Антивоєнна спрямованість творів Карела Чапека «Війна з саламандрами» та «Мати»
О. М. Зарицький
Література, яка не цікавиться дійсністю і тим, що насправді відбувається у світі, письменство, що не хоче реагувати на все це з такою силою, яка лише дана слову й думці, — не моя сфера, і тут нічого не вдієш.
Карел Чапек
Роман «Війна з саламандрами» К. Чапека (1935) — одна з вершин соціальної фантастики у світовій літературі XX ст., що височить поряд із кращими творами Г. Уеллса, А .Франса, О. Хакслі.
Роман створювався в час, коли у Німеччині та Італії до влади прийшли фашисти. Письменник зазначав, що «Війна з саламандрами» — «не утопія, а сьогоднішній день. Це не роздуми про якесь далеке майбутнє, а віддзеркалення того, що існує тепер і серед чого ми живемо. Це не фантазія; фантазій я вам навигадую задарма скільки завгодно, аби тільки захотіли. Тут йдеться про дійсність».
Розуміючи, яку загрозу світові становить фашизм, К. Чапек пише роман, що викриває його антигуманну сутність, — сатиру на суспільство, в надрах якого може зародитися і вільно розвиватися фашистська ідеологія. Образи фантастичних тварин — це позбавлена гуманістичного сприйняття світу маса, що підхопила людиноненависницькі ідеї, добровільно стала втіленням цинізму та жорстокості. Чапек свідомо проводить паралель між історією та політичними подіями свого часу, фантастичне співіснує у творі з реаліями тогочасної Європи.
Початок роману витримано у стилі пригодницької літератури: жоден тубілець не бажає найматися до торговця і шукача перлів капітана Й. Ван Тоха, бо боїться з’являтися у затоці Деві-Бей, де, на їхнє переконання, живуть морські чорти. Капітан з двома водолазами таки відважується податися до таємничого місця, де зустрічає саламандр — фантастичних людиноподібних хвостатих істот, на зріст не вищих від маленьких дітей, наділених розумом (побудували греблю, яку під силу спорудити тільки найкращому інженерові). Капітан прагне їх приручити, аби діставали йому з глибин черепашки з перлинами. Між людиною і саламандрами виникає контакт, який переростає в торгові, економічні, а згодом і політичні відносини.
Автор порівнює саламандр, що користуються лише кількома шаблонними фразами, з людьми, чий духовний світ формують другосортні газети та примітивна література. Вчені, які досліджували саламандр у зоологічному саду, дійшли висновку, що самостійне мислення у них майже відсутнє: «саламандра вміє читати, але тільки вечірні газети. Цікавиться тими питаннями, що й середній англієць, і реагує на них подібним чином, тобто відповідно до загальноприйнятих, традиційних поглядів. Її духовне життя — наскільки можна про нього говорити — обмежується думками й уявленнями, що панують в даний момент серед широкого загалу. В жодному разі не треба переоцінювати її інтелект, оскільки він ні в чому не перевищує інтелект середньої людини наших днів».
З метою пародіювання рекламних і газетних штампів, офіційних документів і написаних важкою, ускладненою мовою праць учених у романі використовуються стилізація під газетні повідомлення, наукові статті, рекламні оголошення, різні інформаційні свідчення, репортажі, документи, інтерв’ю, з яких читач і дізнається про історію саламандр, їхній розвиток і стосунки з людиною. При цьому постійно проводяться сатиричні аналогії з історією людства. Так, торгівля саламандрами недвозначно асоціюється з работоргівлею: на базарі, де їх продають, «по-ходжають купці в тропічних шоломах або чалмах, роздивляються виставлений товар, щоб нарешті тицьнути пальцем у якусь здорову, гарної постави саламандру зі словами: «Давайте-но мені оцю. Скільки з мене?» «Саламандровий будинок» в Сінгапурі — своєрідна біржа праці та пересильний пункт, де саламандр купують як дешеву робочу силу і відправляють у різні куточки світу.
Врешті, як справедливо зазначає дослідник літератури С. В. Нікольський, «саламандри, з їх тваринною глухотою до людяності, з їх бездушним автоматизмом роботів стають ідеальним матеріалом для здійснення задумів німецьких фашистів. Вони привертають увагу теоретиків фашизму, які відкривають «нордичних саламандр» і знаходять в них ідеал вищого расового типу».
Фантастичне припущення про існування розумних істот, які відрізняються від людей, — засіб, що допомагає під новим, незвичним кутом зображати ті чи ті явища дійсності. Скажімо, у романі йдеться про намагання можновладців використовувати саламандр з корисливою метою — як дешеву робочу силу (підтримувати з розумними тваринами стосунки рівності — про таке й мови бути не може!). Це нагадує колоніальну політику деяких держав, зверхнє ставлення окремих великих націй до інших народів.
Характерно для роману й те, що автор не переносить читача у далеке майбутнє або минуле, як це буває у фантастичних творах, а поєднує вигадане з реальним, що дає йому змогу, через ставлення окремої людини до нового явища, чіткіше, глибше виявити особливості тогочасного життя.
У романі «Війна з саламандрами» яскраво виявилася прозорливість Чапека, його хист глобально бачити політичні проблеми сучасності та передбачати їхнє конкретне втілення (за кілька років до Мюнхенської угоди (1938) він вказав на можливу змову і зраду великих держав, їхнє прагнення за рахунок менших зберегти мир для себе). К. Чапек засобами сатири змальовує фашистську ідеологію і тих, хто її проповідує, розкриває її соціальні корені та виступає із закликом боротися проти загрози фашизму. Закінчення роману сприймається як застереження проти антигуманізму, розпалювання ненависті й війни. «Були б тільки саламандри проти людей — тоді, мабуть, можна було б щось зробити: але люди проти людей...» Тільки спільними зусиллями, згуртувавшись, людство може врятуватись, — двічі у творі звучить цей актуальний заклик!
Говорячи про роман «Війна з саламандрами», не можна оминути твори Оруелла, «Цей дивний світ» (1932) Хакслі та «Ми» (1920) Замятіна, які об’єднують проблеми людини та історії, заперечення диктаторства. Це романи-застереження, антиутопії, чудові зразки соціальної фантастики.
Шукаючи шляхів удосконалення суспільних взаємин, літератори вдаються або до позитивації смислу картин художньо-фантастичного передбачення (утопічні твори), або прогнозують фантастичні наслідки дальшого розвитку негативних явищ у суспільному житті (антиутопії). Таким чином єдине русло художньої фантастики має умовно два рукави — позитивний (утопія) та негативний (антиутопія). В утопії негаразди сучасного суспільства неначе залишаються «за кадром»: про них йдеться, але певним негативним явищам тогочасного життя протистоїть спроектована у майбутнє реалізація прогресивних ідей. Утопії змальовують фантастичні картини таких явищ і процесів суспільного життя, яких немає в сучасному суспільстві, але які можуть і мають бути, бо їхня необхідність зумовлена потребою соціального прогресу, оптимізацією стосунків між соціальними групами, класами відповідно до ідей автора.
Антиутопічні твори (до яких і належить «Війна з саламандрами»), змальовуючи фантастичне, можливе в житті суспільства, застерігають людство від руйнівних результатів подальшого розвитку кризових явищ і процесів у реальному, сучасному для даного письменника, суспільстві. За наявності різниці художньо-естетичних смислів цих двох способів фантастичного зображення їх поєднує органічна турбота митця про подальшу долю людини на планеті. Утопічні твори, спонукаючи до реалізації позитивних ідей, сприяють суспільному прогресові, а антиутопічні, змальовуючи небезпеку можливих суспільних катаклізмів, — допомагають у пошуках активних шляхів відвернення загрози.
Полум’яним закликом зі зброєю в руках боротися проти паліїв війни стала і п’єса «Мати» (1938), створена під час війни в Іспанії, напередодні вторгнення гітлерівців на територію Чехословаччини. В цьому творі, що справедливо вважається вершиною драматургії Чапека, протиставлені два світобачення: Матері та її чоловіка і дітей. Мати турбується про здоров’я своїх дітей, збереження сім’ї, її голос — це голос самої природи. Вона не може і не хоче зрозуміти синів, які йдуть умирати «за славу, за честь, за правду», бо всією душею прагне, щоб вони були з нею та займались мирною працею. Після загибелі чоловіка, який самовіддано бився за «віру, короля і вітчизну», Мати, знаючи, що синів можуть безоплатно зарахувати до військової школи, воліє всю себе віддати виснажливій праці, лише б вони змогли навчитися будь-чому — медицині, техніці — тільки не військовому ремеслу: «Нехай займаються чимось корисним... чимось таким, від чого не треба неодмінно помирати...»
Однак і мирні професії не можуть врятувати Матір від розлуки із синами. Так, талановитий лікар Ондра поїхав боротися проти пропасниці і віддав життя науці, а Їржі загинув під час рекордного польоту. У кожного з дітей своя правда, кожен помирає за власні ідеали, але ж Мати втрачає найдорожче: «Вам здається дуже шляхетним умерти за щось, — звертається вона до чоловіка і синів, — а про те, що при цьому хтось втрачає вас, ви не думаєте. Ну, ти, скажімо, змушений був піти на смерть: ти був солдатом, — каже вона чоловікові. — Але Ондру ніхто не примушував. Він був лікарем, займався науковими дослідженнями. Міг би працювати десь в клініці... і тоді, мабуть, не заразився б...» І навіть доводи що він мав їхати лікувати хворих, бо «хтось обов’язково мусив їхати», не можуть ані переконати, ані заспокоїти Матір: «Комусь, але не обов’язково тобі». Цей самий голос материнського інстинкту чути, коли вона дізнається про смерть Їржі, який встановив світовий рекорд, але загинув: «І як це спало тобі на думку, Їржі! Навіщо був потрібний тобі цей рекорд?»
Ондре гине за науку, Їржі — за технічний прогрес, а Петр і Корнель, опинившись по різні боки барикад під час громадянської війни, — за політичні переконання.
Саме суперечка між цими братами увиразнює конфліктну, трагічну ситуацію всієї п’єси. Компроміс у їхніх взаєминах неможливий: «Або його партія має слушність, або ми... Як не крути, а виходить, що один із нас пішов поганою дорогою», — стверджує Корнель. Але Мати вважає, що ні Петр, ні Корнель не здатні на погане. «І не кажи мені, що Петр хотів над кимось панувати, — відповідає вона Корнелю. — Я ж його знаю: він і мухи не скривдить». Для Матері обидва хлопці—добрі і ніжні діти, вона одна знає справжню ціну кожному з них, а в тому, що вони навчилися убивати та ненавидіти, винне суспільство, яке допустило існування людиноненависницької ідеології, що роз’єднує і протиставляє один одному рідних братів. Тільки перед загрозою вторгнення іноземних загарбників партії Петра і Корнеля об’єднуються у боротьбі проти агресора.
Мати не сприймає героїзму, заради якого потрібно вмирати. Коли вона дізналася, що Ондра загинув як герой на фронті науки, поняття «загинути як герой в мирний час» просто «не вкладалося у неї в голові». Та Ондра зовсім не думав про героїзм, коли, знаючи про небезпеку для життя, лікував хворих на жовту пропасницю. Чапеку значно ближча його мужня і спокійна діяльність в ім’я здоров’я людини, ніж показний героїзм Батька, який загинув, аби лише командир не вважав його боягузом. Ондра намагався з’ясувати природу жовтої пропасниці, а в цьому немає жодного геройства: «Якщо людина займається наукою, вона повинна досліджувати причини явищ. А решта — дурниці. Будь-яке геройство або честь — це дитячі іграшки... Але дати людям крихту нових знань — ось це варте жертви». Так само далекий від думки про геройство Іржі, демонструючи нові можливості літака при підйомі з максимальним вантажем на велику висоту. Прилади, що зареєстрували рекорд, розбилися, і ніхто не дізнався про його подвиг. Отже, для автора важлива буденна праця в ім’я суспільства, а не показний героїзм.
А що стосується героїзму в політичній боротьбі, то його Чапек взагалі заперечує. У висловлюваннях Петра, представника робітничого руху («нехай знищать місто, нехай загине народ, нехай зруйнують весь світ — тільки б перемогла наша справа»), чути негативне ставлення до тих, хто розпоряджається долями народів, підраховуючи, скільки тисяч або мільйонів мусить загинути заради досягнення поставленої ними, навіть найблагороднішої, мети. Жодного героїзму не визнає Мати, адже скільки сил вона доклала, щоб виростити п’ятьох синів! «Коли я подавала на стіл страву для п’ятьох дітей, у мене було таке відчуття, немов я здійснюю богослужіння», — згадує жінка. Не випадково у неї різко негативне ставлення до не завжди виправданих дій, що призводять до смерті близьких їй людей. Але чи сама вона пішла б на смерть, якби була потреба? Так, але «тільки за свого чоловіка, захист сім’ї, своїх дітей...» Готовність Матері стати на прю — не героїзм, а здатність до самопожертви, інстинктивне почуття.
У п’єсі використано цікавий художній прийом: Мати розмовляє з мертвими, і в цьому уявному діалозі повністю виявляє свої почуття — адже ніхто її не чує. Відбувається перенесення персонажів у часі і просторі, що дає змогу глибше розкрити внутрішній світ героїні.
Для розкриття ідеї твору важливі думки діда — батька Матері, висловлені ним в час, коли на батьківщину нападає агресор, а Мати не хоче відпускати на війну наймолодшого сина Тоні: «Ось у тому і життя полягає, що за нього інколи платити треба... навіть самим життям... Якщо б за батьківщину життям на платити... якщо б за честь, за правду, за свободу не платити життям, то не була б їм така величезна, така жахлива ціна». Мати у відчаї бореться з собою, зі своїм материнським бажанням утримати біля себе останнього з синів, ніжного і доброго, зовсім ще хлопчика, не відпускає його на криваву бойню. Але надходять тривожні повідомлення, що ворожі бомбардувальники скинули бомби на лікарню, внаслідок чого загинуло чимало беззахисних людей, а згодом на сільську школу, й дітей, які намагалися врятуватися, косили кулеметні черги з літаків. Дізнавшись про десятки розірваних снарядами, розстріляних і поранених дітей, Мати віддає Тоні, єдиному ще живому сину, батьківську гвинтівку: «Дітей? Хто ж убиває дітей?.. Діти! Маленькі пустунчики! Діти! (Зриває зі стіни гвинтівку і величним жестом обома руками простягає її Тоні). Іди!..»
Хвилююче звучить фінал п’єси. Останні слова промовляє змучена і зневірена людина, яка не бажає змиритися з втратою останнього сина, але сама виряджає його на війну, в її словах поєднується громадянська позиція, суспільне, загальнолюдське та інтимне. К. Чапек порушує проблему відповідальності «маленької людини» за долю своїх рідних і ширше — за долю суспільства, батьківщини.
Участь у боротьбі проти фашизму і мілітаризму Чапек вважав важливим обов’язком усіх письменників і митців. «Я... був і залишаюся глибоко стривожений долею людства. Звичайно, я ніяк не спроможний відвернути те, що загрожує людській цивілізації, але я принаймні не можу не бачити цієї загрози й не думати про неї майже весь час», — писав Чапек у 1936 році. Історична ситуація змушувала його замислитись над проблемами великого суспільного звучання. Антифашизм став провідною темою його творів того часу.
Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах. – 2000. – № 11. – С. 44-46.
Твори
Критика
