31-05-2021 Микола Устиянович 332

Про поему М. Устияновича «Путь на полонину»

М. Й. Шалата

Твір відомого українського письменника-романтика M. Л. Устияновича (1811-1885) «Путь на полонину» досі вважався незакінченим. У львівській газеті «Галичо-руський вістник» (1850, № 4) був надрукований уривок із цього твору під назвою «Чари». Під заголовком зазначалось: «Уступ з рукописі «Путь на полонину». Через дев’ять років у віденському виданні «Отечественный сборник» (1859, №№ 5 і 24) побачили світ ще два уривки з «поемату» — «Дорога жизні» і «Всход сонця в горах». Більше жодних відомостей про твір не з’являлося. Це й дало підставу вважати його незакінченим. М. П. Гнатюк, зокрема, писав: «Морально-етичні проблеми з деяким елементом соціальним порушені в незакінченому «поематі» М. Устияновича «Путь на полонину», що друкувався в уривках у тогочасній галицькій періодиці (1850-1859)». Насправді ж М. Устиянович цю поему закінчив. Автограф її знайдено у фонді журналіста І. М. Белея.

Виразних специфічних ознак поеми твір «Путь на полонину» не має, — це ніби цикл медитацій, де внутрішній сюжет превалює над зовнішнім, фабульним. І все-таки він становить своєрідний зразок української поетичної епіки, цікавий жанровий різновид.

Поема, як відомо, не є статичною жанровою структурою, це — історично змінне явище. Тому кожен зразок поеми, особливо з початків її існування в тій чи тій літературі, важливий для розуміння еволюції жанру, ідейно-естетичних пошуків усієї літератури.

Як видно зі змісту, твір «Путь на полонину» писався в кінці 1840-х років. У всякому разі, на час публікації уривка «Чари» (до речі, в автографі видруковані уривки не мають заголовків), тобто на початок 1850 p., поема була вже завершена. Отже, це перша оригінальна завершена поема нової літератури на західноукраїнських землях. До неї тут з’явилися друком лише частини незакінчених поем «Перекинчик бісурманський» М. Шашкевича та «Скит Манявський» А. Могильницького. Твору Й. Левицького «Домоболіє проклятих» (Відень, 1822) не враховуємо, бо це поема перекладна (з німецької), до того ж художньо слабка.

Поема «Путь на полонину» сьогодні, майже через 140 років після написання, звичайно, багато втратила на художній вартості. Але твір цікавий тим, що є одним з небагатьох в українській літературі прямих відгомонів буржуазно-демократичної революції, що відбулася в ряді країн Європи 1848-1849 pp.

Символічну назву поеми треба розуміти як дорогу вгору, до світла. Услід за своїм наставником М. Шашкевичем, заклик якого «гонити з Русі мраки тьмаві» пролунав ще в 1833 p., М. Устиянович також заохочував земляків-галичан піднятися понад «мраками». Згодом на західноукраїнських землях владно зазвучить голос І. Франка: «ходіть, люди, порану, вибивайтесь з туману!» Коли ж М. Устиянович писав свою поему, революційні настрої в літературі на західних землях України лише зароджувалися.

Як і всі письменники «Руської трійці», Устиянович добре знав популярну в часи романтизму поему Яна Коллара «Дочка Слави», друковану з 1824 р. (повністю — 615 сонетів — видано лиш 1832 року). Дочка Слави — опоетизований образ вільної Слов’янщини.

Не без певного впливу Коллара слов’янські поети уособлювали в образі Дочки Слави, «доні», свою країну, свій народ. Це символічне узагальнення ввійшло до романтичної поетики. Так, «доня» у творах М. Шашкевича чи М. Устияновича — Галичина, яка страждала тоді під гнітом цісарської Австрії.

М. Шашкевич, радіючи культурному пробудженню Галичини, до якого доклав так багато зусиль, іще побоювався, чи не вдарить знов зима на її «цвітку дрібную» — на її мову.

«Доню, голубко! Краса змарніє,
Жаль мені тебе, Личко зчорніє,
Гарная любко; Головоньку склониш,
Бо вихор свисне, Листоньки зрониш,—
Мороз потисне, Жаль серцю буде».
Буря загуде,— (Веснівка).

М. Устияновичу в часи революції 1848-1849 pp. здавалося, що лихоліття вже минає. Поему «Путь на полонину» він розпочав оптимістичним закликом до Галичини:

Вставай, доню, вставай, мила:
Уж північ минає, —
І зірничка засвітила,
Коси розплітає.
Вставай, мила, спори різко,
Док служить година.
І високо, і не близько
Наша полонина...

В атмосфері революційної доби М. Устиянович розвинув активну громадсько-культурну діяльність. З його ініціативи в жовтні 1848 р. у Львові був скликаний так званий «собор [з’їзд] руських учених», ухвали якого щодо потреби розвитку української мови, літератури, хоча й були пройняті національно-культурницьким пафосом, все ж відіграли загалом позитивну роль в історії культури. У 1849-1850 pp. М. Устиянович редагував газету «Галичо-руський вістник» (тут і надрукував згаданий уривок «Чари»), Тоді ж написані кращі твори письменника: оповідання «Старий Єфрем» і «Месть верховинця», поезія «Піснь опришків», що стала народною. У 1848 р. була створена й знаменита пісня «Верховинець» («Верховино, світку ти наш...»), хоч надрукована вона 1853 р. Висловлюємо це твердження, спираючись на те, що п’єсу польського письменника Ю. Коженьовського «Карпатські горці» («Каграссу görale»), якою «підказана» пісня «Верховинець», М. Устиянович перекладав у 1848 р.

Виступаючи на відкритті «собору руських учених», М. Устиянович говорив: «Кождий нарід потряс підвалинами естества свого, зачав новую жизнь свободи і долі: а ми ж на тоє переболіли найтяжчую в Європі неволю, аби і надалі віддихати тяжким віддихом скону, мов під тягарем могили? ...Родимці! Великая гадка промкнулася в моїй душі. Язик руський — тая стобарвная цвітка, возникшая з м’ягенької груді найчувственнішої дочки Слави ...Хто ж бо в Слов’янщині не знає мови святої Русі!? ...На слов’янськім виросла вона серцю, і всякими цвітами приоздобила її красивая мати. Всякі чувства душі і ума появи приодіває вона золотими точками. Аж хочем налюбуватися її принадами милості — підім до Основ’яненка «Марусі»... аж хочем узброїтися в кріпость — послухаймо громкого Шевченка; аж розвеселитися і попустувати — возьмім Котляревського; аж, напослідок, статочного образа хочем — прочитаймо один тілько короткий уступ з «Перекинчика...» під назвою «Бандурист», через незабвенного нашого Шашкевича написаний; а ели бись-мо не пожалували потрудитися до пісней народа... знайшли би-сьмо не единую звіздку, которая би славу найкращому письменникові кождого народа принесла».

У другій промові на «соборі» М. Устиянович знову наголошував на потребі скористатися революційною ситуацією і рішуче виступити за права рідної мови, культури: «...Дух народа гартуєся тілько під тяжким молотом судьби, а се — верем’я великое, торжественное, a ce — доба найтвердшого гарту».

У зв’язку з цими висловлюваннями стає зрозумілішою поема «Путь на полонину». Твір виразно романтичний, пройнятий ліризмом; поетика його побудована на символіці. Відповідно до законів романтизму (а, може, ще й з уваги на цензуру), реальна дійсність виступає немовби завуальованою. І все ж в одній із частин-медитацій відгук на революційну ситуацію доби звучить досить відкрито. Автор поеми звертається до вітчизни, до земляків:

Праславо наша, сім’я дорогая!
Доколь ти будеш в тих туманах жити,
Доколь ся будеш в тих мраках любити
На твою нужду, на горе, бідная?!

Можна зрозуміти, чому поема повністю не була надрукована. В ній, безперечно, вгадувалися відгуки на тодішні актуальні події, важливі обставини, хоча й відтворені в інакомовному ключі романтичної поетики. Коли ж враховувати, що в поемі чуються думки письменника про Галичину й революцію 1848 року, то твір читається інакше. А в той час, у добу романтичного мислення, сучасники розуміли автора поеми з півслова. Чи ж не ясним було таке ось «напучування доні», яка щойно «пробудилася зі сну»?

Заржав коник — сідай, мила,
Гуляй по долині.
Як гуляє вірна Дзюба
Там, на Україні.
Доки світ нам еще грає.
Доки ярна днина,—
І жебрачок раз гуляє,
Як царська дитина.
Тільки бачно, бачно, доню,
Води оком всюди,
Бо найчастше на розсонні
Зводять нас полуди...

Важливо, що пишучи в поемі про Галичину (хай ця назва в творі й відсутня), М. Устиянович то тут, то там нагадує, що вона — органічна частина України. А це за умов Австрійської імперії було неабиякою політичною сміливістю. Схід сонця в Карпатських горах, приміром, поет малює за допомогою таких порівнянь: «Іль Боян пісні шле на запад в даль?», «Вершки ялини огнем сверкають, мов Січ козацька щеттю стальною». А щоб показати тріумфальний «вихід на полонину», тобто остаточну перемогу над «темрявою» в Галичині, він знову згадує героїчну Запорізьку Січ, якою захоплювалися й інші українські романтики:

Га, що за світ, о милий боже!
Се — глянь на полонини май:
Нічим, нічим все Запороже!
Ту[т] вірно, вірно Русі рай!
І вірно, вірно перед нами
Світ всіх красот явиться так,
Коль дух ся взніс [над] облаками,
Понад землі студений мрак.

Звичайно, революційного пафосу М. Устияновича не слід перебільшувати. Його алегоричні гасла були спрямовані переважно до інтелігенції: «Родимці! — звертався він до учасників згадуваного «собору руських учених». — Аж занадто знаєте ви нужденний стан руського народа, занадто в’яже вас до него любов, гартованая довгими віки чорної неволі, і занадто вгризла нам ся тая неволя в серце, аби-сьмо не могли достойно розпізнати красних лучей свободи сонця. Занадто довго розложила була тоска меш- канє в нашій груді, аби-сьмо не оцінили верем’я доби... Нащо ж довгим розговором марнувати час, так дорогий? Руськоє серце чувствує завше правое, а честний син Слави знає своє діло! За діло ж, братця, за діло! А тим ділом єсть: розсвіт на галичій землі, розсвіт на тім темнім участку Русі; воскресеніє народной жизні!».

Діяльність М. Устияновича в цей період найкраще назвати культурним просвітительством. Зважмо на те, що цим шляхом М. Устиянович пішов далі, ніж І. Вагилевич і Я- Головацький, що Котляревського й Квітки-Основ’яненка в живих уже не було, а «громкий Шевченко» перебував на засланні... Місце М. Устияновича в історії літературного процесу маємо відповідно уточнити.

Поема не позбавлена християнського моралізаторства, що відбилося, зокрема, у фрагменті-медитації «Невісто, мати, питателько мира...» Зазначимо принагідно, що, на відміну від Інших романтиків, які охоче населяли свої твори різними демонічними «істотами», М. Устиянович переконує читача, що всілякі злі духи — це «лише обмана», «мрак невіжества», а справжні «чуда діє» лише той, «хто спорить по труда нивах...».

За обсягом твір «Путь на полонину» чималий, проте читається він легко, бо поет часто міняє ритм вірша. Взагалі форма цієї першої в Галичині завершеної української поеми досить своєрідна.

Намір надрукувати поему «Путь на полонину» свого часу виявив Я. Головацький. В автографі твору збереглися його помітки. Цілком можливо, що Головацький розраховував ще на авторську доробку, бо в одному місці (з приводу порівняння «зоря тліє, мов золотий горящ рантух») зауважив: «Не можно бы прибрать иное выражение?» Що перешкодило Головацькому здійснити задумане, — невідомо.

Поема «Путь на полонину» готується до публікації в збірнику поетичних творів М. Устияновича. Вона, безперечно, знайде і вдумливого читача, й дослідників. Твір цей розширить уявлення про творчу індивідуальність автора, а також прислужиться певною мірою кращому історико-теоретичному осмисленню жанру поеми, глибшому розумінню розвитку просвітительської та романтичної ідейно-естетичної свідомості на Україні.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1986. – № 4. – С. 63-66.

Біографія

Твори

Критика