Жорстока ноша: лірика Василя Швеця учора й сьогодні
Володимир Базилевський
Творчість В. Швеця засвідчує два парадоксальні моменти. Перший з них змушує подумки озирнутися на історію вітчизняної поезії, аби вкотре утвердитися в тому, що всім відомо: поети, які починали складно, врешті-решт приходили до простоти. Не називатиму імен — спадщина більшості з них належить до золотого фонду літератури.
Закономірність такого розвитку очевидна. «Нельзя не впасть к концу, как в ересь, В неслыханную простоту» (Б. Пастернак) — не примха, а веління таланту, що прагне позбутися усього зайвого, другорядного, аби скоротити відстань між словом і тим, в ім'я чого те слово пишеться. Заданість, запрограмованість тут виключаються, а там, де вони все-таки є, сказане, якщо й не втрачає в смисловій наповненості, то неминуче втрачає в художності, емоційній потужності, зрештою, жадана простота обертається пласкою спрощеністю. Прагнення до простоти — органічна потреба таланту, що вступає у якісно нову фазу розвитку. Парадокс полягає в тому, що В. Швець з роками ускладнює свою поетику, і це дає підстави говорити мало не про виняток з правила, надто, якщо розглядати його твори в контексті творчості ровесників, а чи й усієї сучасної української лірики. Важливо розібратися, з чим пов'язане це явне «відхилення від норми».
З віком життєвий досвід людини ускладнюється, те, що було зрозумілим в юності й найчастіше сприймалося тільки у двох вимірах, набирає інших, іноді несподіваних барв і відтінків. Тут би й підсумувати: ускладнюється досвід — ускладнюється стиль. Але чому ж в інших — якраз навпаки? Таємниця криється в природі обдаровання поета і тільки в ній. В тій сумі складових, про частину з яких ми можемо тільки здогадуватися.
Існує закономірність авторського поступу, й говорити про перевагу тієї чи іншої тенденції з відривом від конкретної особистості просто не випадає. Більшість симпатій на боці пізнього Заболоцького, та є й такі читачі, які віддають перевагу його творчості періоду «Столбцов», ранньому Маяковському. Не скажу вже про Тичину, до якого В. Швець тягнувся не тільки духовно, а й, сказати б, суто по-людськи, про що він сам розповів у книжці спогадів «Листи в окопи».
Але Чи так уже й ускладнився В. Швець, щоб озиратися на відомі взірці? Найповніше уявлення про його працю дає двотомник, виданий «Дніпром» 1978 року, і останні книжки. Наберімося зухвальства й почнімо відразу з другого тому, з книги поем. Виходячи з тих міркувань, що означену тенденцію легше простежити в розлогих епічних полотнах.
Злегка бере за рукав, каже й не вимовить слово:
— Ти мене, певно, шукав?
Ні, ти знайшов випадково...
Ні, це не наша вина...
Я помарніла сильно?.. —
Як посміхнулась вона!
Як подивилася пильно!
Те, що згубив я в бою, серцю ніскільки не жалко.
Вкрадену юність твою ми ще повернемо, Галько!
Це уривок з поеми «Галька».
А ось початок «Ярослави Троян» (1954):
В моїй руці — окопний зшиток — скупий історії відбиток: окремі враження, слівця.
Ані початку, ні кінця.
А як це дороге для мене: писання це — життя щоденне тих, з ким дружив, хто мало жив, хто вічну пам'ять заслужив...
Та ж довірлива розмовна інтонація продовжиться, і, читаючи поему, яку є всі підстави назвати романом у віршах, не раз згадуєш добру класичну традицію, де автор ніколи не спинався на котурни, де у всьому — дивовижна невимушеність, міра, доцільність, де колоритно виписані характери, а пластика тішить зір і живить уяву.
Я зовсім не маю наміру давати якусь однозначну оцінку цьому великому за обсягом твору, як і драматичній поемі «Весілля на війні», де вже на початку, в епізоді зустрічі-прощання закоханих, бентежить ота життєва просвітленість, яка відразу лягає на душу і змушує перегорнути наступну сторінку — що далі? Важливо простежити, де починається поет, не схожий на інших...
Де подіти радощі й досади?
Бачу фото, наче крізь туман, а на тому фото два солдати —
Швець Василь і Богодай Іван.
Швець притиснув до грудей гвинтівку, мов боїться, щоб не впала в грязь.
Богодай зачитує листівку — народився в нього син Михась...
Поема «Багнет — у землю!» написана у 1959 році, але й вона не прояснює того, що нас цікавить. Втім, зізнаюсь, для зручності я один раз порушив принцип хронологічної послідовності: цій поемі передувала «Сповідь». А в ній уже вловлюються ті риси схожості, що остаточно закріплюються в «Поемі юності»:
Чи буй-тура, чи зубра присмерк вигнав з-за обрію?
Мерхнуть смолки чи хутра попід хащею мокрою?
Хто там? Що там? Постою.
Звірів з'юрмились тисячі.
Хлищуть синь водопою.
Чи не виводки лисячі?
Ні, то присмерк так збурив квітно-килимні настили, стирлувавши буй-турів:
Княжий луг захарастили.
Це В. Швець, це його робітня. Тут у всьому відчувається рука майстра, який натужно, в поті чола теше камінь. Ми теж переймаємося напругою м’язів, відчуваємо впертий опір матеріалу. «...Підобручив би кадуби» — так міг сказати тільки В. Швець і ніхто інший. Тут немає гладкопису ранніх його поем. Лексика наче рубана з моноліту в не дуже зграбній послідовності, відсутні сліди полірування. Ця оманлива незграбність, зовнішня дисгармонійність і творить мікроклімат неповторності. Напруга чуття ще більше увиразнює оригінальність поеми, де автор бере на себе сміливість говорити від імені мільйонів:
Буде час, я засну в едельвейсах на сіні, це коли вже війну доконаю в Берліні.
Щоб потім повернутися до свого, заповітного:
Як потрібне мені, слово, битвою куте!
Це, куте битвою, слово читати — трудитися. Ось тут, здається, ми впритул підійшли до другого парадоксу, пов'язаного з творчістю автора. Всі, хто більш-менш обізнаний із поезією В. Швеця, на диво одностайно ведуть мову про його самобутність. Та і в публікаціях, і, що частіше, в розмовах поряд із визначенням цього факту незмінно виникає епітет недооцінений. Вдумаймося, що він означає. Недооцінений, отже, оцінений, але не так, як на те заслуговує. Якщо скаржиться критика, то, мабуть, вона має на увазі читача. Якщо нарікають поети, то логічно припустити, що це передусім закид критиці. Читач воістину широкий, той, заради кого, власне, й пишуться книги, часто в подібних випадках лишається осторонь.
В. Швець пише про те, що для всіх зрозуміле. Оскільки він не любить абстракцій і веде мову про всім доступні речі, то й думка його рідко блукає манівцями. Не схильний лірик і до літературного гурманства, хоч і вміє інколи з блиском продемонструвати складну риму, бездоганний звукопис, суто технічні новації. Але це вже не що інше, як майстерність. Трудне для освоєння начало ледь проглядається в першій книжці «Добрий ранок, Україно», яка побачила світ за редакцією Павла Тичини:
Я з Комсомольської вулиці вийшов на захист околиці.
Чи не від грому зігнулося місяця коване колесо?
Дикою і неспокійною ніч обізвалася мовою.
Ворог б'є далекобійною, ми — дев’ятидюймовою.
Це дуже конкретний поет. Його фронтова лірика — і та, що писалася по слідах подій, учасником яких він був, і та, що створена по війні, — завдяки саме оцій конкретиці, майже документальній точності, стала цінним набутком нашого слова. Не кажу вже про ліризм та безпосередність.
Багато з того, про що йдеться у віршах фронтової пори, прояснено автором у прозовій книжці «Листи в окопи». Це — пряме свідчення, що В. Швець належить до тих митців, мисль і чуття яких здатні пробудитися тільки від поштовху факту чи події. У поета немає роздумів, що грунтуються на примхливій грі асоціацій, чужі йому і жонглювання поняттями, позірна філософічність, нахил до умовності, скажімо, гротеску чи гіперболи.
Балтійське море сіре лягло до самих ніг.
І нас, і водоміри забризкав чорний сніг.
( «Балтійське море сіре»)
І все ж людина на війні не була б людиною, коли б думала тільки про війну, коли б не переймалася тим, чим жила все свідоме життя. Переймалася гостріше, ніж у мирні дні, бо силою обставин поставлена на фатальній межі, мусила переживати все те вдруге, і навіть милий дріб'язок, що за інших умов, можливо б, вивітрився з пам'яті назавжди, відтепер набрав сили цінності неперебутної. Війна війною, та все ж:
Хіба не ви рукою феї мені вручали аспірин?
Сіяли залами траншеї на мене з чотирьох сторін!
А ким нагадана сторінка закону прадідів мені, що українцю українка миліша пісні в чужині.
О, то були дзеркальні зали!
І я у них не відніму того, що ви не доказали, мабуть, мені не одному.
(«Дзеркальні зали»)
Якось не повертається язик назвати процитовані проникливі рядки любовною лірикою. Мабуть, цьому заважає нагадування про траншею, знаття того, що були ще й «нічні окопи, і з долини прощальний запах бугили». Поряд із поезією «Мазурські болота» В. Швець вмістив у першому томі вибраного вірш «І що за чудо — руки?» Починається він так:
Кого ви після мене пригортали, від кого тріпотіли, наче птах, ви, руки, що мені подарували Міцкевича в Мазурських болотах?
Здавалось би, йдеться про дуже особисте. Але нагадування про Мазурські болота переносить почування зовсім в іншу площину. Або чудовий вірш «Негадане» з його негаданим закінченням. Від поезії вимагають синтезу, так воно й має бути, а тут остання строфа завершується побутовою деталлю: «А мати затопила піч». І крізь цю деталь, мовби крізь збільшувальне скло, бачимо всю картину, принагідно віддаючи належне оригінальній авторській метафорі: «Сузір'я вишита вуздечка дрижить над гривами вітрів». Та навіть після цього не полишають нас, скористаємось висловом автора, «думки походів невеселі». Здається, один тільки раз, у вірші «Під зорями Польщі», поет дозволив собі розслабитися: «Але не забуду ніколи Анелі, що ковдрою вкрила мене». Споглядаючи цю патріархальну картину, розслаблюється і читач. Хоч і не без допомоги Роберта Бернса в перекладі С. Маршака:
Мелькают дни, идут года,
Цветы цветут, метет метель,
Но не забуду никогда
Той, что постлала мне постель!
Творчість поета не завжди розвивається по висхідній. Тут можливе й тупцювання на місці, і повернення назад, і прикрі провали після значних здобутків. Тому й не передбачувані шляхи поезії, тому й ризиковані літературні прогнози.
Навіть у найвідоміших письменників бувають різкі перепади в творчості. Критика на це здебільшого заплющує очі. А тим часом перепади ті — не завжди свідчення поразки. Вони такі ж природні, як біологічний цикл організму, живої природи в її споконвічній потребі оновлення. Оновлення як необхідності поступу. Щось подібне трапилося і з поезією В. Швеця.
Після виходу книжки «Схід сонця» пауза затягнулася не на один рік. Поет ніби опинився на роздоріжжі: втративши сувору напругу рядка фронтової пори, він ще не знайшов того, що стало характерним для його зрілого почерку. Якийсь незвичний легкопис, необов'язковість слів, строф, цілих віршів — таке враження виносиш від прочитання творів з книжок «Повінь» та «Гірські потоки». А для двотомника відбиралося ж із них найкраще. Я зовсім не хочу сказати, що все тут беззастережно невдале, та й поет міг помилитися у своєму відборі. Але немає відчуття, що писане воно саме В. Швецем. Ніби від часу виходу «Лірики» обірвалася артерія, що живила поезію воєнних і повоєнних літ. Описовість, надокучливе багатослів'я, холодок тверезості, навіть байдужість, такі невластиві лірикові раніше, раптом виходять на передній план. Навіть у книжці «Неспокійне літо» поет ще долає ці вади, прагнучи віднайти втрачену форму. Були на те причини й об'єктивні, що засвідчує загальний спад поезії тих літ. Нині, в умовах гласності й давно назрілої демократизації суспільства, ми можемо і повинні сказати про це на повний голос. Та все ж окремі вірші В. Швеця тієї пори і зараз на часі: «Меліоратори! Благаю вас: Ільтиця зникла, Альту пощадіте! Тут плескотався крижень, жив карась. А зараз навіть і напитись ніде».
Нелегко торуючи шлях до себе, поет ніби заново навчався розкутості, вільного поводження зі словом. Не завжди ця розкутість на користь:
І ось, коли верби були запташинені, хтось тихо узявся за клямку.
Запташинені верби — образ зримий, але з погляду естетичного навряд чи здатен задовольнити вибагливий смак.
У дуже «швецівському» вірші «Василино Іванівно — мамо!» надмірна затягнутість улюбленого розміру теж явно не на користь поезії. Але і в цьому творі, і в інтонаційно розмаїтих «Слідах» маємо вже того лірика, який приваблює своєрідністю манери. У вірші «Розкута мелодія» є рядки:
Слухаю шум найрідніших мотивів.
Колеться камінь, тріщить осередком: з тріщини вітер мелодію вивів — зброю нащадків, заховану предком.
Сильне закінчення. І оте «тріщить осередком» — це його, В. Швеця, непереборний потяг до прози в поетичному тексті. Не кожен із ліриків зважився б ужити щось подібне.
У 1975 році В. Швець видав книжку «Віднайдений зошит». Історія її незвичайна. Надамо слово самому поетові: «Якось осіннього вечора мені подзвонили з вокзалу й повідомили про передачу з Австрії. Голос був жіночий і, як видно, вже немолодий. Поїзд ще стоятиме 27 хвилин. Якщо я не встигну, то пакунок зберігатиметься в першій касі. Треба б устигнути!
Жінка їхала лікуватися. Коли поїзд рушив, я схилився на стовп надколійного ліхтаря, розмотав синю стрічку пакунка й побачив свій загублений і давно вже забутий зошит. Порошив сніжок, а в уяві постали дуже далекі й дуже гарячі сніги 1945 року — війна в Альпах...»
До загублених і дивом віднайдених віршів були долучені поезії нові — так склалася книжка.
У другій частині «Віднайденого зошита» є вірш «Світлі тіні трави». Він — ніби розхитування, руйнування устояного, звичного, замах на стереотип форми:
Слід подивитись на дерева, приходите ви з-за далекого
Ржева — світлі тіні трави, очі сплющую — шепіт.
Снились в окопах вокзали — тамбури, схлипи, сміх.
Жаль, ви так і не взнали ні поезій моїх, ні моєї Марини.
Дехто приходить із Пруссії, з пущі Мазурських боліт, це коли довго дивлюся я в росяний живопліт — краплі червоні-червоні...
У збірці багато такого, що бентежить душу: «Сонет жалю», «Жиневра», «Джерела», «Вечірній хміль».
Світло із будки — розплавлене золото.
Ягідний вечір стернею пропах.
Зараз у полі так хмільно і солодко
від поцілунків дівчат на токах.
Тут я не був ні торік, ні позаторік.
Хтозна, чи зараз під гамір качок
механізатори механізаторок
водять купатися в наш Синячок?
Вільний плин мелодії, як і усміхненість двох останніх рядків, навряд чи здатні ввести в оману щодо безтурботності книжки. Навпаки, тут часто домінує суворий настрій напруги, аж до трагізму, особливо, коли йдеться про війну. Саме в цій книжці В. Швець скаже слова: «Поезіє, моя жорстока ноше, час визначатиме твоє суття».
Строфічний лад лірики В. Швеця строкатий і винахідливий. Ямб — не його стихія. Тут панує рима жіноча, вона й визначає той чи той розмір. Часто читачеві пропонується рядок на повну довжину видиху, інколи автор затягує його мовби навмисно, і коли намагаєшся повторити цей рядок вголос, то останній склад губиться — бракує повітря. Процес читання, як роботи, владно нагадує про себе: «Дивовижно сіяв з гірки хрест Володимирів. Я стояв і стояв, доки шлях свій не виміряв». Інколи це дратує — відчуваєш інерцію форми, механічності прийому. Замість того, щоб своєчасно зупинитися, поет знову і знову посилає знеможений дух вперед, змушує трудитися його на останній грані виснаження. Але енергія давно вичерпана, вірш рухається тільки за рахунок вольового зусилля.
Книжкою «Сподівання» (1984) В. Швець ще раз підтвердив свою репутацію як одного з найоригінальніших наших майстрів. Поєднання одвічного народного укладу життя з культурною обізнаністю, сучасним способом мислення, з тими словотворами, що виникають на цій основі, визначає своєрідність художника. У «Сподіванні» час не має звичних трьох вимірів. Він спресований в одну, не підвладну законам плинності реальність, де ліричний герой існує мовби в одночассі — у дні вчорашньому і сьогоднішньому. Віддалено це нагадує космогонію В. Хлебникова з його зухвалим замахом на Евклідову геометрію, хоча там, ясна річ, інші підхід, осяжність матеріалу і розмах думки. Мав цілковиту рацію В. Єршов, коли в рецензії на «Сподівання» зауважив, що «...прикметне для автора — не ділити себе на «сьогоднішнього» і «давнього», не судити юність свого покоління з вершин досвіду пройдених десятиліть, а повноцінно жити в тій юності». І далі: «Автор досягає такої органічної системи метафори, яка забезпечує єдність двох ракурсів — Швеця юного і Швеця сьогоднішнього». Підмічено точно. Хоч і напрошується поправка: органіка та випливає із самого ладу світосприймання поета:
Ніколи не вподібню птахам
ключі залізних кораблів.
Космічний вирій — інший спів.
Мій шлях — Земля, і я цим шляхом
і душу, й вірш на подвиг вів.
Усталене поняття «відлуння війни» стосовно поезії В. Швеця доводиться переглядати. Досить прочитати такі вірші, як «Братки», «Прощальний портрет» чи сильний латвійський цикл, аби переконатися, що спогад і яв тут нероздільні. Закільцьовані словом, вони доносять живе дихання душі. Поет, здається, свідомий своєї здатності «визволяти спогадом»:
Образ до ночі замулиться хвилею.
Визволю спогадом — сам себе вилаю.
Спогад відмовиться: пошуки згубні.
З кимось купалась, полишила ступні.
Ступні наповнено пухом верби.
Начеб намовлено: любиш — терпи.
Вітер — у вікна, тож матиму сон.
Матиму сон озеленених зон.
Матиму мальву, мигдаль, матіолу
Глянув — аж ступні кружляють край столу.
Душать сіножаті млостю вербовою.
Стогін у зошиті: ступні вкарбовую.
Це — молодий поет. Молодий не за віком — за енергією рядка, а ще за здатністю органічно засвоювати те, що найбільш прийнятне для нього в ліриці молодших сучасників. Можна звинувачувати автора в багатьох «гріхах», та одного немає у В. Швеця — зужитих фраз. Його твори обов'язково повинні читати поети. Писати «під Швеця» важко хоча б тому, що не кожен здатен працювати на такому подовженому рядкові. Та й подробиці тільки ним, В. Швецем, пережиті. У «Сподіванні» майже відсутня описовість. Більше того, автор часто починає з непроясненого рядка, мовби забуває про читача й не раз змушує його повернутися з кінця вірша до початку. Це незрідка затемнює текст. Інколи здається, що та чи та строфа аж надто закручена у своїй прозаїчній стихії. В тому немає авторської сваволі. Складність цього письма, наближеного і водночас віддаленого від прози, не виключає голографічності зображення.
Жорстока ноша поезії, але вона обертається милосердям, коли стає хлібом насущним для спраглого добра й краси людського серця.
Л-ра: Київ. – 1987. – № 9. – С. 125-129.
Твори
Критика
