Олена Пчілка. Метелик. Байка

Раз метелик мовив так:

— Шкода, мамо, моїх літ!

Полечу лиш я у світ.

Що ж отак тут пробувати

У кущах і не видати

Світа божого ніяк!

А таки ж бо я юнак!

Треба світа повидати

Та й себе десь показати.

Як мене побачать люди,

От-то втіхи з мене буде!

Бо таку хорошу вроду

Ще не бачили ізроду!

— Ох дитино,— каже мати,—

Що тобі про те гадати?

Світ — широкий, всього має…

Він хороший, та — зрадливий;

Хто в його бува щасливий,

Хто нещасний,— він не дбає!..

Краще ж одсторонь держатись,

В світ широкий не пускатись! —

Та шкода було вмовляти!

Хоч казала щиро мати,

Наш метелик не вважав,

Теї ради не приймав.

Він крилечка розправляв…

Полетів у путь простору!..

А якраз на тую пору

Юрба гучная людей,

І дорослих, і дітей,

На луку гулять прийшла

І забаву почала.

Діти бігають, стрибають,

Далі весело гукають:

— Ах, метелик!.. Подивіться!..

Ось він, ось він метушиться!

Та який же гарний, гожий,

Наче квітка, прехороший!

От якби його впіймати

І забрать собі до хати!—

Після втіхи, гуків, скоків

Заходились з усіх боків,—

І метелика зловили,

За крилечка ухопили!..

Уловили, роздивлялись,

Милувались, утішались!

За малу ж якусь годинку,

Впав метелик наш на спинку —

В його ніжки поламані…

А веселая юрба

По луці собі стриба.

За метелика не дбає,

Що на стежці там конає…

Лиш тоді він все збагнув,

Слово щире спом’янув:

—Правда,—мовив нещасливий,

— Світ хороший, та — зрадливий!..