Андрій Чайковський (Штрихи до портрета письменника)
І. М. Продан
В історії української літератури кінця XIX — першої третини XX ст. одне з помітних місць належить Андрієві Чайковському. Правда, сталося так, що впродовж тривалого часу твори письменника не видавалися І його Ім'я призабулося. А шкода, адже ж А. Чайковський залишив кілька десятків прозових творів різних жанрів. Серед них були особливо популярними оповідання на теми історичного минулого України: «За сестрою» (1907), «Віддячився» (1913), «Козацька помста» (1920), «На уходах» (1921), «Олексій Корнієнко» (1924).
Народився письменник 15 травня 1856 року в Самборі, де його батько працював дрібних урядовцем. Залишившись у дитячому віці сиротою, переходить на утримання і вихованні до своїх родичів у село Гординю Самбірського повіту. Походив письменник із заможних селян і дитинство провів у їхньому середовищі. Це, безперечно, сприяло написанню цілого ряду творів з життя цього соціального стану. Читати його навчила бабуся, а початкову освіту здобув у дяка — вчителя села Гордині Теодора Присташа. Чайковський завжди з великою повагою згадував свого вчителя як людину розумну, добру, авторитетну. Навчившись читати і писати та оволодівши основами церковного співу, який тоді був обов'язковим у шкільній науці, сирота Андрій про подальше навчання й не думав. Аж у 1868 році родичі та опікуни домовилися за невелику плату з учителем-семінаристом Войцехом Панеком, щоб той підготував хлопця до вступу в гімназію. Таким чином Чайковський у 1869 році вступив до Самбірської гімназії, яку закінчив у 1877 році. Після однорічної військової служби вступає на філософський, а через рік переводиться на юридичний факультет Львівського університету (1878-1882). В університеті Чайковський брав активну участь у студентському житті і був головою студентської організації «Дружній лихвар», співпрацював у «Просвіті».
У січні 1882 року його мобілізують до війська і посилають на придушення босняцько-герцоговинського повстання. Перебування в Боснії мало великий вплив на майбутнього письменника. Все побачене й пережите він описав у «Споминах з-перед десяти літ», які дістали схвальну оцінку І. Франка. Після демобілізації з армії Чайковський закінчує в Самборі судову практику, складає іспити і здобуває звання адвоката. Місцем свого проживання захисник покривджених селян вирішує обрати містечко Бережани, де в 1890 році відкрив адвокатську канцелярію.
1914 року повернувся до рідного Самбора, а в 1919 році оселився в Коломиї, де й прожив до останніх днів життя.
У спадщині Чайковського виразно виділяються дві тематично відмінні групи творів. Одна з них змальовує побут сучасної автору «ходачкової шляхти», а друга присвячена художньому дослідженню життя рідного народу.
Усі побутові повісті письменника, зокрема його обидві трилогії «Олюнька» (1895), «В чужому гнізді» (1896), «Малолітній» (1919) та «Своїми силами» (1907), «З ласки родини» (1910), «Панич» (1921), що з'явилися в бібліотеці найзнаменитіших повістей «Діла», а також оповідання для народу «Образ гонору» та «Бразилійський гаразд», видані «Просвітою», — це художньо-документальні пам'ятки галицького народного й інтелігентського побуту другої половини XIX ст.
Письменник розкрив побут «ходачкової шляхти» рідної йому Самбірщини, тієї заможнішої частини західноукраїнського селянства, що відрізнялася від «мужицької маси» тим, що не робила панщини, боронила завзято свої права, а після скасування панщини, під вагою мужицьких злиднів, у які скочувалося галицьке село, зливалася з нею. Але ця шляхта, намагаючись відрізнятися від «панщинного мужика», незрідка гоноровито ставилася до нього, прагнула наслідувати панів не тільки в дотриманні шляхетських звичаїв, а й у вживанні характерних фразеологізмів, висловлюваних до того ж по-польському. Життєві парадокси в житті цієї суспільної верстви полягали в тому, що вона ж була прямою спадкоємницею тих славних предків, що завзято стояли на сторожі національних інтересів. Саме з цього стану вийшов страшний для самого турецького падишаха гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, палкий захисник православ'я, ініціатор заснування Київської братської школи, що згодом реорганізувалася в Києво-Могилянську Академію. Ця шляхта з усіма своїми звичаями, добрими й лихими, зберегла також повагу до свого рідного, до старосвітських батьківських звичаїв, шанувала давні культурні традиції, трималася рідної мови і церкви. Навіть у XIX столітті, прагнучи бути заодно з вельможними шляхтичами-дідичами, вона все-таки не цуралася свого й без вагання карала відступників.
Образом Стефанового Михася з повісті «В чужім гнізді» Чайковський показав сільського «аристократа», вихованого в рідній традиції — гордого, самовпевненого господаря, що знає собі ціну, лагідного, але й суворого чоловіка і батька, національно свідомого, вимогливого громадянина, сумлінного у виконанні обов'язків, справедливого у ставленні до інших. Діставши, як сирота, виховання у родичів, Михась усе ж не підкорився чужому впливові, зберіг свою внутрішню сутність. На жаль, втримати в рідних традиціях свого сина йому не вдалося.
Аналогічні художні типи з'являються і в Інших повістях цього циклу: такими в «Олюньці» є старий Луць, що взяв під опіку свою безталанну онуку Олюньку й подбав про її науку в учителя-дяка Пришлая; Шевко, поважний шляхтич, гострий на язик, що по смерті Луця перейняв на себе піклування Олюнькою.
У зовсім інший світ ведуть читача повісті з другої трилогії «Своїми силами», «З ласки родини», «Панич». Герої двох перших творів — це натури, що з низів у поті чола «драпалися» між освічені верстви. Так Дмитро Чабанський — сирота, який попав дивом у школу, просто від плуга. Як правило, такі на все життя могли залишитися в наймитах чи в кращому разі спромогтися на власне газдівство, проте Дмитрові вдалося закінчити гімназію, добитися «своїми силами» аж до посади адвоката. Другий — Остап Копач, щасливіший від нього, бо батько віддав його до трирічної школи. Та виявилося, що він має добрі нахили до науки, і хлопець почав навчатися в гімназії, закінчив університетську студію й став суддею.
Зі сторінок трилогії розгортаються характерні картини суспільного життя 70-х років минулого століття. Знедавна ще кріпацької маси виривалися часто без ясної мети енергійні хлопці і здебільшого своїми силами долали стрімку прірву, що розділяла мужицьку масу й робітницьку верству від освічених кіл. Вони наполегливо прямували до мети, хоч не всім вдавалося дійти до неї, адже на обраному шляху було безліч перешкод.
Письменник на широкому матеріалі докладно показує, в яких умовах відбувалося формування світогляду молоді. Гімназисти, захопившись Шевченком, Марком Вовчком, Федьковичем, Драгомановим, організували за прикладом львівської академічної молоді гуртки самоосвіти, де розкривалися молодим ентузіастам очі, де вони діставали відповіді на запитання: «Хто ми? чиї сини? ким, за що закуті?», де засвоювали навички організаційної праці, де кристалізувалася українська національна думка. Саме цим пізнавальним змістом повість «Своїми силами» викликає інтерес у сучасного читача.
В образах Дмитра Чабанського, Володка Містенського та його сестри Наталі (а тут відчуваються особисті враження автора та його дружини) відбиті характерні риси психології і поведінки тодішньої інтелігенції, отого найстаршого покоління прогресивних освічених кіл, що вже зійшло зі сцени, покоління, типовими представниками якого були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький.
Повість «З ласки родини» грунтується на враженнях автора, призбираних з довголітньої судової практики. Вона дає змогу пересвідчитися, якою «Авгієвою стайнею» була тодішня юриспруденція, скільки шкоди завдавала вона селянству, як темні сили підтримували такі «порядки».
Крім того, в повісті розгортається доля безталанної сироти Марійки, яка теж до світла прагне, але «з ласки родини», жінки свого брата, гімназійного вчителя, попадає в руки брутального економа, здатного на всяку гидоту при захисті своїх власницьких інтересів.
Є у цій повісті й інші персонажі, передовсім це отець Григорій, що журиться освітою своєї доні й шукає для неї вчителя; отець Ясенецький, самбірський катехит, опікун усіх здібних і сумлінних учнів; отець Іларіон, що в неділі й свята працює з молоддю й старшими в читальні. Усі вони священики з покоління середини XIX ст.; без широкої освіти, але щиро віддані церкві й рідному народові. Заслуговує на згадку й жандарм Островський, що бере в охорону Марійку перед чоловіком-п'яницею, дбає про освіту своєї донечки.
Панорамна картина життя духовенства та його впливу на селянство постає з повісті «Панич». Героєм твору є попович Ришард Абрамович, талановитий, дотепний і роботящий хлопець. Спрямований батьком на шлях кар'єри, він ще в гімназії готується піднятися над народом. Ришард став паничем, якому не було ніякого діла до товариського життя в гуртках гімназійної молоді, опісля в академічних зібраннях поставив собі за мету добитися становища старости, а потім піти ще вище, і для цього використав любов своєї нареченої, молодої Олі, захопленої ідеями Драгоманова й Франка. Та в пристрасній гонитві за кар'єрою він не рахується ні з чим, втрачає сподівану прихильність, і щастя повернулося до нього спиною. Усі його небуденні здібності пропали марно, їх роздавило колесо тодішньої аристократично-бюрократичної машини.
Свою невдачу на життєвому шляху Ришард завдячує батькові: це наскрізь негативний тип духівника. Будучи парохом в убогому підгірському селі, сам убогий, національно не свідомий, безхарактерний, мов лозина, хилиться за вітром, сліпо служить дідичеві, користуючись його дрібними подачками.
Зовсім інакше показано Неврича, батька Олі, пароха у багатому подільському селі. Це тип вільнодумного священика-народолюбця, зразкового народного провідника, який своє особисте добро й щастя злучив з добром і щастям своїх громадян. Осівши в убогому, занедбаному селі, взявся до освітньої праці з молоддю, згуртував П в читальні, організував хор , оркестр, виховав морально, а за нею потягнув І старших. Невсипущою працею на власному господарстві при невтомній допомозі дружини і дітей служив цілому селу взірцем. Для всіх однаковий, чи вони «халупники», чи «дуки», усім допомагав і заслужив загальне довір'я, пошану й любов.
Ці повісті Чайковського оповиті тонким серпанком оптимізму, того животворчого настрою, що велить йому не допустити до безумної перемоги і тріумфу лиха над добром гидоти над красою, кривди над правдою, що благородною усмішкою присмирює важкі злидні і терпіння своїх героїв, навіть найбільш безталанних.
Не забув Чайковський і про читача-селянина й подарував йому актуальну «повістку» «Образ гонору», в якій виразно показав, до чого призводять безглузді процеси за образу честі. А в повісті «Бразилійський гаразд», написаній з метою охолодити еміграційну «бразилійську лихоманку», прищеплену нашій мужицькій безземельній масі підступними агентами, він перегукується з І. Франком В. Стефаником, Т. Бордуляком, С. Ковалівим.
Говорячи про свою працю, Чайковський висловився так: «Я поклав собі за ціль мого життя переповісти в белетристичній форм здебільшого нашу історію з козацького періоду і тим заповнити цю прогалину в наші, літературі. До того часу мало хто до того брався. Праця така вимагає багато труду студій, а далеко легше фантазувати на тем. буденні з життя».
I письменник зробив нашій суспільній справі дуже цінний дарунок. До його часу поза «Чорною Радою» Куліша та «Захаром Беркутом» Франка, історичної повісті на Галичині не було.
Про величезне виховне значення історичної повісті зайве й говорити.
[…]
Чайковського особливо приваблювала епоха визвольної боротьби українського народу проти турецько-татарської агресії, яка серед інших відомих ватажків висунула колоритну постать Петра Сагайдачного. Особою цього славетного лицаря Запорожжя письменник зацікавився ще й тому, що той вийшов із самбірської ходачкової шляхти. Так у Галичині називали селян з-над дністрянських сіл, які за участь у походах проти турків одержували від польського короля шляхетські привілеї. А відомо, що сам письменник належав до цього соціального стану та й народився, як уже згадувалося, на Самбірщині.
Як на свій час, Чайковський давав читачеві доволі широкі знання української історії, будив національну свідомість. Цього вимагало культурно-історичне життя Галичини 20-30-х років. Сучасник письменника Дмитро Николишин у «Ювілейному рефераті», присвяченому сорокаріччю літературної діяльності прозаїка, робить висновок, що «своїми історичними творами Чайковський захопив у першу чергу молодих читачів, а дальше й ширші круги, розбудив у них охоту до книжки, до свого минулого, навчив любити козацьку славу. Тут він виконав те, чого домагався Шевченко від Квітки, заспівав «про Січ, про могили, коли яку насипали, кого положили, про старину, оте диво, що було, минуло».
Письменник прекрасно розумів важливість такої книжки ще на початку нинішнього століття. Його історичні повісті були справжніми бестселерами. А природність мови, легкість, розкутість письма, вміння вибудувати цікавий, захоплюючий сюжет сприяли популярності творів Чайковського серед різних верств галичан, не кажучи вже про той величезний вплив, який письменник мав на юнацтво. Ідея написати про Сагайдачного заволоділа автором ще перед першою світовою війною, коли Чайковського було поставлено «кандидатом сеймового посла». Письменник знав, що в Самбірщіні багато малоземельної шляхти, яка під час виборів може вирішити його долю. Щоб об'єднати її, письменник готував для жителів Самбірщини популярний виклади в якому нагадував виборцям, що в давнину малоземельна шляхта твердо стояла за свою віру і народність.
Вивчаючи приступні йому матеріали, Чайковський натрапив на ім'я Петра Конашевича-Сагайдачного. Так виник задум спопуляризувати життя і діяльність цього славного сина України. Ось як про це згадує він у передмові до першої частини твору: «Я упросив пана професора М. Грушевського прочитати рукопис. Він справив мені історичні помилки і порадив зробити з цього матеріалу трилогію, в якій мав би поміститись цілий життєвий шлях гетьмана. Чи мені довелось вив'язатись з того завдання, чи буде з моєї праці хосен для української літератури, для українського народу у тій великій переможній хвилі українського відродження — хай судять ласкаві читачі. Я зробив по моїм силам, як міг найліпше».
Роботі над великим творчим задумом передував історичний нарис під однойменною назвою «Петро Сагайдачний», виданий у Відні в 1917 році. Та працювати було нелегко, бо при щоденній фаховій праці на посаді юриста не мав змоги зайнятися улюбленою справою від душі. Коли після третьої переробки твір був готовий до друку, почалася війна.
Свої знання з історії козаччини А. Чайковський виклав у кількох історичних нарисах, що б могли слугувати своєрідними післямовами до роману «Сагайдачний». Ідеться про нариси «Петро Конашевич-Сагайдачний» (1917), «Запорожжя» та «Московський цар Дмитро Самозванець», «Хотинська справа» (1928). Останній нарис з'явився у процесі праці над заключними частинами.
Події, описані в романі, розгортаються на широкому просторі: Галичина — Запорозька Січ — Київ, Крим — Чорне й Азовське моря. Панорама життя народу широка, історично документована. Перед нами постає життя збіднілої шляхти, з якої вийшов сам Сагайдачний, діяльність князя Острозького, перші народні повстання проти шляхетського засилля і феодального визиску, тяжка боротьба проти татарів і турків, картини життя Запорозької Січі, морські походи козаків, взяття Кафи і Варни, розгром Синопа, визволення тисяч невільників. Усі ці фрагменти історичної панорами письменник об'єднує ідеєю боротьби за українську державність. Ідеологічну опору й основу — православну церкву.
Конкретно-художнє відображення основної проблеми епохи — проблеми захисту рідної землі від наскоків турецько-татарських завойовників — визначило композицію трилогії: розміщення й співвідношення всіх складових частин.
Увагу Чайковського привернули ті факти історії, які, виражаючи характерні ознаки епохи, стали в романі основою оповіді — його сюжету.
У трилогії письменник передовсім акцентує увагу на зображенні життєвого шляху Петра Сагайдачного, починаючи з нелегкого дитинства і до вершини його козацької слави, здобутої з надзвичайною відвагою, глибоким розумом у нелегкій та жорстокій боротьбі з ворогами Вітчизни.
Перші розділи роману розгортають перед читачем широку панораму життя різних соціальних груп (експозиція роману), чітко визначають і головні конфлікти: селян з магнатами, міської бідноти з магістратом, цехмістрами тощо.
Перед нами широке тло побутового, культурного, історичного життя України останніх десятиліть ХVІ — початку ХVІІ століть, про яке ми й сьогодні, на превеликий жаль, знаємо дуже й дуже мало.
Тут бере початок дуже важлива сюжетна лінія, яка пізніше міцно цементує навколо себе розвиток усіх наступних подій.
Чайковський з любов’ю описує дитинство майбутнього талановитого козацького гетьмана, який, змалку втративши батьків, виховувався в родині Жмайлів. Батько Петра загинув геройською смертю, боронячи рідний край від ординців, про що дізнаємось від столітнього діда Грицька Жмайла під час його розмови з церковним владикою, що прибув в рідний Самбір до своїх парафіян.
Родина Жмайлів з великою сердечністю прийняла Петра на виховання, із побратимом Марком він згодом іде в науку до Острозької академії, звідки хлопці виносять глибокі й міцні знання, вчаться самопожертви в ім'я козацького побратимства.
Щира дружба, приязнь рятують юнаків. «Петро Конашевич і Марко Жмайло ніколи не зраджують свою першу, ще дитячу присягу, над якою сяють очі їх столітнього прадіда — Грицька Жмайла Кульчицького». Саме козак Гриць Жмайло відіграв найбільшу роль у формуванні характерів Петра і його внука Марка, виховав у них риси лицарської доблесті, властиві справжнім захисникам-патріотам. Бурсацький побут, навчання в Острозі письменник змальовує згідно з історичними джерелами, про які згадувалося раніше.
Фізичне змужніння П. Конашевича відбулося саме в Острозі. Кожен з юнаків майстерно демонструє вміння користуватися улюбленими видами козацької зброї, без якої життя запорожця було немислиме. Після вправно виконаної стрільби із лука Петро одержав від самого правителя-князя срібний лук. Не менше прославився вмінням «битись на шаблі» і Марко, тому й кожний запобігав з ними познайомитись.
Письменник прагне переконати читача у героїчному поступі відважних юнаків. Устами одного із славних лицарів Запорожжя Северина Наливайка, який певний час був сотником надвірної корогви у князя Костянтина Острозького, пророкує їм велике майбутнє.
Провідна ідея «Побратимів» — це справді висока ідея побратимства, освячена традицією, клятвою, звичаєм, високою духовністю, живим прикладом козацтва — цього незглибимого джерела духовності народу, що на повну силу завирувало уже в другій половині ХVІ ст.
Шлях до Запоріжжя, попри його авантюрно-пригодницький характер, веде через «уходницькі» козацькі гнізда Ониська Печеного і сотника Чуба. Це все конкретні історичні факти, художньо переосмислені в романі. У відносно невеликому за обсягом творі А. Чайковський подав широкий освітній Історичний матеріал, вдало створив побутово-етнографічні сцени, авантюрно-розважальні і художньо-описові картини.
Велике почуття любові до свого побратима не залишає Сагайдачного ані на мить. Дізнавшись, що Марко випадково вбив диякона Артемія, ненависного усім спудеям за знущання над ними, Петро вирішує, що втікати треба разом.
Надзвичайно гнучкий розум, уміння передбачати прийдешнє допомагають Конашевичу швидко заслужити пошану серед людей. У численних діалогах, авторських відступах Чайковський намагається переконати читача у достовірності ідейно-художнього задуму, обгрунтованому багатьма історичними джерелами.
З автобіографічних матеріалів нам відомо, що письменникові, на превеликий жаль, жодного разу не пощастило побувати на овіяній легендами і вічною славою Наддніпрянській Україні, але тонке відчуття козацького побуту, праця над історичними джерелами допомогли йому створити широкомасштабну епопею народної величі. У цьому важливу роль виконують пейзажі, які є не тільки тлом подій, а й фактором психологічного розкриття і внутрішнього світу, і настроїв цілої маси.
У змалюванні військових баталій письменник намагається в реалістично-романтичному тоні відтворити все до найменших дрібниць. Звичайно, тут необхідні були величезні студії над історично-архівними джерелами, про які ми вже нагадували раніше, і стає зрозумілим, стільки ж то енергії та зусиль потрібно було шістдесятилітньому Чайковському, щоб усе це втілити в життя. У діалогах, яким належить значна частина площі роману, письменник докладно відтворює картини козацького побуту, доблесті вірних захисників України.
Петро Сагайдачний — центральна фігура трилогії, образ його проходить через увесь твір, навколо нього концентруються сюжетні лінії роману. Він міцно пов'язаний з багатьма людьми. Чайковський з великою симпатією ставиться до нього, про що свідчить експресивна манера розповіді в піднесеному романтичному стилі. У хвилини великих випробувань, що випадають на долю «лицарів великої любові» — щирих побратимів Петра і Марка, він яскраво змальовує їхній бойовий дух, силу і відвагу, готовність піти на самопожертву в ім'я рідної землі.
Майже за кожним епізодом роману стоять важливі історичні документи з творів М. Грушевського, М. Максимовича, Д. Яворницького. Але фактична Історія органічно поєднана з авторським домислом, без якого художній твір втрачає свої привабливі риси.
Цей домисел завжди в Чайковського засновується на правді факту, випливає з логіки розвитку достовірних подій.
На відміну від своїх попередників — Д. Мордовця, О. Маковея, які намагалися зобразити Сагайдачного передусім як військового полководця Запорожжя, не вникаючи при цьому глибоко в психологію героя, Чайковський зумів усебічно витворити образ людини і справжнього патріота, борця за соціальне й національне визволення українського народу.
Л-ра: УМЛШ. – 1991. – № 6. – С. 58-62.
Твори
Критика
