнадійності і глибокий песимізм. Поезія ж Гафіза, - це, насамперед, поезія надії. І хоча Хайям - найвідоміша в усьому світі постать з перської літератури», але те гірке в чаші, що підносить Хайям, не завжди є бажаним для людства». Зіставлення Гафіза з Нізамі - автором славнозвісної «П’ятириці» у С. Кесраї нагадує зіставлення Гафіза з Фірдоусі. Дослідник наголошує, що «ліричні оповіді Нізамі вимагають часу і осмислення, смакування», а сконцентрованість думки і образів у газелях Гафіза сприяють їх широкому розповсюдженню й популярності.

У парі Гафіз – Дж. Румі знову виграє перший. Румі - поет-містик, який «чуттєво оспівав містичне кохання до Бога, розбиваючи сухий мозок фанатів». Пізнати істину (Бога), на думку Румі, можна лише через любов. Страждання соліка - суфія, що йде шляхом пізнання Бога, - які оспівані в газелях Румі, все ж менш співзвучні стражданням земної людини. «Сліпуче сонце вірша Румі. Але в дзеркалі вірша Румі людина не може бачити саму себе». У газелях Гафіза більше земних проблем; оспівується переважно земне кохання, а якщо й містичне, то передається воно наскрізь земними образами. До того ж Гафіз стоїть на стороні пригноблених.

Сааді, як і Гафіз, на боці пригноблених. Але Сааді був придворним шахським поетом, тоді як Гафіз понад усе цінував свободу і завершив життєвий шлях у рам'ї дервіша. На думку С. Кераї, Сааді - автор солодких, красномовних газелей, насичених земною образністю, проте Сааді постійно повчає, наказує; у його творах присутня дидактика. Сааді надто простий, дохідливий, прямолінійний, тоді як Гафіз - алегоричний, таїномовний. Іранці недаремно його називають «Ліссан-ель-гейб» - «Мова священих таємниць». Фактично дослідження С. Кесраї обгрунтовує народність поезії Гафіза, бо саме завдяки цій якості вона набула популярності в Персії.

Європейські дослідники, зіставляючи поезію Гафіза з поезією великих гуманістів - представників європейського Відродження - Данте (Е. Браун. «A Histori of Persian literature») та Петраркою (І. Брагінський. «12 мініатюр»), також віддають перевагу Гафізу. На їх думку, Гафіз розглядає проблеми свого часу з погляду вічності, не вдаючись до дріб'язкової актуальності, піднімається до філософських узагальнень, які подає в універсальних символічних образах. Це й робить його геніальні твори вічними. До того ж Гафіз - представник Східного Ренесансу, що виник значно раніше, ніж Західний, вже у X ст., і його поезія значно зріліша. Це вищій ступінь Відродження, коли в ліричній поезії розвинулись соціальні елементи.

Захоплення поезією Гафіза Й. В. Гете спричинило появу «Westöstlicher Divan» («Західно-Східного Дивану») і стимулювало німецького класика до вивчення перської мови, аби прочитати Гафіза в оригіналі. Гете приваблює, насамперед, світогляд великого перса, його ставлення до світу, споглядальна гносеологія, а також поетична майстерність. «Кожен вірш Гафіза - справжній мініатюрний шедевр, який аспект не візьми: думки афористичні, майстерно викладені, стиль декоративний і при цьому, хоча й не завжди зрозумілий і природній, але захоплюючий і характерний».

Підсумовуючи спостереження гафізознавців, до основних художніх особливостей газелей Гафіза варто віднести: пафос натяку (який відчув і чудово передав Гете у своєму «Західно-Східному Дивані»); надзвичайну сконцентрованість думки й образу в кожному бейті, доведення її до своєрідного афоризму; високий естетизм у використанні образів, смак до напівтонів, напівнатяку, м’якість і музикальність кожного поетичного рядка; ланцюжок асоціацій, що з'єднують «вільні», викінчені, замкнуті кожен у собі бейти. Завдяки Гете, який користувався німецькомовним перекладом й Гаммера, Гафіз став відомим у Європі, і через збірку «Westöstlicher Divan» (друга частина якої називалась «Гафіз-наме») мав великий вплив на європейську поезію. Лише в німецькій літературі після Гете теми і мотиви Гафіза у своїй оригінальній творчості розробляли А. фон Платен, Г.Гейне, Ф. Рюккерт; у французькій В. Гюго, О. Барб'є, Г. Аполінер; в російській - О. Пушкін, А. Фет, А. Майков, В. Соловйов, І. Сєвєрянін, В. І. Іванов, К. Бальмонт, І. Бунін, В. Хлєбніков, М. Гумільов, М. Кузьмін, С. Єсенін; в українській - А. Кримський, В. Мисик, поети 80-х-90-хрр А, Бондар, І. Маленький.

Теми, мотиви й образи поезії Гафіза входили в європейську, російську й українську літератури не лише як наслідування Гетівського «Дивану», а й шляхом перекладу Гафіза з оригіналу чи, частіше, з європейських мов. Відомий російський переклад, власне переспів газелей Гафіза, А. Фета було здійснено через посередництво німецького джерела - вільні переклади Г. Даумера. Книжку Даумера подарував А. Фету І. Тургенев; він же був і першим редактором перекладів. У передмові до першого видання російського Гафіза А. Фет зауважив: «Не знаючи перської мови, я користувався німецьким перекладом, який зробив ім’я перекладача відомим в Германії; а це достатня передумова відповідності оригіналу. Німецький перекладач, як і належить перекладачу, швидше обперсить свою рідну мову, ніж відступить від першоджерела». Цикл А. Фета «Із Гафіза» був опублікований з епіграфом, запозиченим із «Західно-Східного Дивану» Гете, і став надзвичайно популярним в Росії. І хоча переспів А. Фета, як і вільний переклад Г. Даумера, віддалений від оригіналу, йому дійсно вдалося передати свіжість і пластичність гафізівських образів. Перекладаючи одну з газелей, він не стримується від захоплення метафорою - Тіафиз убит. А что его убило, - Свой черный глаз, дитя, бы ты спросила. // Жестокий негр! Как он разит стрелами! Куда не бросит их - везде могила, - і робить зноску зауваження: «Чорне око красуні. Ось істинний стрибок з 7-го поверху, проте яке чудо!» Переклади А. Фета надзвичайно легкі, музичні, дещо імпресіоністичні. Хоча вони й віддалені від оригіналу, в них передано «дух», а не «букву» газелей Гафіза. Для А. Фета, як і для Гете, було важливим розкрити в перській класичній поезії загальнолюдське, специфічне поєднання чуттєвого і надчуттєвого, стрімкий потік пристрасті. «У ставленні А. Фета до Гафіза бачимо і відголосок тих передімпресіоналістичних його смаків, які ріднять його з великими ліриками першої половини нашого сторіччя». Видання А. Фета викликало низку російських перекладів з Гафіза: «Перські пісні» М. Прахова, «Із Гафіза» О. Майкова та В. Соловйова. Це були вільні переспіви, які критика назвала «ліричними».

Протягом XIX ст. поряд з ними з'явилися переклади «філологічні», досить далекі від перекладу художнього. Здійснені сходознавцями вони мали на меті буквально передати оригінал, всебічно пояснити переклад, - чим полегшити його розуміння. Поезія була матеріалом для філологічної й історичної критики. Естетичний її бік був нібито забутий. І лише на початку XX ст. в Росії з'явився новий «філологічний» переклад - збірник «Перські лірики» X-XV ст. (1916) в перекладах Ф. Корша, зредагований А. Кримським. Професор Лазаревського інституту східних мов поет-перекладач Ф. Корш, працюючи безпосередньо з оригіналом, доніс російському читачеві дійсного Гафіза. І хоча пізніше А. Кримський піддасть критиці ці переклади свого вчителя, поява «Перських ліриків» була переломним моментом в російській перекладацькій школі зі східних мов: у них було враховано і «букву», і естетичний бік оригіналу. На жаль, згубленою в часи громадянської війни залишилась двомовна книга «Хафиз. Песни. Гафіз. Пісні «(1918) в перекладах А. Кримського. Ці переклади згодом, очевидно, увійшли до «Антології з Хафізового Дивану» в монографії А. Кримського «Хафіз та його пісні» (К, 1924). А у 1922 р. з'явилися 48 газелей Гафіза в «Пальмовому гіллі» А. Кримського, переклад яких було здійснено також безпосередньо з оригіналу. І все ж перекладацький метод А. Кримського більше грунтується на рисах поетики його власної творчості й сучасної йому української поезії, ніж на особливостях перської лірики, і спирається на перекладацьку народнопісенну традицію своїх попередників. Працюючи над перекладами Гафіза 29 років - від перших публікацій в «Житті слова» (1895) до «Антології з Хафізового дивану», А. Кримський змінює власні перекладацькі принципи: від свідомого недотримання форми газелі, насичення мови перекладів українською народною лексикою, просторіччям і фольклорними образами, вилучення містичних суфійських бейтів чи образів до намагання точної передачі бейтової структури газелей, монориму, редифу, поетичних троп (фігур ба'ді). При цьому переклади А. Кримського залишились легкими, пісенними, дійсно художніми і витримали кілька перевидань.

Оригінальна поезія А. Кримського позначена світоглядними рисами Гафіза. Я. Стеткевич назвав «Пальмове гілля» українським «Західно-Східним Диваном».

Поетика Гафіза позначилась і на образній системі «Зів'ялого листя» І. Франка, де окрім впливу Гетівського «Дивану» простежуються й чисто гафізівські образи. І .Франко був знайомий не лише із «Західно-Східним Диваном» в оригіналі, а й з перекладами А. Кримського з Гафіза, редагуючи їх для своїх галицьких часописів. Проте вплив Гафіза на українську літературу кінця ХІХ - початку XX ст. й обмежується творчістю А. Кримського та І. Франка. Як не дивно, майстерні переклади А. Кримського, здійснені безпосередньо з мови оригіналу, не викликали такого живого наслідування, як переклади А. Фета в російській поезії «срібного віку». Новий «справжній» український Гафіз відроджується в українській літературі лише в 70-х pp. XX ст. в перекладах В. Мисика.

Протягом ХІХ-ХХ ст. в Європі, і зокрема в Росії, з’явилося безліч перекладів, автори яких «переодягали» Гафіза в одяг рідної їм поезії. До того ж перекладачі вибирали лише одну з можливих інтерпретацій його поезії: тлумачили і передавали зміст газелей як а) оспівування земної любові до коханої або правителя-мецената; б) оспівування любові до красенів в якості етапу на шляху містичного возз’єднання з Богом, оскільки краса земна - це вияв Божої краси; в) символічну містичну мову про небесне кохання до Абсолюту. В. Мисику вдалося передати багатоплановість газелей Гафіза — поета земних радощів в античному анакреонтичному дусі й, одночасно, романтичного шукача сокровенної Вищої істини. У перекладах В. Мисика газелі Гафіза витримані у чіткій властивій їм формі, заграли «перламутровою гамою» (за М. Рейснер), багатоплановістю образу - містичного й земного водночас.

У російській літературі XX ст. серед багатьох поетичних перекладів Гафіза вирізняється книга «Сто сімнадцять газелей» (М., 1981), в якій підрядники, коментарі й упорядкування здійснені іраністами Н. Кондирьовою, а художній переклад - Г. Плісецьким, і де збережена багатозначність тексту першоджерела. Проте В. Мисику вдалося це зробити одноосібно. Його книга «Гафіз. Лірика» (К., 1971) в серії «Перлини світової лірики» видавництва «Дніпро» з передмовою Я. Полотнюка нараховує 111 газелей і 22 рубаї. Працюючи з оригінальними текстами, В. Мисик віддав перевагу тегеранському виданню «Дивану» Гафіза 1941 p., долучивши кілька сучасних йому таджицьких видань. На жаль, ця книга була видана без коментарів іраніста, а невеличкі примітки перекладача (три з половиною сторінки) зводяться до пояснень типу - «гурії - красуні , що за мусульманським віруванням прислуговують у раю праведникам». Найповніше на сьогодні в Росії видання перекладів Гафіза нараховує 278 текстів («Хафиз Ширази. Диван». - М., 1998), куди увійшли старі класичні переклади В. Державіна, В. Ліпскерова, М. Липкіна, І. Сельвінського. Четверту частину видання складають «справжні» газелі Гафіза в перекладі Г. Плісецького. Сьогодні в Інституті сходознавства РАН здійснюється проект «Російський Гафіз» (виконавці - відомі іраністи Н. Чалісова, Н. Пригаріна, М. Русанов), метою якого є повний філологічний переклад газелей російською мовою в супроводі коментарів, що спираються на середньовічні й сучасні іранські джерела. Проект близький до завершення. Праця над ним, яка супроводжувалась аналізом існуючих російських перекладів, переконала виконавців, що з дійсною поезією Гафіза російський читач знайомий ще дуже мало. На таке нове наукове прочитання газелі Гафіза чекають сьогодні і в українському сходознавстві.

Л-ра: Вісник КНУ імені Тараса Шевченка. Східні мови та літератури. – 2006. – № 11. – С. 46-49.

Біографія

Твори

Критика