(бл. 1325 – 1389 чи 1390)
Одна з суттєвих сторін поезії Гафіза – витонченість, спокій перед обличчям усіх хвилювань і негараздів життя, глибока віра у шляхетні якості людини, бажання жити щасливо, навіть зіштовхуючись із найбільшими нещастями, глибока віра в розум і здоровий глузд людини, ненависть до будь-якого вияву лицемірства, невпинні пошуки внутрішньої правди і краси в житті та природі у всьому їхньому різноманітті.
Серцевиною його поетичного мислення є земне людське життя – фізичне, інтелектуальне та духовне – у всій його повноті. Гафіз прагне наповнити це життя красою і витонченістю, плідною художньою діяльністю.
У своїй поезії Гафіз торкається проблем індивідуальних і колективних людських взаємин; він шукає красу в навколишній природі, фізичній досконалості чоловіків і жінок, у їхньому способі життя, їхніх діях, у їхніх інтимних стосунках і суспільних відносинах.
Твори
- Леготе-вітре з коханого краю!
- Лірика
- Серце — скинія святині
- Я по троянду в сад спустився на світанні
Критика
- Агатангел Кримський – дослідник і перекладач Гафіза Ширазького (освоєння феномену суфізму на українському ґрунті)
- Паралельні переклади двох газелей Гафіза в поетичній спадщині Агатангела Кримського
- Поезія Гафіза в Європі: дослідження, переклади, рецепція
- Поезія Гафіза Шіразі: її місце в перській та світовій літературі
