Знаки зі сходу
Олесь Кульчинський
«Нове життя» — третій роман турецького письменника Орхана Памука, нині одного з найвідоміших сучасних прозаїків та чи не наймолодшого з Нобелівських лауреатів — саме через такий блискавичний літературний успіх його часто порівнюють із Альбером Камю. Коли ж писалася ця книжка, її автора ще навряд чи можна було назвати по-справжньому знаним, принаймні, за межами Туреччини. Сам Орхан-бей вряди-годи не без іронії згадує той період свого життя, коли став завзято братися за перо. Відбуваючи тоді обов’язкову в своїй країні військову повинність — як говорить приказка ще османських часів: кожен турок народжений бути воїном — він часто іменував себе перед армійськими приятелями гучним словом «письменник». Ті ж глузували, запитуючи: «А де друкуєшся?». «Ніде», — відповідав Орхан. «Ха-ха-ха! Зрозуміло, письменник», — реготали солдати, ще не знаючи, що перед ними сидить майбутня зірка, автор, який новим зором гляне й на історію їхньої країни, і на їхню ментальність.
Власне, «Нове життя» і стало тією ластівкою, що відкрила турецькому, а згодом і світовому читачеві нестандартність Памукового погляду на Туреччину, а через неї — і на весь Схід. Окрім того, цей роман — чи не найбільш містичний зі всіх творів Памука. У ньому читач віднайде й химерне псевдоісторичне плетиво світової змови у стилі Умберто Еко, і постмодерні витівки, ніби в романах Італо Кальвіно на кшталт життя в книжці чи то сюжету книжки, який крок за кроком втілюється в реальність. Якщо уважно зануритися в цю ще «юнацьку», можливо, навіть «максималістську», манеру Памукового письма, то можна поволі знетямитися, ніби гублячись між реальністю та символами на папері. Таке тонке відчуття світу як тексту, всесвіту як безмежної знакової структури або одвічної книги чи борхесівського бібліотечного лабірин- та, наскрізь пронизує роман письменника, так і повертаючи нас до тих перших філософсько-лінгвістичних концепцій двадцятого століття, які згодом дадуть неабиякий поштовх постмодерній літературі. Згадаймо їхнє відоме узагальнення вустами Жака Дерріди: «Нічого не існує поза текстом». Одначе в Памука це глибоко символістське, «текстуальне» сприйняття світу передане не в заплутаних абстракціях, а через приголомшливі ірреальності, якими автор сповнює долю головного героя, не по-юнацькому майстерно, переплітаючи їх із сенсом буття — письмом та коханням.
«Якось я прочитав книжку, і вона змінила все моє життя», — так починає Памук свій роман, написаний від першої особи. Ніби наперед закладає думку, що кожен із нас творить власну книжку, рядки та абзаци, навіть «титли» та «коми» якої можна прочитати в повсякденних перипетіях — головне цього прагнути. А вже через кілька сторінок підкріплює фантастичність такого розвитку подій дотепним кепкуванням з багатьох легковірних читачів «фатальних» текстів:
«Чув історії людей, котрі за ніч ковтали яку-небудь книжку, на кшталт „Основних принципів філософії”, беручи на віру кожне слово, і наступного дня вже долучалися до лав „Піонерів революційного пролетаріату”, а ще через три дні потрапляли на десять років за Грати, спіймавшись на грабунку банку. Або знав і таких, які, прочитавши чи то „Іслам і Нову Мораль”, чи то „Підступи вестернізації”, за одну ніч переселялися із генделика в мечеть, і на холодних, як лід, килимах, серед ароматів трояндової води починали терпляче чекати на свою смерть, що з’явиться років через п’ятдесят. Потім я познайомився й із такими, що захопилися книжками, на кшталт, „Свобода кохання” чи „Пізнай себе”»...
«Тоді до яких книжок нас хоче повернути своїм романом автор?» — запитає кмітливий читач «Сучасносте» (дозволю собі зімітувати стиль Орханового письма). Відкрию завісу таємничосте й спробую відповісти сам: атож — до книжок дитинства. Це для письменника — надзвичайно щемлива тема. Памук, услід за Набоковим, одним зі своїх улюблених авторів, ностальгує за безхмарним, світлим дитинством чи не в кожному своєму творі, чи не на кожній сторінці. Про славнозвісний роман «Стамбул. Місто та спогади», де він описує власне життя заледве не з пелюшок, тут, мабуть, зайве й згадувати, як і про його Нобелівську промову з напрочуд символічною назвою: «Татова валізка». Герої ж роману «Нове життя», котрий чекає на нашого читача за кілька сторінок, дошукуються правди та істини в звичайнісіньких дитячих коміксах, ледь пожовклих та вицвілих, що збереглися на старих поличках їхніх книжкових шаф. Натомість герої коміксів, прості турченята, мандрують світами, приятелюють зі своїми американськими однолітками та замість дорослих, не втрачаючи гордости за рідну країну, шукають порозуміння із далекими й ворожими заокеанськими США.
Правду кажучи, Памук пише в цьому тексті про те, чого сам на той час ніколи не знав, — про мандри. Турецький письменник до тридцяти п’яти років майже безвилазно просидів у Стамбулі, у рідному кварталі Нішанташі, що неподалік від центру міста, й нітрохи не соромиться про це розповідати. Навіть навпаки, коли він згадує про це — у його очах блимають вогники, а на вустах грає іронічно-щаслива усмішка. Аж мимохіть закрадається думка: «Та чи не обманює нас усіх цей фантазер Орхан? Як можна настільки детально описати те, чого ніколи не чув, не бачив, не знав?». Головна героїня роману «Мене називають Червоний» красуня Шекюре, за прототип якої слугувала мати письменника, закінчує цю довгу детективно-історичну «оповідь» такими словами: «Отож будьте обережні, не вірте Орханові... І яку він тільки брехню не вигадає, аби ми вірили, а історія була цікавіша й краща». Якось і сам письменник зізнався, що якби мав можливість, то робив би в житті тільки одне: по дванадцять годин на добу сидів за письмовим столом (комп’ютерів він не сприймає) — на решту йому фантазії стане.
Отож, наразі перед нами книжка про книжку. Можемо навіть поставити риторичне запитання: і чи не Орханова книжка про Орханову ж таки книжку? Якось спілкуючись із паном Омером Дерменджі, перекладачем уже наших українських авторів турецькою мовою, я почув від нього вельми цікаві відгуки про роман «Нове життя». Він згадував, як був тоді ще студентом і як цей твір Памука ошелешив стамбульських філологів, наче грім серед ясного неба. Адже, по суті, до Памука турецька література великою мірою, як і наша — до Забужко й Андруховича, перебувала в стагнації якщо не соціального, то національного реалізму. Одна частина турецьких письменників на кшталт відомих нам з радянського часу Рефіка Карая або Решата Гюнтекіна змальовувала природу, патріотичні почуття та селянсько-робітничий люд у боротьбі за світове щастя, друга ж, до якої, скажімо, належав містик Неджіп Фазил, чиє ім’я фігурує в романі Памука «Сніг», перетворювала літературу на поле бою за права ісламу. І ті, й ті нерідко опинялися за ґратами через свої переконання. Натомість Орхан вирішив насамперед втілювати в життя своє мистецьке призначення, склавши про нього те уявлення, що, зважаючи на його твори, ніби слово в слово перегукується з позицією багатьох сучасних українських авторів: хай за вікном хоч грім, хоч революційні канонади, моє завдання — писати.
Тому не дивно, що Памука й досі на батьківщині звинувачують у зрадництві та глумі над «нацією». Після того ж, як письменник у романі «Сніг» та власних інтерв’ю зачепив питання геноциду вірменського народу, його взагалі намагалися якщо не заарештувати, то знищити фізично. Перший «Нобель» не став для багатьох турків приводом для радости — навпаки наробив ще більшого галасу довкола лавреата. Критики «традиційного зразка» в турецьких ЗМІ часто-густо закидають йому геть усе: від незнання рідної мови до імітації західних літературних лекал та зради національних інтересів. Словом, ситуація напрочуд знайома, ось тільки українського романіста, котрий отримав би аналогічне визнання не те що в світі, а бодай у себе на Батьківщині, в нас поки що нема. Згідно з недавньою статистикою, понад вісімдесят відсотків мешканців Туреччини майже не читають книжок, а втім, наклади романів Памука у цій державі сягають сотень тисяч примірників. Та хоча турки й звикли зачитуватись і вдома, і в метро, і в парках та скверах його описами рідної країни й пізнавати в них самих себе, однак багато хто пояснює цей літературний успіх винятково провокативністю авторових текстів. Мовляв, мистецтво мистецтвом, а письменник насправді висвітлює Туреччину через об’єктив вестернізації, виставляючи своїх співгромадян у незвичному для них світлі.
Таку «провокативність» вочевидь можна закинути й романові «Нове життя». Можливо, навіть не меншою мірою, ніж найвідо- мішим Памуковим творам. Адже головна героїня цього тексту, сама «книжка», не лише визначає долю її читача й мандрівника Османа, відкриваючи йому всю таємничість слова «кохання», але й — «збиває з пуття» молодь по цілій країні, знищуючи старий добрий світ, котрий не знав ні «Кока-коли», ні «гамбургерів», ні американських відеофільмів, ані «пластмасово-силіконової штучности». Всі ці кепські символи новітнього часу можна передати єдиним словосполученням — «Велика Змова». їй у романі Памука і протистоїть Доктор Вишуканий (тур.: «Нарін»), Як усі божевільні, відчуваючи силу письма та слова, їхні релігійні та сакральні виміри, він переносить їх на реальний світ. Щоправда, витлумачити істину й пояснити суть слова до снаги тільки Богові та його посланцеві — Янголу. В «Новому житті» їхні думки немовби ретранслює сам текст:
«Аллах одухотворив світ, таз духом його обійняло й Адамове око. За тих часів ми дивилися на речі у світі геть як діти; сприймали їх такими, якими вони були, і відображень у тьмяному свічаді для нас не існувало. Якими щасливими дітьми були ми тоді, даючи назви всьому, що бачили, і не відрізняючи їх від названих речей! За тієї пори час був часом, небезпека — небезпекою, і життя — життям. Це звалося щастям, але нещасним воно зробило шайтана, а він-бо — шайтан, і став зачинателем Великої Змови. Один чоловік, пішак Великої Змови на ймення Ґутенберґ, якого разом із його послідовниками назвали друкарями, став множити слова так швидко, як не зуміла б найвправніша рука, найтерплячіший палець і найвибагливіше перо. І слова, слова, слова розлетілися на всі чотири сторони, ніби намистинки з розірваного разка. Слова та написи, мов голодні й знавіснілі таргани, заполонили вулиці, повиповзали на двері та на коробки з курячими яйцями, приклеїлися навіть до мила. Тепер між нероздільними, як кістка з м’ясом, словом і річчю, пролягла борозна. Тепер, коли вночі світив місяць і нас запитували: що таке час, що таке смуток, що таке доля, і що таке біль — ми плуталися з відповідями, які раніше чули серцем, ніби студенти на іспиті після безсонної ночі. «Час — це стугоніння», — відповідав один дурень. «Лихо — це доля», — казав інший безталанний. «Життя – це книжка», — говорив третій. Зовсім розгублені, як ви розумієте, ми чекали на Янгола, щоб він прошепотів нам правильну відповідь».
Поза сумнівом, проза Памука — річ складна. А «Нове життя» попри його «юнацький вік» — роман знаковий і для самого автора, і для його турецького читача, і, сподіваюся, — для нашого, зважаючи на особливу, не лише ментальну, а й історично-культурну схожість українців і турків у двадцятому сторіччі. Як і вони, ми — розколоті; як і вони — звикли до авторитаризму та досі кохаємося в монументальности й «шароварщині», як і вони — врешті-решт відчули вітер змін. Тому перекладаючи «Нове життя», не раз замислюєшся: як вловлює сам письменник власні художні описи тих епохальних зламів на вісі Схід-Захід, свідками яких стаємо і всі ми в Україні впродовж останніх років? Чи, можливо, ним керує щось позаземне, а він, як і його текст, хіба що — його ретранслятор?
Власне, перекладаючи «Нове життя» Памука, я ставив собі за мету зберегти і всю глибинність Орханового письма загалом, і водночас — містичну, ірреальну ауру цього замріяного, мов підліток, тексту. Мабуть, важко не погодитися з тим-таки Умберто Еко, що переклад — це завжди пошук компромісу між автором та тлумачем. Кожна мова, видозмінюючи реальність, вимагає тільки тих словоформ та конструкцій, що вже усталилися на певному просторі в певному часі впродовж багатьох століть. Тому завдання тлумача, образно кажучи — це знаходити ті «узусні» точки пере-тину між мовними світами, що єднають усіх людей, незалежно від історичного, релігійного або правового контексту. Сподіваюся, вибагливий читач «Сучасности» з розумінням поставиться до цих думок та вслід за своїм покірним слугою тлумачем відкриє в «Новому житті» всі ті площини й людських почуттів, і словесних образів, і просторово-часових змін, які так само покірно лягли під перо автора.
Л-ра: Сучасність. – 2010. – № 1. – С. 29-34.
Твори
Критика
