Олена Пчілка. Хатнє багаття

Дружинонько мила! Не хочу тобі я
Перечити в справах твоїх,
Та тільки єсть певна у мене надія,
Що слів не одвернеш моїх,
Порад у дрібнотах, моя ж ти пташино!
От бачиш, наприклад, недавно якось
Я бачив: служниця з села, та Горпина,
Сиділа з тобою рядком…Те здалось
Мені не до ладу… Звичайно,нехай:
Єднання з народом – ця річ не псує…
Та треба, голубко, зважать на звичай:
Ніяково, серце моє!
Або хоч би й це, моя рибочко мила:
Обідав у нас хтось чужий…
Видимую ж прикрість ти гостю вчинила:
Крививсь він на вбір твій чудний…
Народне убрання – це річ пречудесна!
Тут навіть і думка хорошая єсть…
Ну, що ж, отак дома – тепер у нас весна –
Чому не зробити убранню ту честь?
Це добре часами, убір той сільський,
І так закраша він обличчя твоє!..
Та треба зважати, як хтось є чужий:
Ніяково, серце моє!
Та й мова синочка теж трохи клопоче
Мене, як на їй я спинюсь…
Звичайно, мале ще й навчиться, як схоче,
По-всякому – тим не журюсь…
Скажу: навіть мило, як теє малятко
Народную пісеньку втішно співа,
Чи казку про вову прокаже, зайчатко,
Чи татком пестливо мене назива;
А все ж воно якось здається чудним!..
Між людьми у вуха неначебто б'є…
Бо знаєш: вважають у нас те смішним…
Ніяково, серце моє!