Ліричний літопис суспільства
В. Єршов
Якби комусь забажалося збагнути особливості поезії Василя Швеця, я б порадив звернутися до таких рядків з його повісті «Листи в окопи»:
«Скільки разів читався оцей «Псалом залізу» ще з початкової школи! Саме слово «поема» розумілось як щось велике, принаймні за обсягом. А тут — чотири розділи, по шістнадцять рядків у кожному. Звичайні слова, деякі нібито вже й притерті, але якось так організовані й скріплені між собою, так підпорядковані ритміці, що набувають не лише особливої виразності й світлого звучання, а видаються відкриттям. Таке враження, що з них зметено пил: вони радуються й клекочуть. Отже, не саме слово повинне в притертості чи поношеності. Тут, звичайно, винні люди: вживають його де треба й не треба. Тичина якраз оце й мав на увазі, коли говорив про фальшиві та зайві слова. Тепер той урок усвідомлюється наочно. Скільки часу й подій умістилося в цій поемі, що коли передати прозою (та чи це й можливо), то потрібно витратити цілу гору паперу. Так оце й воно — «стиснення думки»! Не меншої кількості аркушів, мабуть, вимагали б для прози й інші твори поета — «Як упав же він з коня», зокрема «На майдані». Тут кожен рядок — новела. Збагнулися й крила фонеми.
На майдані пил спадає,
Замовкає річ...
Вечір.
Ніч».
Я переконаний, що саме ці міркування В. Швеця про творчість геніального друга дають нам ключ до розуміння творчого методу самого Василя Степановича, що я б його визначив як метод «спресованого тематизму». В наш час, коли взаємозв’язаними виявляються навіть ті явища, котрі донедавна, здавалося, існували незалежно одне від одного, взаємопроникнення тематичних шарів стає для поезії вельми продуктивним. А для зрілого Швеця спресований тематизм є характерною рисою не тільки у творах великої форми і не тільки в особливо насичених контрапунктними думками й почуттями поезіях, а й у ліричних мініатюрах.
Я здавна люблю вірш Швеця «Я прийшов, як додому, в цей двір». Написаний десь на початку 1945 року, він увійшов до другої книжки поета «Лірика» (1948). Та ось не так давно я розшукав старі газетні й журнальні рецензії на ранні збірки поета і був украй здивований гострими критичними стрілами, спрямованими саме проти цієї поезії.
«У вірші «Я прийшов, як додому, в цей двір» поет змальовує свій прихід у незнайому польську оселю, нескромно, явно перебільшуючи вагу власної особи. Ось як подає він розмову, яка нібито відбулась у нього з місцевою дівчиною:
Будь здоров, мій віщун-говорун!
Де барився? Чого не заходив?
Дні і ночі в окопах проводив?
Я не чула давно твоїх струн...»
(Рецензентка Галина Сидоренко зневажила навіть те, що йдеться про самотню бабусю, «старесеньку панну», а не про дівчину).
А ось із рецензії Броніслава Степанюка:
«Фронтові вірші В. Швеця — це ліричний щоденник поета-воїна. Тепло зустрів читач його «Добрий ранок, Україно!» Але поруч з хвилюючими віршами перших двох книг, з яких складається фронтовий розділ книги «Вірні друзі», є і такі, які викликали невдоволення читача. Такий вірш «Я прийшов, як додому, в цей двір». У ньому мова йде про те, як зустрічали радянських воїнів поневолені фашистами народи Європи.
Будь здоров, мій віщун-говорун!
Де барився? Чого не заходив?
Дні і ночі в окопі проводив?
Я не чула давно твоїх струн.
Це скоріше нагадує зустріч двох закоханих, а не радянського воїна і старої польської жінки...»
Хіба ж це не нонсенс, адже в першій строфі поезії сам поет стверджує: «Тут живе не сестра, не кохана...» Тож доводиться тільки констатувати — неуважно читали тодішні рецензенти поезії В. Швеця.
Насправді ж немає у цьому вірші ні самореклами, ні освідчення в якихось інтимних почуттях. На мою думку, ця поезія належить до найкращих зразків фронтової лірики не тільки самого В. Швеця, а й української поезії взагалі. Йдеться про те, як юний офіцер, що знудьгувався за домашнім затишком, потрапляє до оселі старої польської вчительки і як випадкові знайомі зігрівають одне одного теплом приязні, обдаровують духовними здобутками своїх культур. Адже досі юний офіцер і старенька пані перебували зовсім у різних світах, а зараз життя на короткий час звело їх. Поет передав переборення самотності, пошуки комунікабельності (як сказали б тепер!), материнські почуття старої польки, яка ніколи не мала дітей, і тугу, за рідним домом юного воїна. Ліричний герой автора впевнюється в магічній силі поетичного слова, хай і мовленого іще не зміцнілим голосом: «Дуже добре, що я молодим Йду по світу від хати до хати. Що умію серця хвилювати. Я лишуся до смерті таким. Ніч і день із двора до двора Буду щастя розносити людям. Буду гнівним, настирливим, лютим Там, де зло не пускає добра...»
Творчість В. Швеця дуже часто є своєрідним ліричним літописом суспільства. Такою була творчість О. Твардовського, Е. Багрицького, О. Прокоф’єва, С. Кірсанова, П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана, Галактіона Табідзе, Хаміда Алімжана.
Можемо з повного відповідальністю сказати, що в збірках поезій Василя Швеця вдумливий читач і критик-аналітик знайдуть своєрідні відгуки на всі важливі суспільні явища останніх сорока років. І не треба намагатись все розкладати на поличках з етикетками, тому що справжня поезія, як це мовив сам В. Швець в одному з інтерв’ю «Літературній Україні», «народжується з блискавки» і містить у собі всі здобутки і всі втрати якогось моменту. Спочатку потрібно збагнути діалектику суспільної історії, а вже потім дивитись, як ця діалектика виявилась у творчості того чи того письменника.
Не так давно в часописі «Київ» в нарисі про В. Швеця його молодий колега Володимир Базилевський написав: «Навіть у найвідоміших письменників бувають різкі перепади в творчості. Критика на це дружно заплющує очі, зухвалість і тонкість суджень вичерпуються найчастіше в закулісних розмовах шепітком: хто ж зважиться посягнути на високу репутацію метра? А тим часом перепади ті не завжди свідчення поразки. Вони такі ж природні, як і біологічний цикл організму живої природи в її споконвічній потребі оновлення. Оновлення як необхідності поступу. Щось подібне трапилось і з поезією В. Швеця».
Не будемо заперечувати проти цього висновку. Додамо лише, що ті три збірки поезії, котрі зараз вважають невдалими в творчості В. Щвеця, по-своєму правдиво відобразили ідейно-художні засади років їхнього написання. З досвіду прожитих десятиліть ми можемо і повинні визначити, що з літературних явищ післявоєнних років стало набутком, а що виявилося втратою (тут поки що не існує єдності у поглядах); багато чого з тогочасних наших сподівань «не виправдалось». А проте навіть і в тих поезіях «Сходу сонця», «Повені» й «Гірських потоків», які навряд чи коли-небудь будуть перевидані, «зафіксована» наша історія, її соціальні й емоційні риси. Багато що пізніше було переосмислене й переоцінене. Одначе, якщо ми візьмемо більшість тих поезій, то свідки подій, в них відображених, згадають і ті події, і власні настрої. Перші кроки борців за мир, англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту, заколот в Угорщині, будівництво Каховської ГЕС і багато-багато іншого відображено у творчості В. Швеця тих років. Не маю сумніву, що сам поет зараз не обстоюватиме правоту і художню вартісність доброї половини вмісту і змісту тих збірок. Одначе вони не можуть бути відкинуті, якщо ми не бажаємо, аби на місці білих плям літератури, котрі зараз ретельно, пристрасно (іноді, можливо, нашвидкуруч) заповнюються, не виникли нові «білі плями». Отож і «Сівалка», і «Приліт солов’їв», і «Немовля», і багато-багато інших поезій Швеця є дійовою часткою нашої історії. В контексті історії літератури знайдуть своє місце і всі поеми В. Швеця незалежно від ступеня їхньої художньої досконалості: «Галька», «Ярослава Троян», «Сповідь», «Багнет у землю», «Монумент», «Весілля на війні», «Сива квітка», «Ланцюг»... Це дуже різні за своєю стилістикою і художнім напрямком твори. Кожна з поем заслуговує на дослідження і об’єктивне поцінування, адже кожна з них зафіксувала силу-силенну дійсних і дійових прикмет свого часу, і про жодну з цих поем не можна сказати, що автор спотворив чи вихолостив в ній радянську дійсність. Його пафос завжди перейнятий намаганням діалектично осягнути клубок суперечностей наших п’ятдесятих років. Ці властивості «Сповіді», «Багнета у землю», «Монумента» роблять їх часточками художнього літопису. І хіба друга частина поеми «Багнет у землю» не повертається до нас новою актуальністю у світлі «Саги січневої ночі»?..
Це — ворон. Усівся на вигрітий комин, Шах-шах —
та й закряче до мене вряди-годи.
Ми давні знайомі: б’ють іскри буржуйок, всю ніч в димовому теплі над окопами вичікує ворон, з них грак або шуляк — чи скоро «ура» на багнети підхопимо.
О голосе, чий ти? Твій крик нарочитий спіралями Бруно зостався приораним, зійшов кровоцвітом. Картай і вичитуй: мій голос живе,
ти ж був скльований ворон. Він вийшов тоді рудоперим з калюжі.
Я вийду з ілюзії: краще пропасниця. Невже в цьому голосі — випиті душі? Невже їхній вік війно вістом привласниться?
Чи ж не здається, що в цих словах звучить голос героя поеми «Багнет у землю» Івана Богодая? Адже за 25 років, що минули від часу написання поеми, моральна відповідальність ветеранів зросла, їхній біль став гострішим, а сумніви пекучішими. Це тільки невігласам, демагогам і кон’юнктурникам здається, що, обрамивши дерном могильний горбок або зібравши кошти на пам’ятну гранітну стелу, можна заспокоїти своє сумління.
Таких перегуків між недавніми і колишніми творами поета вдосталь. Вони свідчать багато про що. Насамперед про те, що творча уява й людські переконання В. Швеця ніколи не мали властивостей флюгера, а високою напругою власного серця розтоплювали лід забуття, здирали кору самовдоволення з довколишньої дійсності, нехтуючи і власним спокоєм, і симпатіями видавничих редакторів, і прихильністю присяжних критиків! У процесах нашої дійсності поет одне розуміє, інше вгадує інтуїтивно. Ми переконуємось, що жодне важливе суспільне явище у післявоєнних роках не пройшло повз його увагу і серце.
Саме в такий спосіб поет бере участь у творенні соціальної і психологічної історії свого народу, а той, хто щоденно причетний до цього творення, робить дуже важливу справу. Аж ніяк не збираюся переконувати, що В. Швець за всіх обставин правильно розумів ті процеси, які він відбивав у своїй творчості,— траплялося різне. Але кожна неточність чи хибне уявлення — то теж віддзеркалення об’єктивної дійсності.
Зараз ми переживаємо період революційного піднесення: переоцінюються цінності, котрі ще недавно ні в кого не викликали сумніву, піддаються обговоренню й «фіксації » ті тенденції, явища і моменти, про які ще вчора говорити вважалося незручним, а то й неможливим. Ось на повний зріст постає питання про те, що в суспільстві не повинно існувати дітей безбатченків, про моральну відповідальність молодих людей за з’яву мимовільних (непроханих) нащадків. І тут же пригадується поезія В. Швеця «Немовля». Здається, що в ній поет іще тридцять років тому передрік наші сучасні уявлення. Починаємо зараз говорити про недостатню увагу до рідного слова, про те, що багато хто з нас висловлюється з допомогою суржика, котрий не є ні російською, ні українською мовою, і з глибин пам’яті випливають рядки:
Дума — це колос, а слово — це віковічне зерно.
Страшно, коли випадково вродиться плюсклим воно.
Люди це приймуть як злочин.
Навіть подумати гріх — від плюскоти й червоточин слово своє не вберіг.
Не сподівайтесь, брехнею я не бруднитиму вуст!
Краще вже зникнути з нею, краще вже втратити глузд.
Слово, породжене в силі, душу пече, як вогонь...
Серцю від того і милі роздуми в ночі безсонь.
Говоримо про дбайливе ставлення до братів наших менших — і пригадується давня «Пісня про чаплю». Майже для всіх порушуваних нині проблем можна знайти відповідники серед давніх і не дуже давніх поезій Василя Степановича. В тій же поезії «Моїм землякам» читаємо:
Є електрика, школа й клуб у них, і худоба, і сіно, й солома є!
Тільки надто жаль, що пісень нових не співає чомусь село моє.
А писалося ж це в той час, коли вважалось, що художня самодіяльність повсюди розквітла так буйно і розмаїто, що духовному здоров’ю людей ніщо не загрожує.
Принагідно скажу ще про одне: в перші післявоєнні роки мені багато довелось читати творів Т. Г. Масенка. І склалося стале уявлення про нього як про поета з надзвичайно світлим, гармонійним, оптимістичним світосприйманням. І лише після того, як з’явився «Роман пам’яті», я зрозумів, яким далеким від істини було те моє уявлення підлітка! Перечитав кілька старих поетичних збірок поета, і багато поезій в світлі тієї прозової сповіді видалися зовсім іншими — складнішими, діалектичнішими, а то й драматичнішими. Так, у світлі «Поеми юності» та «Листів в окопи» багато що й у внутрішньому світі Швеця-фронтовика і Швеця перших післявоєнних збірок виглядає зовсім по-іншому, ніж воно сприймалося в пору першої публікації.
Твори В. Швеця великої форми ще не мали достатнього поцінування чи належного аналізу. Незаперечно, що кожний з них є продуктом свого часу і свідченням певного моменту розвитку творчої особистості митця (хочу застерегти критиків від надмірного «осучаснення» цих творів: вони багато в чому перегукуються з нашими теперішніми думками та почуваннями, але разом з тим належать саме часові, в який творились). Іноді їхня структура занадто вибаглива і складна, трапляються в цих поемах застарілі й хибні твердження, проте, наприклад, у поемі «Монумент» уважний читач не тільки знайде достовірну розстановку суспільних сил наприкінці 50-х років, а й пригадає ті гострі для свого часу проблеми, котрі почали були вирішуватись, а потім відсунулися на другий чи десятий план, щоби зараз повернутися до нас з новою гостротою.
Відомо, що творчість кожного справжнього художника слова цінна перш за все як об’єктивна даність. Справді, скільки творів тих самих класиків дореволюційної і сучасної літератури, у повазі до яких не втомлюємось присягатись, залишаються поза нашою увагою! Наприклад, хто зараз згадує чудовий і активний за сучасних умов вірш В. Сосюри «Акації цвітуть»? Чи віддаємо ми належне романам, повістям, оповіданням О. Донченка або О. Копиленка? І коли зараз ми говоримо про нові (і дуже старі!) труднощі у вихованні молодого покоління, чому ніхто не задумується над тим, що багато з цінностей і моральних засад, які були проголошені у таких творах, як «Золота медаль», «Дуже добре», «Десятикласники», так і не реалізувались?! І нині митці, педагоги, психологи витрачають безліч душевних сил, щоб вдруге відкрити давно відкрите! Годі сподіватися, що все написане півстоліття чи тридцять років тому зберігає зараз свою актуальність і свіжість. Стрімкий розвиток суспільства, карколомні зигзаги і зсуви нашої історії дуже часто вимагають переоцінок цінностей. А втім, коли я читаю зараз наші літературні дискусії, жасно стає від того, як легко відмовляються товариші дискусіанти від болісних, часом суперечливих, але, зрештою, необхідних надбань нашого життєвого і літературного досвіду.
Важко та, мабуть, і непотрібно зводити літературний процес до якогось спільного знаменника. Він в усі часи існував хіба що в уяві тих, хто свій власний напрямок (чи стиль) хотів видати за єдино правильний. Але я б наголосив насамперед ось на якому розмежуванні в сучасній літературі: є поети і письменники, котрі залюбки поринають у складності й суперечності життя і не мислять своєї творчості за інших обставин. У таких митців можуть бути дуже гарні твори, особливо тоді, коли тональність їхньої музи консонантує з найважливішими проблемами сьогодення, коли зіркий розум і чуле серце митця виявляються спроможними щось вгадати наперед, відчути таке, що залишається поки що «за лаштунками» свідомості мас і постане перед суспільством завтра. Віддамо належне цим людям. Але існують митці й іншої світоглядної організації. Вони хворіють кожною окремою суперечністю і палко прагнуть усунути подібний «дисонанс» спочатку із життя, а потім зі своєї творчості: вони вважають, що потворне в житті має бути позбавлене грунту чи поживного середовища, щоб потім у поезії могли на повну силу зазвучати світлі, веселі тони нової весни. Якій категорії митців живеться важче? Гадаю, що другій. Переконаний, Швець належить саме до неї. Ось чому він так наполегливо шукає підстав для утвердження оптимістичних тонів, так радіє, коли ці підстави знаходить. А якщо дійсність «зненацька» поверталась до країни якоюсь особливо темною гранню, Швець легко міг удатися в протилежну крайність, і тоді зло у нього поставало занадто свавільним, а добро — беззахисним.
Доводиться прискіпливо дошукуватись причин недостатньої уваги (м’яко кажучи) критиків і дослідників до творчості Василя Швеця. Очевидно, це обумовлюється некрикливістю його голосу, небажанням гнатися за модою і сумнівними новаціями. А далі, можливо, критикам не імпонують саме пошуки консонантності і світла навіть у творах драматичних і явищах суперечливих. Дослідників, напевне, утруднює, може, й лякає потреба аналізувати неординарні і неодновимірні твори В. Швеця великої форми. Свого часу збірка «Сподівання» і перша частина повісті «Листи в окопи» були висунуті на Шевченківську премію. Тільки й були...
А згадаємо, з якою природністю поєдналися висока проза і найсумлінніша документальність, щира поезія і скрупульозно точний літературний аналіз у повісті «Листи в окопи». Це повість про Павла Тичину та його увагу до молодого поета Василя Швеця, про те, як велике, людяне воювало з ницим, звірячим, фашистським і яким мудрим та сміливим постає в цей час Тичина! Бачимо його з вічною і віщою турботою про молодь, бачимо у взаєминах з ровесниками — Олексієм Шовкуненком та Григорієм Верьовкою, чуємо дзвінкий і добрий голос вірної дружини поета — Лідії Петрівни... Як тактовно, як делікатно-правдиво показує В. Швець особисте життя поета! Це особливо хочеться підкреслити ще й тому, що, на жаль, маємо й випадки нетактовності у деяких творах про Тичину...
Василь Швець дуже багато знає про Павла Григоровича — і багато чим (хоч і далеко не всім) ділиться з читачем. Найважливіше: кожна деталь тут історично достовірна, документально утверджена. Тож цілком справедливо згадувані книжки були висунуті на республіканську премію ім. Павла Тичини, яку вони й здобули.
Скажу принагідно: перелік праць, висунутих на Шевченківську та інші республіканські премії, оприлюднюється за два, в кращому разі — три місяці до присудження самих премій. Газети (та й то переважно «спеціальні») змушені гамузом рецензувати ці твори, ставлячи перед авторами рецензій обов’язкову вимогу — вкластися в 3-4 сторінки машинопису. А коли всі премії вже присуджені, редакції друкують обговорення творів «другого ешелону» на добрих півсторінки, а буває ще й більші. Свого часу я пропонував надрукувати на книжки В. Швеця рецензії під рубрикою «Дві точки зору на книжку». У відділі критики «Літ. України» мені сказали, що про книжки Швеця не може бути двох думок, бо це по-справжньому хороші твори. Далебі, обговорювати їх, очевидно, все-таки потрібно. Адже на такому обговоренні можна було б торкнутися всього комплексу проблем (ідейних, фактологічних, художніх, формотворчих, лексичних і т . ін.) що їх породжує кожний твір справжнього майстра.
Знову і знову доводиться переоцінювати старі цінності, зокрема й літературні, але ж чи не відкриваємо ми при цьому в більшості творів поета новий актуальний зміст? Чи не в яснішому освітленні повертаються до нас суперечки між Химою та Сухобрусом («Монумент»)? Чи не проглядає в світлі нових соціальних умов періоду перебудови щось несподіване в образі старого Мазепи («Сива квітка», «Ланцюг»)? Чи не нові вияви «гравітації» вгадуються в характерах наших «афганців»? Саме так. Тож давайте застережемося від занадто поспішного віддавання до архіву дечого з наших вибраних святинь! Багато що пішло з тих святинь за водою річки часу, інше набуло нової конфігурації чи кольорової гами; дещо виявилось не того «хімічного складу», яким воно здавалось поколінню поета в дні його юності. Та на власному гіркому досвіді ми встигли вже переконатися, що поспішне забігання наперед, огульна відмова від самих себе вчорашніх дуже часто обертається новими втратами.
«Вербовий берег» дістався нам у спадок від предків. Ми свого часу не все робили, щоб зберегти і передати нащадкам його життєдайну силу й поетичну чарівливість. І тепер тільки напруженням усіх творчих людських сил, тільки ще тіснішим єднанням з потребами і справами свого народу, тільки не наступаючи на «світлі тіні трави», можемо сягнути своїх і загальнолюдських вершин...
Робітники цеху критики заборгували поетові: немає добротного і об’єктивного аналізу його драматичних творів, не поцінований вклад В. Швеця в жанр поеми. В чисельних дискусіях про стан сучасної поезії його творчість оточена повним мовчанням. В той час як жодна тривога юності В. Швеця не минула безслідно. І наче сьогодні вийшов поет на ту юначу стежку, яка веде в добре відоме і ще до кінця не знане:
Ах, то ключ, ключ і цебер
Степового колодязя.
Пил — ні рогів, ні ребер,
Тільки серце колотиться.
Мчіться, мчіться, буй-тури,
Викопитуйте вистуні -
Де це грають бандури?
Де це пахне любисток?
О віки, о буй-тури,
Все тихішає вистук.
Вечір — грають бандури.
Стежка — пахне любисток.
Л-ра: Вітчизна. – 1990. – № 5. – С. 162-165.
Твори
Критика
