Два варіанти повісті М. Устияновича «Месть верховинця»
Лілія Гулевич
Кращими прозовими творами Миколи Устияновича (1811-1885) — українського письменника-романтика, видавця і громадсько-культурного діяча - є «повість з правдивого случаю» «Месть верховинця» (1849-1850) і «повість верховинська з місцевих поговорок» «Страсний четвер» (1852). Обидва твори були високо оцінені сучасниками М. Устияновича й здобули широке визнання читачів. Іван Франко вважав ці повісті чи не кращими зразками галицько-української новелістики 60-х років XIX століття. Вплив художнього стилю повістей М. Устияновича позначився на ранніх творах Каменяра, особливо у змалюванні гірських пейзажів, як, наприклад, у повісті «Петрії і Довбущуки». Тому не дивно, що І. Франко ще у 1876 р. мав намір перевидати «Месть верховинця» і «Страстний четвер», про що писав у листі до О. Рошкевич: «Мені підвищили стипендіум на річних 210 зол[отих]. Добре зробили пани поляки! На тоту інтенцію зібралось нас трьох таких лапсердаків, щоби видати твори прозові, а іменно повісті Устияновича». Цей задум І. Франкові не вдалося реалізувати. Та через кілька років обидві повісті все ж вийшли окремим виданням.
24 червня (6 липня) 1878 р. Микола Устиянович відзначав 40-літній ювілей священицької діяльності. З цієї нагоди ювіляра, що проживав тоді в м. Сучава (тепер Румунія), вітали численні друзі і Галичини і Буковини, шанувальники таланту, громадські організації щирим і теплим словом привітав «славного повістяра» (вислів Уляни Кравченко) львівський журнал «Правда». В 1879 р. редакція «Газети школьной» перевидала обидві його «повістки». Того ж року при активному сприянні О. Партацького редакція «Зорі» також «для возвеличення ювилейного обходу занялась - за призволеньємь автора - выданьем двох єго обширнійшихь повістей: «Страстный четверг» и «Месть верховинця». Але якщо повість «Страстний четвер» зазначала редакція «Зорі», «появилась теперь майже безь всякихь змшъ», то «Месть верховинця» «в теперішномь виданю... самимъ Авторомъ въ деякихъ частяхъ зостала доповнена и переділана».
Нова редакція «Месті верховинця» значно відрізняється від першої. У ній змінено фабулу, дещо по-іншому трактуються окремі епізоди і поведінка персонажів, у творі стало 6, а не 5, як було раніше, розділів. Першу редакцію повісті не оминав увагою жоден дослідник української прози середини XIX століття, вона багато разів перевидавалась. Своєрідне життя верховинців завжди викликало жвавий інтерес. Про це свідчить і такий факт. У 1886 р. у Львові почала виходити серія книг під назвою «Obrazki z Karpat» Однією з перших у цій серії побачила світ книжка маловідомого польського письменника Чеслава Лукавського «Zemsta Ostapa, opowiesc z prawdziwego zdazenia», який майже дослівно переклав твір М. Устияновича на польську мову, підписавши його своїм прізвищем. Це дало підставу В. Щурату не тільки назвати вчинок Ч. Лукавського «літературною крадіжкою», а й «серйозно призадуматись над польськими голосами про маловартість української літератури, яка ніби-то тільки й тягне соки з польської». Другий варіант «Месті верховинця» майже ніким із літературознавців не згадується, - тому, очевидно, що «перерібка єсть слабша від первістного твору», млявіша й розтягненіша. З цієї ж причини другу редакцію «повістки» жодного разу не було перевидано. Однак саме цей варіант повісті дає можливість краще зрозуміти еволюцію світогляду і художнього стилю письменника, дозволяє глибше проникнути в його творчу лабораторію.
Що ж спонукало М. Устияновича переробити твір, який і без того був визнаний читачем і користувався широкою популярністю? Від написання першого варіанту повісті у 1879 р. минуло близько 30 років. За цей час у житті письменника сталося багато змін: переїзд до м. Сучави, поступовий відхід від активного громадського й літературного життя, хитання й невизначеність у питаннях літературної мови і, врешті, схиляння до москвофільства. У дні «ювілейного обходу» увага громадськості знову була звернена до М. Устияновича. І коли зайшла мова про окреме видання його кращих прозових творів, письменник, очевидно, відчув внутрішню погребу ще раз звернутися до повісті «Месть верховинця» - щоб увиразнити окремі образи, глибше мотивувати вчинки героїв. Про це він пише із Сучави в листі до О. Партицького від 20.11.1879 р.: «Месть верховинця» я зачал уже перестраивати на иной лад и може быть, что Вам понравится». А що робота над другим варіантом повісті посувалася успішно, свідчить лист М. Устияновича від 4.Х.1879 р. до неустановленої особи: «...Єсли Вас не опустила терпливость, то я обіцяюся написати іще одну повістку з верховинського житя, а тим часом посилаю Вам продолженіє Мести Верховинця, переділаной на иный лад так, що із давнійшой мазанини лишився лиш уступ V, котрому заглавіє А где садишь, біснувагий? - Ні тамъ людей ні там хати, которым то уступом и повість кончається».
В основі обох варіантів повісті «Месть верховинця» лежить конфлікт між бідним наймитом Проданом Наливайком, що був закоханий у Молану - доньку «найпершого кмета» у селі Дмитра Кожана, і його суперником - багацьким сином Федором Медуляком. В обох редакціях «повістки» цей конфлікт будується на основі соціальних суперечностей (Продан - бідний, Федір - багатий) га на антагонізмі моральних цінностей (Продан - «приязний і чемний», Федір - потайний і заздрісний).
У другій редакції «Месті верховинця» значно загострюється соціальний аспект. Зокрема, тут згадується придушення владою в 1824 р. антифеодального бунту в Рожанці, за участь у якому старий Кожан - батько Молани - був покараний 25 буками, а його сина Петра остригли в Стрию, і «померла його [Кожанова. - Л. Г.] дитина з туги за верховиною десь там в Голомуцу». Особливо докладно описує М. Устиянович панське правління у Сколівському замку. Посильний приносить у канцелярію кілька депеш, які потребують негайного виконання. І пан приймає рішення - звичайно, не на користь позивача. Наприклад, в одному селі священик домагається відкриття школи, його підтримують в окрузі, а сколівський вельможа «заморожує» справу: «Хіба бим одурів! Нащо хлопові школа! Плуг, ціп, коса, — се для него школа, а учитель — оний зов’ялий сноп, що там стоить в куті». Через свою пиху пан не відпускає Продана додому, хоча той ні в чому не винен: «...якщо того легіня пущу на волю, то моя повага упаде, як череп з полиці». Коли ж Продан допитується, у чому його вина, пан б’є його в лице. І тут наш герой, який у першому варіанті твору лише дуже болісно переживав соціальну несправедливість (казав Федорові: «Добре тобі поношатись, бо яке тото: ти син богацкий, та єдинокий. Тебе заступит батько, грунт та мішна з грішми, а за мною хто стане, коль я сиротюк без кавальця землі?»), виявляє рішучість і почуття власної гідності: ледве стримуючи себе, він у гніві вигукує: «Пане, не бій, бо ти отдам». Дізнавшись, що саме Продан врятував його дитину, пан робить хлопцеві велику «ласку»: змушує його служити «ще 5 неділь». Але і потім не хоче повернути цьому працьовитому парубкові паспорт, вимагає, щоби ІІродан був у нього за наймита, на що той з обуренням відповідає: «Панцю, я не ваш слуга!».
Отже, в характері героя, який у першій редакції твору був сповнений романтичних суперечностей», тепер виразно викристалізувалася одна з головних рис буйної бойківської вдачі - непокірність, що відповідає старій приповідці: «3 бойка слуги не буде».
В другому варіанті повісті М. Устиянович приділяє значно більше уваги, ніж у першій редакції, морально-етичним питанням, вирішення яких у найнапруженіших моментах, як правило, супроводжується дидактичним підтекстом: устами розповідача письменник не тільки дає оцінку вчинкам героїв, а й відверто повчає читача. Цей розповідач виступає то свідком подій, то спостерігачем, а найчастіше він роздумує про причини зла у людському житті і застерігає від нечестивих учинків. Смерть сімох дітей Наливайчихи він пояснює її стражданням через чоловіка-п’яницю, бо саме через нього вона все життя «сербала чир, заправлений гризотою, а грижа заливає серце їдю, а съ кров’ю сердця плине їдь в материнську грудь съ молоком, а затрутоє молоко висисає нещасноє дитя і затруває себе. Колько-ж нерозважних отцов, а еще больше матерей, стануть на страшном суді убійцями власних своїх чад!».
У подібних дидактичних повчаннях позначилась естетика Просвітительства, в якій визначальними були морально-етичні норми.
Розповідач співчуває Анні Наливайчисі, якій «дала судьба майже всего до волі (тут маються на увазі не матеріальні, а моральні цінності. - Л. Г.), але не дала долі», іронізує над чиновником, що у Сколівському замку задрімав серед актів, протоколів і документів «з утомленя...от духовного труда», розмірковує про те, як зовнішність людини виявляє її характер: «...кожде лице єсть грамота, на которой виписане все то, чим накипіло серце, як тая вивіска над крамом, що світу голосить, чим купец торгує... Глянь на лице і укладь (будову. - Л. Г.) хитрого чоловіка, а найдеш в нім навірно подобу лиса, у проворного лизуна - подобу тихого котика, гордий дурак надутий, як індик, пишная дама похожа на глуповату паву, ґеґотлива - на сороку, дурновата - на гуску, а біленька терпелива - на біленьку ягничку».
Але найцікавішими є філософські міркування розповідача про таємниці світу і призначення людини на землі, що нагадують деякою мірою роздуми мудрого, але неосвіченого старого селянина-філософа із повісті М. Устияновича «Старий Єфрем», надрукованої в «Галичо-Рускому Вістнику» ще в 1849 році: «Не без причини знімав безсмертний Нюгон завсегди шапку із своєї голови, коли вимовляв ім’я того, що владіє світами. Не без причини став ся великий Гумбольдт в житю і при смерти таким ревнителем божественної віри... Они оба читали глубоко в книзі природи: один в небесній, а другий в земній. А книга природи - то Божа книга. Щаслив, хто до тої книги хоть одним оком загляне, слова єї хоть одним ухом зачує». У такий спосіб М. Устиянович як священик глибше і ширше, ніж у першій редакції повісті, проповідував ідеї християнського світобачення.
Безперечно, такі роздуми й відступи від стрижневого конфлікту, розлогі описи (природи, Сколівського замку), екскурси у минуле (згадка про бунт 1824-1825рр.) ще більше, ніж у першому варіанті «Месті верховинця», уповільнюють розвиток сюжету. Але після кожного такого уповільнення розвиваються інтригуючі, деякою мірою навіть детективні події, чого не було у повісті, виданій у 1849-1850 pp.
Розповідач подає дуже докладний звіт про те, як Федір Модуляк задумав запроторити свого суперника у в’язницю. Федір скупив у бакунярів весь їх товар, сховав його і повідомив стражників, що Продан украв тютюн і переховує його у зимівці (хатці на полонині, придатній до життя і зимою). Коли ж стражники прийшли до хатинки, товару там уже не було. Тепер, знову ж таки докладно, розкривається причина, що допомогла Проданові уникнути в’язниці: бакунярі випадково дізнатися про підступний намір Федора і вчасно переховали тютюн. М. Устиянович застосовує тут один із своїх улюблених прийомів - хронологічну перестановку зображуваних подій, що допомагає йому тримати читача в постійному невіданні і напруженні до самого кінця події. Подібні інтригуючі фабульні перипетії, хоч і не часто, а все ж зустрічатися в літературі Західної України середини XIX ст., зокрема у повісті «Анна Смохівська» Є. Згарського (Зоря Галицька. - 1855. - № 18-25).
Другий варіант повісті «Месть верховинця» написаний у кінці 80-х років XIX століття. Більшість літературознавців схиляється до думки, що тодішні 60-80 роки були москвофільським періодом творчості М. Устияновича. Справді, в цей час у творчості письменника (здебільшого в поезії, бо останні прозові твори М. Устияновича вийшли в 1865 році) зазвучали мотиви зневіри, розпачу і розчарування, а в ряді поетичних творів, писаних «язичієм», прославляється австрійська влада. Все це давало підставу дослідникам творчості «білоголового поета» прийти до висновку, що він після революції 1848-1849 pp. скотився на консервативні позиції. Але у письменника були вагомі причини, які штовхали його на москвофільську стежку: це і недовір’я до нього влади, і животіння на убогій гірській парафії в Славську, де місцевий декан на раз писав на о. Устияновича доноси у Львівську консисторію. Після переїзду в 1870 р. до Сучави матеріальні справи сім’ї дещо поліпшились, але на руках уже немолодого священика після смерті дружини залишилось 10 дітей, яких треба було виховати і вивести в люди. Такі життєві обставини не давали можливості письменнику повністю віддаватися літературній праці. І все ж повернення М. Устияновича в 1879 р. до написаної в час найбільшого підйому його творчості повісті «Месть верховинця» з метою зробити цей твір «ще кращим» засвідчує, що в серці письменника давні ідеали, посіяні Маркіяном ІІІашкевичем та революційними подіями 1848-1849 pp., ніколи не згасали. Цю думку підтверджують написані в 60-х роках, але не друковані за життя автора поезії на історичні теми, а також поема «Вспомини» та лірична рефлексія «Сон внучки», створені за рік до йот смерті. Інша річ, що творчі можливості у битого долею старого священика з його тенденціями до морально-дидактичних сентенцій та ще після довгої мовчанки в прозі були вже не ті. Тому друга редакція повісті «Месть верховинця» виявилася з художнього боку слабшою від першої. В усій цій болісній історії, за словами М. Шалати, «відбився весь трагізм долі галицької інтелігенції середини XIX століття, яка справді щиро хотіла прислужитися і, в міру сил, прислужилася народові».
Л-ра: Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ. – Дрогобич, 2001. – Вип. 7. – С. 222-231.
Твори
Критика
