Андрій Чайковський і його роман «Сагайдачний» (До історії написання)
Іван Продан
В історії української літератури кінця XIX — першої третини XX ст. одне з помітних місць належить Андрієві Чайковському. Правда, сталося так, що впродовж тривалого часу творчий доробок письменника не видавався. А шкода, адже А. Чайковський залишив кілька десятків прозових творів різних жанрів, серед них найпопулярнішими були оповідання й повісті на теми історичного минулого України: «За сестрою» (1907), «Віддячився» (1913), «Козацька помста» (1920), «На уходах» (1901), «Олексій Корнієнко» (1924).
Особливо приваблювала митця епоха визвольної боротьби українського народу проти турецько-татарської агресії, яка висунула колоритну постать Петра Сагайдачного. Особою цього славетного лицаря Запорожжя письменник зацікавився ще й тому, що той вийшов із самбірської ходачкової шляхти, до якої Чайковський сам належав (так у Галичині називали селян з наддніпрянських сіл, які за участь у походах проти турків одержували від польського короля шляхетські привілеї).
На рівні свого часу Чайковський давав читачеві знання національної історії, пробуджував самосвідомість, національну пам’ять. Цього вимагало культурно-історичне життя Галичини 20-30-х років. Сучасник письменника Дмитро Николишин, відгукуючись на 40-річчя літературної діяльності письменника, наголошує, що «своїми історичними творами Чайковський захопив у першу чергу молодих читачів, а дальше і ширші круги, розбудив у них охоту до книжки, до свого минулого, навчив любити козацьку славу. Мовби виконав те, чого домагався Шевченко від Квітки, заспівав про Січ, про могили, коли яку насипали, кого положили, про старину, оте диво, що було, минуло».
Ідея писати про Сагайдачного постала ще перед Першою світовою війною, коли Чайковського було поставлено «кандидатом на сеймового посла». Він знав, що в Самбірщині, на його батьківщині, багато малоземельної шляхти, яка при виборах може вирішити його вибір, він готував для них популярний історичний виклад, щоб переконати виборців: у давнину малоземельна шляхта твердо стояла за свою віру і народ.
Вивчаючи доступні йому матеріали, письменник натрапив на ім’я Петра Конашевича-Сагайдачного. Так виник задум спопуляризувати життєпис цього славного сина України: «Я упросив пана професора М. Грушевського прочитати рукопис. Він справив мені історичні помилки, порадив зробити із цього матеріалу трилогію, в якій мав би поміститись цілий життєвий шлях гетьмана. Чи мені довелось вив’язатись з того завдання, чи буде з моєї праці хосен для української літератури, для українського народу у цій великій переможній хвилі українського відродження — хай судять ласкаві читачі. Я зробив по моїм силам, як міг найліпше» (з передмови).
Роботі над великим творчим задумом передував історичний нарис під однойменною назвою «Петро Сагайдачний», виданий у Відні 1917 р. Нелегко було працювати при щоденній юридичній практиці. Коли після третьої переробки твір був готовий до друку, почалася війна. Під час воєнного лихоліття рукопис «До слави», в якому Чайковський довів події до обрання Сагайдачного гетьманом, загинув.
Заохочений професором Антоном Крушельницьким, письменник знову взявся до настирливої праці, намагаючись втілити свою ідею в життя. Але після видання першої частини роману («Побратими») друкування зупинилося.
У 1920 р. А. Чайковський у листі до В. Стефаника від 19 жовтня запитує, «де б можна було видати історичну повість «Сагайдачний» у п’яти томах». Отже, Чайковський шукав шляхи видання свого роману на Радянській Україні, але даремно. Друге видання «Побратимів» з епіграфом із віршів Касіяна Саковича з’явилося лише 1927 р. у коломийському виданні «Ока». У передмові до нього автор згадував: «Не везло мені з моїм «Сагайдачним», над котрим я працював більш як 13 років. Видавництва, до яких звертався, вважали твір то задовгим, то видання задорогим. Рухливе видавництво «Ока» в Коломиї взялося за видання трьох частин. На разі довів я до тої хвилі, коли Сагайдачного вибрано гетьманом України. Перша частина «Побратими» — від хлоп’ячого віку до прибуття на Січ. Друга і третя частини — «До слави» — аж до вибору по кримськім поході на Кафу. Коли мені Господь допоможе, то викінчу IV і V частини «Гетьман». Та згадувані дві частини під назвою «Гетьман» так світу й не побачили. З цього приводу існують різні припущення, зокрема, що рукопис загубився з вини членів родини, якій інколи доводилося рятувати власне життя. Хочеться сподіватися на успіх розшуків рукопису «Гетьман».
Свої широкі знання з історії козаччини А. Чайковський виклав у кількох історичних нарисах, що могли б служити своєрідними післямовами до роману «Сагайдачний»: «Петро Конашевич-Сагайдачний», (1917), «Запорожжя» та «Московський цар Дмитро Самозванець». «Хотинська справа» (1928) — останній з’явився в процесі праці над заключними частинами.
Художнє відображення основної проблеми епохи — проблеми захисту рідної землі від нападів турецько-татарських завойовників — визначило композицію трилогії. Письменник акцентує свою увагу на зображенні життєвого шляху Петра Сагайдачного, починаючи з нелегкого дитинства і до вершини його козацької слави, здобутої надзвичайною відвагою, глибоким розумом у нелегкій та жорсткій боротьбі з ворогами вітчизни.
Трилогія А. Чайковського — твір, безперечно, романтичної тональності. На широкому тлі побутового, культурного, історичного життя України останніх десятиліть XVI — поч. XVII ст., про яке ми й сьогодні, на превеликий жаль, знаємо дуже мало, письменник змальовує в «Побратимах» згідно історичних джерел навчання в Острозькій школі, людяність і далекоглядну мудрість «першого руського вельможі князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького, на той час київського воєводи». Змужніння П. Конашевича відбулося саме в Острозі: хлопці навчилися майстерно користуватись улюбленими видами козацької зброї, без якої життя запорожця було немислиме — шаблею і луком. Устами одного із славних лицарів Запорожжя Северина Наливайка, що був тоді сотником надвірної корогви у князя Костянтина Острозького, письменник пророкує юним побратимам у майбутньому честь і славу.
Шлях на Запоріжжя, поданий в авантюрно-пригодницькому освітленні аж ніяк не розбігається із конкретною історичною дійсністю — він веде через «уходницькі» козацькі гнізда Ониська Печерного і сотника Чуба. У порівняно невеликому за обсягом творі А. Чайковський подав широкий історичний матеріал, точно відтворив побутово-етнографічні сцени, що не знижує постійно діючої напруги авантюрно-пригодницького сюжета: це різноманітні пригоди втікачів по дорозі на Січ. У численних діалогах, авторських відступах Чайковський намагається переконати читача у достовірності свого художнього задуму, обгрунтованого багатьма історичними джерелами.
Петро Сагайдачний — центральна фігура трилогії, навколо якої концентруються сюжетні лінії роману. Чайковський з великою симпатією ставиться до нього, що засвідчує передусім піднесено-романтична манера авторської оповіді. В хвилини великих випробувань, що випадають на долю «лицарів великої любові» — щирих побратимів Петра й Марка, він з глибокою симпатією змальовує їхній високий бойовий дух, силу і відвагу, готовність піти на самопожертву в ім’я незалежності рідної землі. Майже за кожним епізодом, сценою з участю мудрого полководця, за кожною інформацією про його життя й діяльність— важливі історичні документи, передусім із спадщини М. Грушевського. Але фактаж роману, звичайно ж, органічно поєднаний із авторським домислом, без якого художній твір втрачає право на існування. Цей домисел у Чайковського завжди засновується на правді факту, випливає з логіки розвитку реальних подій.
На відміну од своїх попередників — Д. Мордовця, О. Маковея (які намагались зобразити Сагайдачного передусім як військового полководця Запорожжя, не вникаючи достатньою мірою у психологію героя, в мотивацію його вчинків за певних історичних обставин) А. Чайковський з повною віддачею зумів витворити історично визначений ідеал патріота, борця за соціальне й національне визволення українського народу.
Л-ра: СіЧ. – 1993. – № 10. – С. 78-80.
Твори
Критика
