28-12-2021 Василь Швець 165

Василь Швець. ​Сонце

Василь Швець. ​Сонце

Я закоханий в землю,
а в сонце ще більше.
Що без нього і небо,
І наша земля?

Ти налийся промінням, світися, мій вірше,
і дзвени в колоскових полях.
Сонце! Сонце – в усьому:
в зіницях дружини, в колоску,
І в залізі, і в цвіті шипшини.
А буває червоний-червоний весь захід.
Я дивлюся на нього і сонце хвалю:
це воно там навішало ягід,
їхнім соком упившись, дрімає в хмелю.
А сьогодні, як буря завила,
з голуб'ятника випала жердь
і мале пташеня задавила...
Ну, навіщо хтось вигадав смерть?
Може так щось упасти й на мене –
вража куля, недуга чи інший тягар.
І без мене шумітиме поле зелене.
І без мене світитиме сонце з-над хмар.
На могилу ходитиме двійко
поливати барвінок або верболіз –
мій маленький Тарас І манюній Андрійко,
той, що в сад на колінцях поліз.
І світитиме сонце над ними й під ними,
а в моїй домовині лежатиме тьма.
І ніхто вже ніколи звідтіль не підніме,
бо до сонця звідтіль повороту нема.
Ну, а як же поезія, роздуми, діти?
Я ж родив їх!.. А пахощі трав,
чистий вітер із поля,
той вітер, що я з сонцем в легені вбирав?
Це навіки в мені й пташеняті лишилось,
і квилитиме з травами вітер про нас.
Будь безсмертним усе,
що на світ народилось,
що побачило сонце хоч раз.

Біографія

Твори

Критика


Читати також