Характер у сучасному постмодерністському творі (роман Дж. С. Фоера «Усе освітлено»)
O. A. Бежан
У статті ставиться проблема характеру в сучасному постмодерністському романі. Досліджується новий роман американського єврейського письменника Джонатана Сафрона Фоера «Усе освітлено». Аналізуючи твір, автор статті приходить до висновку, що показовою особливістю даного твору є створення образу еволюціонуючого героя, що здавалося неможливим у постмодерністському тексті більш раннього походження. Таким чином, говорить дослідник, новий роман американського письменника може позначити собою і новий виток розвитку сучасної прози. Саме ця ідея і стає наскрізною в роботі.
За думкою класика англійської літератури Джона Ґолсуорсі, «життєвість характерів - це ключ до довговічності будь-якої біографії, п’єси чи роману». Розуміння характеру як центротвору завжди підтверджувала критика та літературознавство. Постмодернізм, як здається, перекреслює цю традицію. Його «людина-текст» сприймається постаттю-ризомою й не надихає на роздуми про домінантні особливості характеру, про еволюцію героя. Але, як засвідчив це новітній роман американського єврейського письменника Дж. Фоера «Усе освітлено», щось змінюється в постмодерністському сучасному творі. Може тому, що тема особистісного становлення в американській літературі тісно пов'язана з проблемою мультикультуралізму, але становлення національної і особистісної самосвідомості увійшла в оповідь Дж. Фоера. І якщо це сталося, то саме поняття «становлення» передбачає й еволюцію. Така постановка проблеми змушує переглянути деякі засади постмодернізму як літературного напряму. Актуальність нашої роботи саме і полягає в тому, щоб, аналізуючи твір «Усе освітлено», сказати про новий тип героя в новітньому американському романі.
Американський постмодернізм: від історії до людини. Постмодернізм трактується А. Тойнбі як етап розвитку цивілізації новітнього часу. На відміну від нього, Ж.-Ф. Ліотар акцентує увагу на тому, що постмодернізм - це тип мислення, а не епоха. Це показник оновлення загальнокультурних та естетичних систем світогляду. А далі він зазначає: «Без сумніву, постмодерн - це частина модерну», підкреслюючи при цьому, що постмодернізм позначає собою перехід від нового типу мислення (modern) до сучасного (modernity).
Українська дослідниця Т. Н. Денисова вважає, що постмодернізм - це явище, здатне охопити собою соціальну, філософську та наукову сфери буття.
Крім того, постмодернізм - це характеристика менталітету, світобачення, пізнавальних можливостей людини, її місця та ролі в оточуючому світі. Ільїн закликає розрізняти постмодернізм як художній напрям і як специфічну літературознавчу методологію. На сьогодні, зауважує дослідник, ця методологія являє собою критичну школу, яка охоплює та переосмислює доробок структуралізму, постструктуралізму, деконструктивізму.
На відміну від інших країн, у США постмодернізм сприймається явищем, що виникло на теренах втрачених ідеалів. У 80-ті pp. відбувається розширення значень терміна: з літературознавчого він перетворюється на загальновживаний, стає визначенням умонастрою. Вже це дає можливість вести розмову про розмаїття постмодернізму та його право претендувати на місце не тільки в американському мистецтві, а й у мистецтві всього світу. Вважається, що найбільш влучне визначення постмодернізму належить Іхабу Хасану. Спираючись на теоретичні узагальнення двох відомих авторів - Л. Трілінга й Г. Лєвіна - він спочатку охарактеризував «модернізм як розчарування культури у самій культурі». Модернізм, на його думку, залишається дитям епохи Гуманізму та Просвітництва - епохи, яка наголошувала на пріоритетах розуму та інтелекту. Відштовхуючись від модернізму, але й успадковуючи деякі його риси, постмодернізм, зауважує І. Хасан, марив про антиінтелектуалізм та розщеплення естетського коду елітарності. Наголошуючи на цьому й боячись, що його звинуватять в антигуманності, критик наполягав: «... це не дегуманізація мистецтва, а, скоріше всього, дегуманізація планети та загибель людини». Але виникає питання: якщо постмодерні твори настільки вражаюче різнобарвні та різновекторні і приваблюють до себе читача, невже вони всі антигуманні? Невже в різоматичному просторі дійсно зникають сюжетні центри, персонажі, характери? Чи насправді ця постмодернова людина є лише маргіналом та істотою, байдужою до історії, до минулого, до всього світу загалом? Спробуємо відповісти хоч на частину цих запитань.
Характеру постмодернізму. Теоретик постмодернізму Г. Ю. Мережинська, досліджуючи еволюцію постмодерністського героя, виділяє такі його різновиди: а) це модель людини екзистенційної, б) це варіанти «героя часу», в) це загальна модель «людини покоління». Дослідниця наголошує, що герої з вадами, соціальні жертви, маргінали вже йдуть у минуле. На зміну їм приходить герой «змінений» - такий, який пережив метаморфозу під впливом душевного потрясіння. Виявляється навіть героїчний характер, - говорить вона, - причому, у різних варіантах вираження. Одночасно на авансцену літератури виходить і позитивно орієнтована екзистенційна людина.
Американський дослідник постмодернізму Іхаб Хасан вважає, що гуманізація, як у модернізмі, так і в постмодернізмі, означила себе окресленням реалізму. Реалії змінюються на ілюзорні світи, цьому сприяють ще й засоби масової комунікації. На відміну від нього, Фредерік Джеймсон говорить про «нарощування нової постмодерністської чутливості по відношенню до культури», яка характеризується ілюзорністю, поверхневим зображенням теперішнього світу. Ця постмодерністська чутливість не має історичних координат і навіть екзистенційного страху, але все одно привертає до себе увагу.
Роман «Усе освітлено» вважають сучасним постмодерністським твором.
Автори новітньої американської літератури звертаються не тільки до тем та проблем сучасного світу, а й до способу мислення постмодерної людини, важливого значення набуває індивідуальне та особисте. Постмодерністська свідомість, стверджує Т. Денисова, - «... плюралістична, її головна прикмета ... відмова від альтернативного вибору «або» - «або» на користь рівноправних рішень «і» - «і». Отже, можна стверджувати, що постмодернізм - це не кінцевий продукт людської свідомості, а певний етап в історії культури». Але перед тим, як починати знаходити відповіді та пояснення до екзистенції постмодерністського героя з точки зору американського канону, потрібно пам’ятати, вважаємо ми, що постмодерністська естетика передбачає плюралістичний підхід до всього, що є у житті, не виключаючи людину. Це дає можливість Т. Н. Денисовій писати: «Неоднорідна американська нація природно знайшла для себе утилітарний прагматичний вихід із хисткого невизначеного постмодерністського стану через... мультикультуралізм».
Людина в романі Дж. Фоера «Усе освітлено». Цей твір сприймають як «своєрідну притчу-мандрівку у глибини пам’яті, у глибини історичного минулого». За стильовими показниками це новітній американський постмодерністський твір. Але Т. Потніцева вважає, що використаний Фоером спосіб відтворення дійсності все ж таки нагадує про традицію «магічного реалізму». Вона пише: «Як і у Маркеса... дійсність висвітлюється крізь призму магічної свідомості…». А далі, роздумуючи про співвідношення понять «реалістична магія - магічний реалізм», дослідниця дійшла висновку: «манера Фоера нагадує «реалістичну магію», а не «магічний реалізм», «перемикання різних пластів оповіді ґрунтується на грі та взаємодії міфологічного, магічного, вигаданого та реального». Враховуючи сказане, скоріше за все треба сприймати роман Фоера «Усе освітлено» як нове й досить якісне літературне явище, яким завершується постмодерна епоха.
Звичайно, було б набагато простіше аналізувати роман, йдучи услід загальновживаним постмодерністським кліше, не враховуючи мультикультурної складової американської літератури, але не врахувати її неможливо, тому зазначимо про наступне.
Від самого початку історії Сполучених Штатів багатонаціональність була нормою, невід’ємним фактором реальності цієї країни. Феномен мультикультуралізму виявляє й структуротворчі функції плюралізму, наявні в американській літературі від часу її народження. Тепер плюралізм стає її провідною рисою. Роман Дж. Фоера не став винятком.
У своєму романі «Усе освітлено» Фоер використовує жанр автобіографії, бо герой подвоює особистість самого автора. Його, Фоера, дід-єврей живе в Україні, і про нього онук має знати все. Отож герой роману мандрує шляхами Західної України, хоче знайти містечко Трохимбрід та жінку, яка врятувала його діда під час війни. Малознайома для Джонатана єврейська й українська культура стають об’єктом його вивчення. Фоер змальовує незвичайний портрет своєї прабатьківщини: Україна у нього - це екзотична й таємнича варварська земля. Мандруючи цією незрозумілою для американця місцевістю, герой думає (звісна річ, уривчасто та колажно), про руйнацію життєвих ілюзій, про сенс буття, про втрачені родинні зв’язки. Тобто подорож в Україну - це спроба об’єднати родину, відшукати себе, своє коріння, окреслити для себе ті цінності, без яких людина навряд чи стане «громадянином світу».
Попри традиційну думку про те, що постмодерновий роман не містить ознак особистісного еволюційного мислення, ми доводимо, що в центрі твору Фоера перебуває проблема індивідуального вибору людиною свого життя і своєї історії. От цей мотив self-reliance робить актуальними й потрібними втрачені сучасністю ідеали моральності й духовності.
Цей мотив, чи ця ознака характеру має відношення до всіх провідних героїв твору. Ось Дєд та Августина-Ліста. Вони мають відношення до всього, що коїлося у Трохимброді. З розвитком сюжетної дії письменник все глибше й глибше занурюється у їхнє минуле, йде потаємними стежками їхньої свідомості, відкриваючи таємниці того, що відбулося колись. Таким чином, характери у Фоера все ж таки розвиваються й змінюються, про маску-характер тут вести розмову не можна.
Найважливішим свідком геноциду і людиною, яка стала живим джерелом знань про давні події, постає в романі Августина-Ліста. Саме вона виконує роль поводаря для кожного з героїв - вони шукають своє «я», а вона допомагає їм. У Трохимброді вона уособлює живу пам’ять про злочин винищення євреїв під час війни: «Я показав у бік машини: - Ми шукаємо Трохимбрід. - О, - видавила з себе жінка й залилася рікою сліз, - ви вже приїхали. Я і є Трохимбрід». Ще не до кінця розуміючи ці слова, Джонатан та його супутники сподіваються побачити реальний «штетл», але тільки Августина і є останнім свідком про нього, все інше - давно знищено нацистами. «Вона говорить, що ми вже приїхали. - Що ви маєте на увазі, коли кажете, що ми вже приїхали? - Я ж казала вам, що ви нічого тут не побачите, - сказала Августина, - вони все зруйнували».
Потрапивши до її оселі, усі троє розуміють: ця оселя стала музеєм чи давньою скринею, в яку складають все, що залишилося від знищеного колись поселення. Зберігаючи Трохимбрід у спогадах, фотографіях та інших речах, ця жінка оживляє душі тих людей, яких фізично повернути неможливо: «Стін не було видно, за великою кількістю фотографій. Там була купа ящиків. А деяких фраз я взагалі не зрозумів, наприклад ящик ТЕМРЯВА або... СМЕРТЬ ПЕРВІСТКА... випадково зачепив ліктем ящик НАВОЛОЧКИ... Він енергійно відсунув стілець від столу і зачепив ящик МЕНОРИ / ЧОРНИЛА / КЛЮЧІ... Я розвів руки, як літак, і знов мимохідь зачепив ящик ПОЧУТТЯ». Тут кожен єднається серцем з тими, хто пережив трагедією і пішов у небуття. Так поступово формується думка про те, що ця жінка своє життя зробила містком між минулим і тим, що буде потім. «І дивлячись їй в очі, я був певен, що це вона врятувала героєвого діда і ще, можливо, багатьох інших людей теж... Усе її життя розгорталося, як книга з фотокартками. Одна з них зображала її і героєвого діда, а остання - її і нас усіх». Завдяки Августині трагедія стертого й спаленого Трохимброду не тільки назавжди залишиться чорною плямою в полі, а й оживає у пам'яті тих, хто приходить з цією жінкою на спалений шматок землі. Живучи минулим і зберігаючи в собі історію Голокосту, вона, сама того не розуміючи, обертає його в актуальне сьогодення: «А можна я запитаю? — Так звичайно. — Війна вже закінчилася?».
Еволюція людської особистості зафіксована і в образі діда Алекса (Олександра) Перчова, якого називають просто Дєдом. Проблема самоідентифікації та самостановлення стає для нього такою ж важливою, як і для американця Джонатана. Він вимушений повернутися до минулого і, нарешті, вирішити, хто ж він є. Скоріше за все, це характер, протилежний Августині, бо зовсім по-іншому сприймає Дєд історію й закони буття. Він хотів забути про минуле й про зраду своїх односельців. Не вийшло. Він хотів забути, що й сам єврей - теж не вийшло. На початку роману він зневажав Джонатана лише з однієї причини: бо хлопець - єврей. Ненависть вихльостувала в тиради: «Я ненавиджу Львів! Я ненавижу Луцьк! Я ненавижу єврея на задньому сидінні машини ...». « - Семмі-Дейвіс-Молодший був євреєм. - Та ви шо, це неможливо. Семмі- Дейвіс-Молодший ніколи не був жидом!». Але зустріч з Августиною-Лістою змушує Дєда зазирнути в себе і, врешті-решт, визнати трагічні помилки свого минулого. З цього випробування він вийде зовсім іншим. Той самий Дєд (Алекс), який хотів позбутися минулого, повинен був зрозуміти: минуле наздогнало його. Врешті-решт, самогубство стає неминучим та єдиним для нього виходом: «... бо я знаю, що маю зробити і зроблю це. Я буду йти безшумно і я відкрию двері у темряву, я зроблю це».
Таким чином, постмодерністський роман американського єврейського письменника Дж. Фоера «Усе освітлено» доводить: а) статуарність образів тут тільки удавана, сучасний постмодернізм дає можливість авторові показати людину у розвитку; б) внутрішня еволюція людської особистості базується на традиційному використанні свідомого та напівсвідомого для створення характеру; оскільки стильовою домінантою постмодерністського твору найчастіше буває потік свідомості», то, звісна річ, таємні глибини людського буття тут мають переважне значення.
Л-ра: Таїни художнього тексту. – Дніпропетровськ, 2009. – Вип. 9. – С. 58-63.
Твори
Критика
- Конструювання різоми ідентичності у тексті Джонатана Фоера «Усе освітлено»
- Контекст для культурної катастрофи: роман «Надзвичайно голосно та неймовірно близько» Дж. С. Фоера як пошук історії-зцілення
- Мовна гра з ідіомою eat humble pie в романі Дж. С. Фоера «Everything is slluminated» та його перекладах
- Характер у сучасному постмодерністському творі (роман Дж. С. Фоера «Усе освітлено»)