Олена Пчілка. Анчар

(З О. Пушкіна)

Де край нужденний та скупий,
Де піски, спекою прибиті,
Анчар, мов грізний вартовий,
Стоїть один у цілім світі.

Qого ті прагнущі поля
В хвилину лютості вродили,
Коріння й мертвеє гілля —
Усе отрутою сповнили.

Наверх отрута виступа,
Вдень розтопившись під корою,
Надвечір знову обкипа
Густою, ярою смолою.

Анчара й птаство обмина,
І хижий звір; лиш вихор буйний
Те «древо смерті» нагина,
Та й далі мчить — уже отруйний.

Як, заблукавшись, окропить
Анчара хмарка невеличка —
В пісок розпечений збіжить
З гілок сумних отрути річка.

А чоловіка чоловік
Владарним поглядом к анчару
Послав — і той віддав свій вік,
Приніс йому згубливу дару:

Подав смертельную смолу
Та гілку з в’ялими листками,
А по змарнілому чолу
Холодний піт котивсь річками.

Подав... Темніло все в очах,
І ліг в наметі господаря,
Сконав нещасний раб в ногах
Непереможного владаря.

А владар стріли повмочав
Слухнянії в трутизну тую
Та згубу й далі він послав —
В сусідську сторону чужую.