Постмодернізм у сучасній турецькій літературі (на прикладі романів Орхана Памука)

Постмодернізм у сучасній турецькій літературі (на прикладі романів Орхана Памука)

Г. Ю. Гаджиєва

«Постмодернізм, як напрямок в сучасній літературній критиці, опирається на теорію та практику постструктуралізму та деконструктивізму. Основні поняття, якими оперують прибічники цього напряму: “світ як хаос” і постмодерністська чутливість, “світ як текст” і “свідомість як текст”, інтертекстуальність, «криза авторитетів» і епістемологічна невпевненність, “авторська маска”, подвійний код і “пародійний модус оповідання”, суперечність, дискретність, фрагментарність оповідання (принцип нонселекції), “провал комунікації” (або в загальнішому плані – «комунікативна утрудненість»), “мета оповідання”» [3, с. 384]. Турецький літературний постмодернізм – нова художня система, яка виникла в середині 1980-х років в творчості представників його «першої хвилі» (О. Памук, М. Мунган, Н. Ерай, Б. Карасу, П. Кюр). Турецькі літературознавці уникають говорити про локальний різновид постмодернізму як про самостійну гілку світової постмодерністської літератури, тому що бачать в ньому лише наслідування західним зразкам. Західна ж критика готова визнати самобутній та оригінальний характер турецького постмодернізму, свідоцтвом чому є вручення в 2006 р. Орхану Памуку Нобелівської премії з літератури.

Турецький літературний постмодернізм більшою мірою був підготовлений історико-культурною ситуацією, процесом європеїзації суспільства, що проводилися державою, ніж розвитком власне літературного процесу, якому, втім, також не вдалося уникнути модернізації згідно європейській моделі. Тому в сучасних наукових дискусіях на Заході літературний постмодернізм зазвичай трактується як суто західний феномен, який, якщо й має відношення до незахідних культур, таких як, наприклад, японська або турецька, то лише завдяки їх неминучій і зростаючій вестернізації. Орхан Памук вважає, що прагнення до європеїзації багато в чому пояснювалося бажанням позбавитися від тих речей, які залишилися з часів імперії та які нагадують про минуле: «Построить на месте развалин что-то новое, сильное и могучее, некий модернизированный мир, по западному образцу или нет, не получалось, так что все усилия помогали главным образом забыть прошлое» [4, с. 47].

Орхан Памук – один з перших турецьких літераторів, хто задався метою розкрити засобами сучасної прози чинники, що дестабілізують сучасне турецьке суспільство. Хоча в турецькій літературі, практично із самої її появи в кінці XIX століття, тема бездумного наслідування Заходу, що веде до втрати національної самобутності, піднімалася неодноразово, в творчості Памука вона придбала нове, як за ракурсом, так і за засобами актуалізації, втілення. Письменник зумів поглибшати уявлення про національний характер та історію, які, на його думку, відносяться не лише і не стільки до древньої тюркської кочової культури, але й до культурного синтезу османської епохи, що являє собою складний симбіоз елементів візантійської, християнської та арабо-персидської мусульманської цивілізації. Для Памука втрата цього головного синтезуючого компонента, яка сталася унаслідок нав'язування ідеологією кемалізму, призвела до феномену втрати турецьким суспільством самоідентифікації. Одні надмірно європеїзовані, інші надмірно консервативні (йдеться про тенденцію злиття з чужинним османській культурі радикальним варіантом політичного ісламу), але й одні, й інші приховують за зовнішніми образами повну відсутність індивідуальності і, ширше, етнічної своєрідності. «Біла фортеця» (Beyaz Kale, 1985) – перший постмодерністський твір О. Памука – перш за все тому, що є пародією на європейські твори з орієнтальним ухилом. Іронічній критиці піддається орієнталізм, що нав'язує Сходу власне уявлення про нього, яке є по суті симулякром.

Комічними здаються образи двійників – Ходжі та Венеціанця, господаря й раба. В романі вони є символами двох культур, які дивляться один в одного як в дзеркало, бачать власну схожість, але залишаються недоступними один для одного, як віддзеркалення. В цьому плані цікавий інтертекстуальний зв'язок з «Дон Кіхотом» Сервантеса. Гра у стилі італійської комедії «дель арте» з переодяганням героїв, зміною ролей залишає фінал історії відкритим, відповідаючи тим самим постмодерністському принципу невизначеності, незавершеності. Окрім цього залишається відкритим питання про дійсного автора рукопису, в якому викладена історія Ходжі і Венеціанця. Загадка авторства дозволяє Памуку ввести в текст «авторську маску» [2, с. 511], використовуючи одну з головних стратегій постмодерністського письма. Хаотичність оповіді створюється за рахунок використання прийому дуплікації та виражається в повторенні окремих фрагментів і сюжетних ходів. Нарешті, що дуже відповідає постмодерністським тенденціям, роман Памука є двійником всієї попередньої літературної османської традиції, чиїм символом став образ Евлії Челебі в «Білій фортеці».

Ідеї та прийоми, використані Орханом Памуком в «Білій фортеці», знайшли свій розвиток у його четвертому романі – «Чорна книга» (Kara Kitap, 1990). Структура цього твору дворівнева. Вставні главки актуалізуються в основній канві, тобто можна говорити про двійництво всередині самого тексту. Тема двійників повністю реалізована в персонажах роману, як у головних – Галіп і Джеляль, – так і у другорядних. Сюжет «Чорної книги» багато в чому повторяє або пародіює сюжетну лінію і структуру середньовічних османських містико- повчальних трактатів, коли герой у пошуках втраченої коханої відкриває в собі нові душевні якості і знаходить нові духовні сили. Подорож героя роману Стамбулом та пов'язані з цим пригоди співвідносні із суфійським мотивом мандрів душі в пошуках абсолюту. В «Чорній книзі» для сучасного героя абсолют – це можливість стати самим собою. Мети набуває постмодерністський відтінок, оскільки герой бачить себе в іншій людині.

Таким чином, у «Чорній книзі» на перший план виступає головна тема зрілого періоду творчості О. Памука – проблема етнокультурної самоідентифікації турок, точніше неможливості співвіднести себе ані з сучасною західною, ані з традиційною тюрко-ісламською культурою. На думку романіста, його співвітчизники застрягли «між світами» з вини політики кемалійської держави, яка дуже завзято взялася за створення копії такого світу, чіткого уявлення про який не було і у самих ідеологів кемалізму. Як вважає Орхан Памук, бути чиєюсь копією – це тупиковий шлях розвитку, звідси мотив нещастя, самоти і внутрішнього розладу героїв всіх його творів, а не лише «Чорної книги».

Текст «Чорної книги» надзвичайно насичений інтертекстуальними зв'язками. Тут присутні реальні цитати, відсилання до творчості відомих західних та мусульманських літераторів і філософів. Причому перелік імен настільки великий і багатообразний, що викликає в пам'яті аналогію з енциклопедією або довідником. О. Памук не уникає і самоіронії: серед вставних главок-статей є і присвячена Джевдет-беєві – героєві першого роману автора. Роман, як і інші твори О. Памука, носить частково автобіографічний або псевдоавтобіографічний характер, що також відповідає постмодерністській моді на мемуарну прозу.

Використання «авторської маски» можна було спостерігати і у псевдоавтобіографічній книзі «Стамбул: місто спогадів» (Istanbul: Hatıralar ve Şehir, 2003), де письменник уводить Орхана Памука-героя, якого лише частково наділяє власними спогадами і переживаннями. Тим самим письменник створив для читача свій образ-симулякр, який насправді, як нам уявляється, мало співвідноситься з оригіналом. Але, мабуть, і «оригінал» не знає, ким він є насправді. Турецькі літератори порівняно небагато писали про Стамбул до початку XX століття. Орхан Памук відзначає: «дать портрет живого города, передать его атмосферу, его дыхание, уловить все подробности его повседневной жизни может только литератора – но на протяжении нескольких столетий литературные произведений о Стамбуле выходили лишь из-под пера иностранцев» [4, с. 326]. Автор з особливою пристрастю ставиться до Стамбулу, з яким він зв'язаний міцними узами. У своїй книжці письменник розкриває образ міста, занурюючись у привабливу красу спогадів про життя на берегах Босфору – в місці, де зустрічаються Європа та Азія. Слід зазначити, що Орхан Памук сам став постмодерністським героєм, що являє собою одну з ознак ідеології постмодернізму. Письменник «в поисках меланхолической души родного города нашел новые знаки для обозначения столкновения и перепелетения культур» [1]. Словосполучення «нові знаки» є істотним у характеристиці новаторства Орхана Памука, яке в романі «Стамбул: місто спогад» виявляється в діалогічній взаємодії його уявлення про місто з баченням турецьких авторів і європейських письменників.

Таким чином, можна стверджувати, що у творчості Орхана Памука, а отже, і в турецькій літературі присутні постмодерністські тенденції, що реалізуються як на змістовному рівні, так і на рівні оповідної стратегії, що виявляється в широкому використанні спектру прийомів і мотивів, характерних для постмодернізму. Крім того, можна говорити про досить органічний характер присутності постмодернізму в турецькій літературі, оскільки і у виборі сюжетів, і у виборі об'єктів для деконструкції і пародіювання романіст не виходить за рамки турецького культурно- історичного дискурсу. Отже, не буде перебільшенням сказати, що в літературі Туреччини склався свій, національний варіант постмодернізму.

Причому твори Орхана Памука демонструють не лише результат адаптації цього явища до турецької літератури, але й сам процес осмислення і освоєння постмодернізму літературною традицією, яка є відмінною від західноєвропейської.

Бібліографічні посилання:

1. TheNobelPrizeinliterature: Orhan Pamuk [Электронный ресурс]. – Режим доступа: www/URL: http: //www.nobelprize. org/– 26. 03. 2012 г. – Загл. с экрана.

2. Осовский О. Е. Маска авторская // Литературная энциклопедия терминов и понятий. / Гл. ред. и сост. А.Н. Николюкин. М., 2001. – С. 511-512.

3. Ильин И. П. Постмодернизм. Словарь терминов. – М.: Интрада, 2001. – 384 с.

4. Памук О. Стамбул: город воспоминаний / О. Памук ; [пер. с тур. М. Шарова, Т. Меликова] – М. : Издательство Ольги Морозовой, 2006. – 504 с.

Л-ра: Література в контексті культури. – 2014. – Вип. 24 (2). – С. 24-29.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также