Повість Миколи Устияновича «Страстний четвер»
Зенон Гузар
В історії української літератури не раз траплялися випадки, коли вельми цікаві явища тривалий час залишалися поза пильнішою увагою дослідників. До них належить і повість Миколи Устияновича «Страстний четвер», досі належним чином не розглянена і не оцінена. А ще Іван Франко вказував, що цей твір є одним з найкращих у спадщині письменника, творчість якого він поставив досить високо на обрії галицької літератури минулого сторіччя.
«Страстний четвер» побачив світ у часописі «Зоря Галицька» за 1852 рік. Твір має дуже характерний підзаголовок: «Повість верховинська з місцевих поговорок». Зазначимо, що в цьому творі вперше в українській літературі виведено образ Олекси Довбуша, вплив цього твору помічаємо в молодого Франка — автора юнацької повісті «Петрії і Довбущуки». Згадаємо також, що на Сколівській Верховині Микола Устиянович деякий час був парохом.
Автор досить точно окреслює місце дії. Вона відбувається серед «... найвищих полонин Бескидів Стрийської округи, припирающої до Опорової ріки». Не помилимося, коли скажемо, що аналізований твір — один із перших в українській літературі, зокрема в прозі, з таким густим локальним колоритом.
Повість складається з шістьох розділів. До кожного дано епіграф: з народної пісні, М. Шашкевича, а до останнього розділу — з О. Хом’якова.
Твір насичений гірськими пейзажами — це також вагомий момент новаторства М. Устияновича. Він поет Верховини в прозі. Описи Бескидів романтизовані, до краси гір долучається суголосний своєрідний «стафаж» (ініціальний пейзаж не імперсональний): «Весело дули верховинські молодці в трумбети, що аж верхи ходили, а сопівки голос колисався по воздухах, мов рибка по широкім Дунаю, і відбивався так мило, так принадно о гори і бори, мов-то звістка милої, що за милим тужит». Була весна.
Перший розділ має експозиційний характер: знайомимося з головними персонажами. Стрімкими горами мандрують до маленького села на березі Опору два товариші. Довбуш (що це він, дізнаємося пізніше) та Прокіп. Цим персонажам автор дає розгорнені портретні характеристики, вплітаючи в них психологічні штрихи, що теж
становить істотну новаторську прикмету повісті. Ось яку, серед інших, рису в портреті Довбуша підкреслює автор: «Словом — грамота його лиця мала в собі якесь тайне і казав-бим суперечливе письмо, котре і дуже письменному тяжко би було прочитати».
По дорозі до села Олекса зупинився і більше години стежив за летом гірського орла і таки досягнув його своєю кулею. За те, що ця птиця «не одно ягня нашого брата-бідолаги убила». Характерний мазок! Але звернемо увагу на ще один несподіваний момент. Орел плаває понад верхами, «як козацька чайка по широкім морю». Письменник-галичанин певною мірою і в характерний спосіб засвідчив і далі засвідчуватиме своє соборне мислення.
Товариші йдуть стороною, що називається «Пустарою». Там, «на маленькій прогалині», стояла зимівка, в якій жила стара жінка Гафа. Люди прозвали її Зубанею. А в долині — село, хати поприліплювалися до Бескиду, «мов ластів’ячі гнізда».
Діалог Олекси з Зубанею в зимівці містить вказівки щодо певних подій минулого. Дізнаємося, що Зубаня, цей «цікавий пройдисвіт», люто ненавидить крайника, що Олекса вже другий рік ходить горами. Поки що сюжетна канва будується на натяках, створюється дещо таємнича атмосфера — тло для подальшої, до деякої міри детективної і готичної оповіді.
Лінія Довбуша — вся на динамічних суперечливих мазках портретної характеристики. Гра почуттів — від гніву і люті до смутку й тривоги, від неспокою до стану, коли він «востхнув глибоко, спустив голову на широку грудь, а на лице єго осіла на хвилину неописана м’якість і туга, мов вечерний сумрак на усмирене море, і улагодила так мило дикий очерк єго твари, що в тій хвили приляг бись цілим серцем до чоловіка, котрого перед часочком само спозрінє наповняло тривогою» (368-369). «Мені нема супочинку», — признається Олекса Зубані. Таким чином, образ Довбуша, хоч і позначений романтичними рисами, до кінця не героїзується. Зображення його душевного сум’яття, внутрішньої боротьби — все це дещо відбігає від фольклорної традиції, від, так би мовити, «місцевих поговорок» і чинить образ Довбуша новаторським, психологічно неоднозначним. Епіграф з народної пісні («Бескиде зелений, в три ряди саджений, Пішов бим тобою, боюся розбою» — підкреслимо дуже місткий образ «в три ряди саджений») у розділі ще не до кінця розкривається і лише якоюсь мірою антиципує подальші події, це епіграф-натяк...
У кінці розділу Олекса говорить про свого родича «за Бескидом», у селі Брустурі. Можливо, він пристане до нього, «піде на пристанство». А поки що він іде під Писану Керницю на зустріч із ще не відомим нам Борисом.
Другий розділ переносить нас із зимівки до села. Епіграф (коломийковий катрен) лише опосередковано сигналізує подальші ситуації, його функція — згустити локальне тло, «верховинську» атмосферу. Коломийка немовби живе власним життям, вона настільки характерна, що її варто навести:
Бідна ж моя, мамуненько, година, година,
Залізла ми до ніжечки ужина, ужина!
Ой піду я, мамуненько, до дячка, до дячка,
Най витягне із ніжечки бодячка, бодячка...
Мимохіть зачаруєшся пестливими формами, метаморфозою «ужини» в «бодячок», образами-повторами, ніжністю і тихим «лукавством» ліричної героїні... Чи в такій же настроєвій гамі будується розділ? Не зовсім...
У самій середині села колись стояло «широке дворище». Йде докладний опис садиби, про яку в селі різно говорять. Тут автор удається до ретроспективної новели-легенди. Один сивоголовий старець розповідає про політичний рух в Угорщині під проводом Юрія Ракочі. Його сподвижницею стала Елеонора Л., «княжна, дідична паня» волостей під Мукачевим, осередком руху Ракочі. Княгиня Елеонора збудувала згадане дворище, щоб зустрічатися там з Ракочі. Він приїздив «до молодої прекрасної подругоньки» на вечорниці. Незабаром «дворище» стало для нього другим Мункачем. Зазнавши поразки, Ракочі більше року перебував у Галичині, продовжуючи боротьбу і справляв бенкети для «узбираної по Польщі» дружини у «привітливім дворищі над Опором». Та незабаром Ракочі «минувся на віки», «а гучне і веселе дворище зайняв тихий і скромний сільський посадник, крайник Іван Задільський». З цим новим персонажем «в’яжеться повість наша», зазначає автор.
У повісті наявні традиційні на той час авторські відступи — роздуми або звертання «до почтенних наших читателів» і «красних читательок». Отож автор перериває лінію крайника і в розлогій медитації згадує про «нашу прелюбезну «Зорю», тобто «Зорю Галицьку», часопис, який друкував твори Миколи Устияновича. Однак одразу після відступу знов повертається до основного змісту розділу — оповіді про Івана За- дільського. Ми бачимо його у віці десь сорока років. Він — «чесний, поважний і заможний». Дещо ідеалізуючи, сказати б, цю патріархальну постать «старшини», автор підкреслює, що той був «людським, справедливим і не носився гордо», за що його любили і шанували в селі і не лише в своєму. Мав «наш крайник» дружину Марію, «красну як писану молодичку». Вона м’якої вдачі. Живе ця ідеальна пара вже десять літ спільно, та немає в них дітей. Це стало причиною ненастанної жури.
Марії сниться дивний і страшний сон, хтось серед ночі застукав до вікна. Якась жінка залишила немовля. Усе відбувається, так би мовити, в баладному стилі. Дитина сповита в дорогі шовки. «Але от і перестень». Хто приніс дитину, здогадатися поки що не можна. Однак жінка обіцяла прийти за п’ять років... «Крайникова Зіня» (так стали називати дитину) росла, минуло п’ятнадцять років, але не приходить ніхто. Дівчинка виростає мужньою і гордою. Вельми характерне таке порівняння: у небезпечну хвилину Зіня «стояла студено і відважно, мов старий козак» (пригадаймо «козацьку чайку» з першого розділу). Тому природно, за ходом сюжету, наступає пригода, коли ці риси мають реалізуватися. Зіня безстрашно розправляється з опришком серед ночі. Випадки розбою траплялися не раз і цей опришок теж «помер в бездони бувальщини». Та бувальщина набуває баладних рис. На місце загибелі опришка часто ходила якась невідома жінка, що звідкись забрела до села. Це й була Зубаня, як її потім прозвали. Всіма силами вона намагається ввійти в довір’я Марії. Зубаня осіла на зимівці зі своєю «хитрою ненавистю», чекаючи пори, коли можна буде помститися за вбитого опришка.
А для Зіні вже пора шукати нареченого. Лавник з Долини засилає людей на обзорини (йде барвистий опис такого звичаю), але «з уст відданиці не виховзло ані одно щире слівце». У її «чорне очко» впав хтось інший. У страсний четвер Зіня вибралася в гори. А прибрані батьки «не знали, що їм ще нинішній день принесе у дарі»... Цими антиципаційними словами закінчується другий розділ. Страсний четвер триває.
Як бачимо, хронотоп повісті витримується послідовно, але різнопланово: в один і той же час, в одній місцевості паралельно відбуваються різні події. Другий розділ, у якому знаходимо передісторію «страстного четверга», спрямовує нас на основну подію цього дня. Заголовок повісті набирає конкретних рис. «Страстний четвер» М. Устияновича — це перша в українській літературі «повість одного дня». Композиція відзначається органічністю ретроспекцій. Події одного дня природно пов’язуються з минулим, цілісність оповіді не порушена.
Третій розділ починається епіграфом — рядочком з Руслана (sic!) Шашкевича:
Весело ми з тов гудьбов та й тими лісами,
Мило ми з буйним вітром, з блудними марами
Точно зазначено на початку розділу час дії — «самісіньке полуднє» страсного четверга. Зіня йде під полонину до кошари.
Один із способів малювання поетикального пейзажу — це своєрідне звернення до читача, щоб він разом з автором уявив прекрасну картину весняних гір. Будується оповідь від другої особи: «Ах, як же то красно, як же наповидно в нашій Верховині! Не виповісь, не випишеш, хтось-бись говорив величавим шумом моря (!), шептав м'якими грудьми леготу, лебедів щебетами соловія, писав всіма красками світу»... Краса гір описується далі, пейзаж займає півтори сторінки і обрамлюється формулою-вигуком, що ним опис починався (з додатком епітету «як величаво»).
План захопленої оповіді про красу гір, серед якої — Зіня, переривається появою двох незнайомих. З їхнього діалогу дізнаємося про пригоди опришків у Болехові Згадується лукавий нехрист з Делятина, що так нашкодив їм. Тим часом до кошари наближається Зіня... Портрет дівчини займає півсторінки (симультанний, за Тиняновим, спосіб портретування); ми наведемо лише заключний акорд: «Мужеська подоба нашої русалки, обляна всіма м’якенькими цвітками повної дівочої краси, мала щось наповидного в собі, щось дуже принадного». Цікава річ! Це, мабуть, єдиний портрет, у якому так легко поєднуються непоєднувані риси. Однак «оксюморонний момент розвивається далі, поглиблюючи психологічну характеристику Зіні. Дівчина знає, що лавник з Долини знову засилатиме сватів, але її «сильна мужеська душа тужила за чимось ще сильнішим...»
З діалогу «незнайомих» дізнаємося, що дівчина забрала з лігва маленьких вовченят. Люта вовчиця нападає на Зіню. І, як це діється в романтичних повістях з минулого століття, на допомогу приходить він, вимріяний, дужий і мужній. Зіню, вже поранену, рятує Олекса (а це він ішов з Борисом горами). І ось він стоїть перед нею — «предмет її несу покійних гадок». У душі Олекси «розпочалась великая борба» — чи не схопити Зіню і не втекти з нею до Угорщини. Але вони йдуть на дворище крайника. Прибраний батько не знає, як дякувати рятівникові дочки. А мати зрозуміла все відразу. Олекса надвечір покинув їх, пообіцявши завернути в свята.
«Станьте, хлопці, у ворота, А я стану під віконце: Чи спиш, моє любе серце». Це епіграф до четвертого розділу. «...Уже загостив страстний вечір...» Тривожиться Марія, непокоїть її недавній гість. Розважає дружину крайник, він не проти такого зятя Подружжя збирається до церкви, лише поранена Зіня має залишитися дома.
«Коло церкви заклепано пораз п’ятий». А тим часом автор запрошує читача глянути в інший бік від дому Божого. Стара Зубаня намовляє опришків Бориса і Семка проти Олекси. Стара прагне помститися за свого сина, що загинув через «крайникову найду». На коршму поблизу дворища нападають опришки. І Олекса, «рятуючи» від них Зіню, викрадає її. «Нещасна! вона пігнала з їх отаманом на безнадійне своє горе і розпуку!» — так закінчується розділ, у якому розкрито підступність і Олекси, і Зубані, і товаришів. Уже йшлося про неоднозначність характеристики опришківства, що її дає автор. Його цікавлять передусім людські душі з розбурханими пристрастями, які зумовлюють відповідну поведінку.
Мотто до п’ятого розділу має дещо відмінні від попередніх прикмети. Автор зазначає, що це уривок з народної пісні «з-за Бескиду» (такої локалізації раніше ми не бачили). Пісенний катрен побудований у формі діалогу, ліричний герой звертається до вітру:
Повій, вітре, повій по Тисовій скалі,
Розвій, вітре, розвій тяжкі мої жалі.
Ой же би я так дув, щобим землю пірвав,
Уже ся не роздую, що тобі пан Біг дав.
Звернемо увагу на внутрішні рими, на своєрідну філософічність пісні і, зокрема, на «космічний» мотив («щобим землю пірвав»).
І так «три літа минуло» від останьої події. Сумують Задільські, болить серце за Зінею. Короткий ретроспективний екскурс, у якому деталізується подія, зображена в кінці IV-гo розділу. «Розбійники, зрабувавши жида», не потурбували більш нікого. Крайник повертається «з безуспішної погоні»» і, йдучи коло церкви, чує «пречудесний тропар» — «Єгда славнії ученици». Душа його, до краю стривожена, зливається з мелодією та змістом божественної пісні. Тоді ж вівчарі бачили, як у бік угорського кордону промчало четверо коней з двома чоловіками і двома жінками. Прозоро натяка- ється, що це були Олекса, його постійний товариш, Зубаня та Зіня. До села приходить звістка про напад опришків на жида в Болехові з вівтірка на середу. Погоня за ними нічого не дала. І тут уперше дізнаємося, що ватажок опришків -— це «дуже удатний молодий отаман Добош, котрий недавно пристав до опришків, і міста, і двори, і жиди нападає, і з яковсь бідов знісся, що го куля не чепит». Крайник зорієнтувався, що косівський купець, його недавній гість, — це Олекса, «прославлений молодий отаман опришків Добош». Лінія Довбуша, як бачимо, вибудовується дещо еліптично. Автор немовби відсилає читача до фольклорних джерел, до широко знаної народної традиції. Це дуже характерно — М. Устиянович не міг любуватися описами дій опришків і водночас не заперечував народного погляду, точніше, легенди про Довбуша.
Але для крайника Довбуш — тепер лютий ворог. Батько зрозумів, що його Зіня попалась «в руки злоби, в руки кервавії ізверга людства»... Так уперше в літературі маємо підкреслено амбівалентну позицію щодо опришківського руху (нагадаємо, що образ Довбуша в «Страстному четвергу» виведено теж уперше). Усі заходи крайника відшукати Зіню виявилися даремними. І крайник, і його дружина страждають душею, він щораз більше занепадає на здоров’ї. Проходить рік від того страсного четверга, та для крайника кожен день був страсним. І лише кожного ранку він тремтячим голосом співав сам собі «Єгда славнії ученици...»
Та час лікує все. Подружжя вважає Зіню пропалою. Наступає четвертий рік. І ось слуга розповів, що бачив «у дебрах під полониною» якихось людей, а серед них жінку в червоному плащі. Це була Зіня, і темної ночі вона прийшла до своїх прибраних батьків. Зіня говорить, що їх «мила доч,... чесноє дівча погибло давно», і просить прийняти дитину, піврічного хлопчика. Романтична ситуація повторюється на новому витку сюжету.
Крайник признається Зіні, що вони не рідні їй батьки. Та Зіня знає про це від Зубані. Далі йде драматична сцена прийняття дитини і прощання. Зіня розповіла про те, як і страшні пригоди вона пережила, про намагання Зубані здійснити помсту над нею. Розповіла про свою безнастанну журу і тривогу і про те, що саме Довбуш порадив їй віднести дитину до Задільських. «Согрішила я, но Бог простив мені, я знаю, простив мені за тоє пекло, що ношу в моїм серцю»... Зіня просить прощення, звертається до сина: «Зеню мій солоденький! Далам ти своє ім’я, щоб перелялася любов тих праведників Христових на тебе, як розливалася колись на твою нещасливую матер». У сюжетну канву вводяться до деякої міри готичні моменти: таємний знак — перстень і розповідь про скарб — «посаг сего дитяти» (але то «кров неповинна»). Цікаво, що в примітці М. Устиянович зазначає: «За тою плитою з чотирма яворами (де заховано скарб. — З. Г.) глядаю і в теперішніх часах».
Просять Задільські свою дочку залишитися дома. Але вона відповідає: «О, я не учиню того, таточку любезний! Знаю я добре тих синів скал і жгущу ватру в груди Добоша я знаю»... і далі: «Мене ніхто не витягне з-під живої могили...». І тут. коли крайник задумує акцію проти опришків, з якими в село прийшла Зіня, п’ятеро розбійників заходять у хату. Наступила страшна мить. Крайник вбиває одного з них. «а над головою необачного старця заблисли вже чотири топірці». Зіня і сам Довбуш урятовують крайника. Довбуш забирає «красну Ракочанку (так мимохідь розкривається походження Зіні) і несеться «з нещасною своєю жертвою горі верхами в бори».
І, нарешті, останній четвертий розділ повісті, який синтезує мистецькі та екзистенційні інтенції твору. На цей узагальнювальний характер розділу вказує епіграф: «Які ми радости життя дало? Яка пристань човен мій прийняла?» Початок розділу має до деякої міри характер композиційної рамки. Знову — весна, «але Юра не припадало уже на Великдень». Знову чути голоси трумбет і сопілки, що її голос «відбивався так мило, так принадно о гори і бори, мов то звістка милої, що за милим тужит» (повтори, як бачимо, майже ідентичні). Далі — опис скелі з просторою печерою, в якій перебувають опришки. Вони думають, як «на поблизьке яке місточко, як яструб на куря, напасти, щоб приспособити вина і меду і всякої всячини на свята». У медитативному плані автор розкриває далі деякі особливості опришківського руху на Верховині. Як ми вже знаємо, ставлення М. Устияновича до особи Довбуша та опришків не однозначне. Дивно може виглядати в очах читачів, «як могла жмінка боязливих (?) верховинців поважатися нападати на так споро залюднені місточка, як Болехів, Долина, Надвірна, Кути і інші». І ось таке пояснення: урядова влада («власть правительна») у Польщі настільки ослабла, що «кождий відважний верховинець знаходив собі легко в несупокійнім краю подібну собі дружину і з шаблею в руках становив себе і своїх право і правду». Шляхта, вказує автор, була сильнішою від короля, але не могла чинити належного опору опришкам, бо серед неї панувала ворожнеча «в конфедераційних тогдашних роздорах». Суспільна і громадська ситуація на Верховині змальована досить детально. Зокрема, господарювання польсько: шляхти. Серед іншого (податки — «речове, карби, чопове, якусь там москалыцину «спустили гдекотрі дідичі панове жидів, тую ненаситную з’їдж на Верховину», і вони «привели супокійного і покірливого верховинця до крайности». Не всі були покірливими. Вони ховалися влітку в «недоступні звори», і там кожен верховинець був «безпечніший як козак на своїй Січі». Сваволя шляхти і її помічників викликала жадобу помсти, організовується опришківський рух. Довбуша підтримало селянство, особливо на Коломийщині. «Не знайшов бись був села під границею в Бескидах, где би двох або трьох жителів не належало до шайки опришків». Соціальні причини органічно переплітаються з національними. Червоною ниткою проходить ідея, що визискувачі — це зайди. Польська шляхта кинулася на Верховину, а в той же час уже визрівав розбір Польщі.
Після такого просторого історичного екскурсу автор звертається до читача: «Но вернімося назад під Писану Керницю», тобто до тієї скелі, де перебувала «чорна шайка опришків». Серед них — декілька жінок, вони щось варять під «старим, як світ, дубом» і жваво розмовляють про Зубаню. Довбуш припиняє їх діалог і наказує товаришам готуватися у похід на Болехів (знову — як на початку твору). А на деякій віддалі від Писаної Керниці в «малій закітлині» серед передвічних лісів сиділа «страдальниця гір, бідная Зіня». З колишньої гордої і пишної дівчини «позістала заледво тінь». Зіня вдивлялася в подвір’я Задільських. А там багато людей зібралося на похорон крайника. Зубаня Гафа аж тепер здійснює помсту — вона підпалює ліс, щоб у пожежі загинула і Зіня. Та знову стається чудо. Верховинець, якого колись відкинула Зіня («погорділа кметським сином»), рятує її з вогню. Цей «глубокочувствительний син Бескидів» урятував їй життя, та «духа не зміг він більше отверезити». Вона збожеволіла і незабаром померла. У страсний четвер «великодушний молодець» завів її на подвір’я Задільських, а на Великдень «Зіня упокоїлась навіки». Зубаню Довбуш повісив на ялиці, і від того часу його ніхто не бачив «над Опоровою рікою». Повість закінчується згадкою про народну пісню, «котра по днешний день жиє в устах сельського люду». Це пісня про дії, життя і смерть Довбуша.
Перегорнуто останню сторінку верховинської повісті, написаної «з місцевих поговорок». Перед нами твір з усіма прикметами романтичної повісті. Розлогі гірські пейзажі виконують функцію не тільки тла дії — в них насамперед відбито патріотичні почуття М. Устияновича — автора пісні «Верховино, світку ти наш». Елементи героїки і готики, а подекуди сентименталістські, мелодраматичні чи ідилічні нотки розширюють мистецьку палітру повісті. Згадки про Січ, козацькі чайки засвідчують соборницьке мислення автора цієї дуже локальної повісті.
Микола Устиянович пішов новаторським шляхом і в тематиці, і в поетиці свого твору. Словесна тканина повісті рясніє оригінальними тропами, особливо порівняннями. Деяка ідеалізація верховинців знайшла своє продовження в поетичному світі Юрія Федьковича (вже на гуцульському матеріалі). Як ми бачили, в повісті досить гостро поставлено національну проблему. Повість, без сумніву, можна вважати до деякої міри етапною на шляхах української класичної прози.
Л-ра: Шашкевичіана. – Львів-Броди-Вінніпег, 1996. – Вип. 1-2. – С. 311-317.
Твори
Критика
