Амелі Нотомб. Саботаж кохання

(Уривок)

Піді мною галопом нісся кінь, а я гарцювала на ньому серед вентиляторів.
Мені було сім років. Що могло бути приємніше, ніж коли у голові свище вітер. Чим швидше нісся кінь, тим більше кисню надходило до мозку і вивіювало те, що там осіло.
Мій бойовий кінь вискочив на площу Великого Вентилятора, яку зазвичай називають площею Тянь-ань-минь і подався ліворуч, на бульвар Хутун.
Однією рукою я тримала віжки. Друга рука віддавалась екзегезі моєї неосяжної величі і по черзі пестила то круп коня, то небо Пекіна.
Перехожі, всілякі брязкальця, віслюки і вентилятори шаленіли від моєї елегантної постави.
Жодної потреби пришпорювати коня. Китай створив його за моїм образом і подобою — це було басування на повному ходу. Така швидкість розпалювала найпотаєм-ніші пристрасті і викликала захоплення натовпу.
3 першого дня я засвоїла аксіому: все, що у місті Вентиляторів не було прекрасним, — було бридким.
А бридким, як відомо, було майже усе.
З чого одразу й неодмінно випливав висновок — красою світу була я.
Не те щоб ці шкірочка, тільце, чубчик і скелетик семирічної дівчинки могли чимось затьмарити омріяні створіння з садів Аллаха чи з гетто міжнародної комуни.
Краса світу — це була моя показна павана, це шпаркість мого коня, це мої коси, що полощуться мов серпанок під вітерцем вентиляторів.
Пекін пропах дитячою блювотою.
На бульварі Заселеної Потворності лише цокіт копит міг заглушити відкашлювання, заборону спілкуватися з китайцями та відразливу порожнечу людських поглядів.
При під'їзді до брами кінь стишив ходу, даючи змогу вартовим засвідчити мою особу. Вартові не побачили в мені нічого підозрілішого, ніж звичайно.
Я опинилася в середині гетто Сань Лі Тхунь, де й мешкала з часів появи писемності, тобто майже впродовж двох років, перебуваючи десь у неоліті — за часів правління Банди Чотирьох.
«Світ — це все, що відбувається», - пише Віттгенштейн у своїх незрівнянних прозових творах.
1974 року Пекін ще не відбувся: краще описати ситуацію я не змогла б.
У мої сім років Віттгенштейн не був улюбленим автором. Та ще до цього силогізму мої очі дійшли висновку, що Пекін мав дуже мало спільного з рештою світу.
Я до нього блискуче пристосовувалась: мала коня, а у мою голову біологічно було закладено щупальцеву аерофагію.
У мене було все. Я була нескінченною епопеєю. Спорідненість я відчувала лише з Великою Китайською Стіною — єдиним творінням людини, яке видно аж із Місяця. Вона, принаймні, ставилась з повагою до моєї значущості. Вона не обмежувала уяву, а спокушала сягнути у безмежність.

Щоранку мене зачісувала рабиня.
Вона не здогадувалась про те, що вона моя рабиня. Вважала себе китаянкою. Але насправді національності вона не мала, оскільки була моєю рабинею.
Раніше я жила в Японії, де для мене знаходили найкращих рабинь. У Китаї якість рабинь залишала бажати кращого.
У Японії, коли мені було чотири роки, я мала безмежно віддану моїй особі рабиню. Незрідка вона падала ниць біля моїх ніг. І це було чудово.
Пекінській рабині були невідомі подібні звичаї. Вона починала ранок з розчісування мого довгого волосся і бралася за це, як звірюка. Від болю я волала не своїм голосом і подумки присуджувала їй силу-силенну батогів. Потім вона заплітала одну або дві чудові кіски з тією давньою майстерністю плетіння, до якої Культурна революція не внесла жодних змін. Я б воліла, щоб вона заплітала мені одну косу: мені здавалось, що особі мого рангу це більше пасувало.
Китаянку звали Чже. Це ім'я я одразу ж оцінила як неприйнятне і повідомила їй, що зватиму її ім'ям моєї японської рабині. Прекрасне ім'я! Вона обдарувала мене приголомшеним поглядом і продовжувала зватися Чже. Відтак я затямила, що у політиці цієї країни було щось гниле.
Є країни, які впливають, як наркотики. Китай і є саме такою країною. У нього дивовижна сила робити претензійними усіх, хто туди приїздить, і навіть тих, хто розказує про Китай.
Претензійність спонукає писати. Звідси й неймовірна кількість книжок про Китай. На кшталт країни, яка надихнула на їх написання, ці твори або найкраще (С. Ле, В. Сегален, П. Клодель), або найгірше в доробках.
Не була винятком з цього правила і я.
Китай і мене зробив надзвичайно претензійною.
Проте у мене є виправдання, яке мало хто з дешевеньких сіноманів міг би мати — мені було п'ять років, коли я сюди прибула, і вісім, коли звідси виїхала.
Чудово пригадую той день, коли мені повідомили, що я житиму в Китаї. Мені було без малого п'ять років, проте я вже розуміла головне, а саме — мені буде чим вихвалятися.
Це правило не має винятків — навіть найвизначніші лихослови Китаю саму перспективу стати на його землю сприймають як ініціацію.
Ніщо не надає людині стільки вагомості, як байдуже вимовлене: «Я недавно повернувся з Китаю». Досі, коли відчуваю, що мною належно не захоплюються, десь у розмові вставляю загадкове і незворушне, «коли я жила у Пекіні…»
Це справді оригінально, адже, зрештою, можна було б вставити і «коли я жила у Лаосі», що було б взагалі безпрецедентно. Але це вражає менше. Китай — це шик, це загально визнане, це «Шанель № 5».
Снобізмом усього не поясниш. Значним і непереборним є елемент уяви. Мандрівник, який ступив на китайську землю без належної дози ілюзій про Китай, мабуть, не відчує нічого, окрім кошмару.
У матусі завжди був найблаженніший у світі характер. Коли увечері ми прибули до Китаю, її так вразила побачена бридота, що вона розплакалась. А ця жінка не плакала ніколи.
Звичайно, були Заборонене Місто, Храм Неба, Духовита Гора, Велика Китайська Стіна, поховання династії Мін. Але все те було тільки по неділях.
Решта тижня — це були нечистоти, відчай, застигла лава бетону, гетто, стеження. Стільки царин, у яких китайці перевершують самі себе!
Жодна країна так не засліплює. Люди, які лишають Китай, розказують про побачені багатства. Незважаючи на чесність і добропорядність, вони не схильні згадувати про бридоту, що, як щупальці, оповила все довкола, і з якою неодмінно стикались. Дивне явище. Китай схожий на спритну куртизанку, якій вдається нехтувати своїми незліченними фізичними вадами, навіть не приховуючи їх, і викликати прихильність та пристрасть геть усіх своїх коханців.
Два роки тому батько статечно сприйняв своє призначення в Пекін.
Я ж вважала немислимим залишити свою Сукугаву, гори, наш будинок і садок.
Батько пояснив мені, що проблема не в тому. З його розповідей я затямила, що Китай — це країна, у якій зараз не все гаразд.
— Вона воює? — з надією спитала я.
— Ні.
Я насупилась. Мене змушують залишити мою улюблену Японію задля країни, яка навіть не воює. Звичайно — це Китай. Звучить привабливо. Але що ж буде без мене з Японією? Така легковажність міністерства мене турбувала.
Ми виїжджаємо у 1972 році. Ситуація напружена. Пакуються мої плюшеві ведмедики. Від когось чую, що Китай — це комуністична країна. Якось проаналізую це.
Зараз є важливіші речі: наш будинок порожніє, один за одним зникають предмети обстановки. І ось настав день, коли не лишилося нічогісінько. Пора вирушати.
Пекінський аеропорт: жодних сумнівів — це геть інша країна.
Через якісь темні обставини багаж не прибув разом з нами. Треба в аеропорту чекати кілька годин. Скільки годин? Може, дві, може, чотири, а може, й двадцять. Одна з принад Китаю — це непередбачуваність.
Чудово. Це дасть мені змогу одразу ж почати аналіз ситуації. Я походжаю по аеропорту з виглядом інквізитора. Мені не збрехали — ця країна зовсім інша. Не знаю точно, у чому полягає її відмінність. Певна річ, тут бридко, але такої бридоти я ніде раніше не бачила. Мабуть, має бути якесь спеціальне слово для позначення цієї бридоти — просто я його ще не знаю.
Міркую собі, що може означати слово комунізм. Мені вже п'ять років і загострене почуття власної гідності не дозволяє мені запитати у дорослих, що воно таке. Зрештою, я ж навчилася говорити без їхньої допомоги. Якби мені довелося щоразу випитувати у них значення тих чи тих слів, я досі була б на стадії дитячого белькотіння. Сама ж зрозуміла, що собака — це собака, що злий — це злий. Не бачу підстав, чому хтось має допомагати мені зрозуміти ще одне якесь слово.
Адже це має бути легко. Тут царює щось надзвичайно особливе. Міркую, що тут такого особливого? Особливе те, що усі люди однаково вдягнені, особливе те, що світло тут схоже на освітлення у лікарні Кобе, особливе те, що…
Чого це я гарячкую? Так, тут все пронизане комунізмом, це безперечно, але не будемо легковажити зі смислом. Це важлива річ, адже йдеться про особливе слово!
То що ж тут найдивовижнішого?
І раптом це запитання зовсім знесилює мене. Я лягаю на підлогу аеропорту і вмить засинаю.
Прокидаюсь. Не знаю, скільки годин я проспала. Трохи виснажені батьки все ще чекають на багаж. Брат із сестрою сплять на долівці.
Про комунізм я забула. Хочеться пити. Батько дає мені талончик, щоб купила напій.
Гуляю собі. Тут не продають, як у Японії, кольорових газованих напоїв. Тут продають лише чай. «Китай — це країна, де п'ють чай», - спливає у пам'яті. Підходжу до низькорослого старого, який готує це пійло. Він простягає мені дуже гарячу піалу з чаєм.
З величезною піалою сідаю просто додолу. Чай міцний і дивовижний. Ніде не пила нічого подібного. Через кілька секунд хмелію від нього. Вперше у житті пізнаю, що таке екстаз. Я просто в захопленні. У цій країні на мене чекають великі звершення. Я гарцюю по аеропорту, кручуся як дзига.
І раптом ніс до носа стикаюся із комунізмом.
Коли, нарешті, прибуває багаж, надворі вже глупа ніч.
Страшенно химерним світом нас везе якась машина. Вже майже опівночі, широчезні вулиці спорожніли.
У батьків ще й досі виснажений вигляд, мої старші брат і сестра здивовано роззираються.
А від теїну у мене в голові саме спалахують феєрверки. Я збуджена до нестями, хоч зовні нічого не видно. Все, починаючи з мене самої, видається мені величним. Думки у голові скачуть, як при грі у класики.
Я не усвідомлюю, що цей екстаз неадекватний тодішній ситуації. Між мною і Китаєм часів правління Банди Чотирьох виникла невідповідність. І ця невідповідність триватиме три роки.
Машина в'їхала до гетто Сань Лі Тхунь. Навколо гетто
— височезні стіни, під стінами — китайські вояки. Будівлі нагадують в'язниці. Наша квартира на п'ятому поверсі. Ліфта немає, а всі вісім прольотів сходами пропахнуті сечею.
Заносимо багаж. Мама плаче. Я розумію, що демонструвати свій напад ейфорії зараз нетактовно. Залишу його при собі.
Китай, що відкривається з вікна моєї нової кімнати, сміхотворно бридкий. Поблажливо дивлюся на небо. Стрибаю на ліжку, як на батуті.
«Світ — це все, що відбувається», - пише Віттгенштейн.
У Китаї, якщо вірити китайським газетам, відбувалось багато епохальних речей.

Перевірці не піддавалася жодна з них.
Щотижня дипломатичні валізи доставляли послам вітчизняні газети. З присвячених Китаю матеріалів складалось враження, що йдеться про іншу планету.
Для обмеженого кола китайських урядовців було видано спеціальний циркуляр. Але через надмірне піклування про дотримання гласності його розіслали й іноземним дипломатам. Цей циркуляр — він вийшов у тому ж видавництві, де виходила й «Женьмінь жібао» — містив суперечливу інформацію. Новини для більшої правдоподібності були не надто тріумфальними, причому пересвідчитись у їх достовірності можливості не було. За режиму Банди Чотирьох писаки різних версій нерідко самі збивалися з дороги.
Мешканцям іноземної комуни зорієнтуватись було важко. Та й чимало самих дипломатів стверджували, що й вони, врешті-решт, не мали жодного уявлення про те, що відбувається у Китаї.
Тому й рапорти, які їм належало писати у відповідні міністерства, були більше схожі на красиво і складно написаний літературний твір. У Пекіні народилося чимало письменницьких талантів, причому будь-якого іншого пояснення цьому явищу годі й шукати.
Якби Бодлер міг знати, що «десь там подалі від цього світу» він надибає оце нагромадження китайської правди, вигадки, напівправди, напіввигадки, то він би цієї зустрічі так палко не жадав.
1974 року в Пекіні я не читала ні Віттгенштейна, ні Бодлера, ні «Женьмінь жібао».
Я читала мало. Було стільки невідкладних справ! Читання — це добре для таких нероб, як дорослі. Чимось же їм треба займатись.
На мене було покладено важливі обов'язки.
Я мала турбуватись про коня, який забирав три чверті часу.
Я мала зворушувати натовп.
Я мала підтримувати імідж індивідуальності.
Я мала створити свою легенду.
Та й, зрештою, була війна. Незвичайна і жорстока війна у гетто Сань Лі Тхунь.
Візьміть ватагу дітлахів усіх національностей, закрийте їх у тісному бетонному просторі, дайте їм волю і зніміть будь-який нагляд.
Ті, хто вважає, що ця дітлашня дружелюбно візьметься за руки, — великі простачки.
Наш приїзд збігся у часі з проведенням конференції на найвищому рівні, яка прийняла ухвалу про те, що проголошений кінець Другої світової війни — халтура.
Все слід було переробити по-новому, причому без значних змін — ворогом, як і раніше, лишалися німці.
А німців у Сань Лі Тхунь не бракувало.
Крім того, останній світовій війні бракувало розмаху. Цього разу армія Союзників налічувала представників усіх можливих національностей, у тому числі чилійців і камерунців.
Але американців і англійців не було.
Расизм? Ні — географія.
Війна обмежувалась територією гетто Сань Лі Тхунь.
Отож, англійці мешкали у колишньому гетто, яке називалось Вай Цяо Тха Лу, тоді як усі американці компактно проживали в окремій резервації навколо свого посла, такого собі Джорджа Буша.
Відсутність цих двох націй турбувала нас найменше в світі. Без американців і англійців обійтися можна було. А ось без німців — не обійтися ніяк.
Війна почалася 1972-го. Саме цього року я засвоїла колосальну істину: немає на землі нічого такого, без чого неможливо обійтися. Нічого, окрім ворога.
Без ворога людська істота безталанна. Її життя перетворюється на жорстоке випробовування, зневір'я лихої долі та нудьги.
Ворог — це Месія.
Сам факт його існування спроможний активізувати людську істоту.
Саме завдяки ворогові оте стихійне лихо, яке називається життям, перетворюється на епопею.
Отож, Христос мав рацію, коли говорив: «Возлюбіть ворога свого».
Проте він хибив у висновку — необхідно примиритися зі своїм ворогом, підставити йому ліву щоку і т. і.
От хитрун! Коли ти примирився зі своїм ворогом, він же перестає бути ворогом.
А коли більше немає ворога, необхідно знайти іншого
- І починай все спочатку.
Одне слово, це нічого не дає, ніякого прогресу.
Отже, треба любити свого ворога, але не говорити йому про це. І в жодному разі не планувати примирення.
Перемир'я — це розкіш, яку людська істота не може собі дозволити.
Свідченням цього є той факт, що мирні періоди неодмінно призводять до нових війн.
Тоді як війни переважно закінчуються мирними періодами.
Отже, мир приносить людині шкоду, тоді як війна приносить їй користь.
Отже, слід по-філософськи сприймати деякі згубні моменти війни.
Жодна з щотижневих газет, жодне з інформаційних агентств, жодна історіографія ніколи не згадували про світову війну у гетто Сань Лі Тхунь, яка тривала з 1972 по 1975 рік.
Отак, з дитячих років я збагнула, як мені сприймати цензуру та дезінформацію.
Адже, зрештою, чи можна вважати неістотним той трирічний конфлікт, у якому було задіяно десятки націй і впродовж якого чинилося стільки страхіть?
А підстави для замовчування з боку засобів масової інформації — середній вік учасників баталій становив приблизно десять років. Стверджуватимете й далі, що діти не творили Історію?
Після міжнародної конференції 1972 року один з інформаторів сповістив дорослим про війну, яка мала ось-ось початися.
Батьки зрозуміли, що войовниче напруження вже надто сильне, і вони не в змозі завадити неминучому конфлікту.
Проте нова війна з німцями могла б призвести до небажаних наслідків у стосунках наших дорослих з дорослими німців. У Пекіні країни не комуністичної орієнтації мусили згуртуватися.
Отож, свої умови делегація батьків виклала у такій формі: «Світовій війні — так! Її все одно не уникнути. Але жоден західний німець не сприйматиметься як ворог».
Цей пункт не хвилював нас аніскілечки. Східних німців, на щастя, було досить багато, отож, суперників не бракуватиме.
Але дорослі зажадали більшого — вони вимагали, щоб західних німців було введено до лав Союзної армії. На це ми зважитися не могли. Ми зголосилися не шматувати їх, але воювати пліч-о-пліч з ними видавалося нам вже зовсім неприродним. До речі, діти західних німців теж на це не зголосилися. За браком ворога бідолашні мусили дотримуватися нейтралітету. Вони несказанно нудьгували.
(За винятком кількох малолітніх зрадників, які перейшли на бік Східної Німеччини. Дивні збоченці, про яких так ніхто ніколи й не згадав.)
Отож, на думку дорослих, ситуацію було відрегульовано — дитячу війну можна було вважати війною проти комунізму. Я ж стверджую, що метою нашої війни було зовсім інше. На образ злюк нас надихали виключно німці. На підтвердження скажу, що ми ніколи не воювали з албанцями чи іншими болгарами, що проживали у гетто Сань Лі Тхунь. Ці незначні меншини завжди лишалися поза грою.
Стосовно росіян це питання ніколи не ставилось — вони теж мешкали у своїй окремій резервації. Інші країни Східної Європи проживали у гетто Вай Цяо Тха Лу. За винятком югославів — сприймати їх за ворога ми не мали жодних підстав — та румун, яких наші батьки змусили таки задіяти у грі. Мати румунських друзів тоді вважалося гарним тоном!
То був єдиний випадок втручання батьків у наше оголошення війни. Хочу наголосити, що це втручання здавалося нам надзвичайно штучним.
1974-го мені було сім років, і я була наймолодшою в армії Союзників. Найстаршому було тринадцять і він справляв на мене враження старигана. Стрижнем нашого бойового складу були французи, але найкраще був представлений африканський континент — до складу наших батальйонів увійшли камерунці, малійці, заїрці, марокканці, алжирці і т. і. Були й чилійці, італійці і ті славнозвісні румуни, яких ми терпіти не могли, бо їх нам нав'язали, та ще й тому, що вони скидалися на офіційну делегацію.
Бельгійців було лише троє: мій брат Андре, сестра Жульєтта і я. З дітей нашої національності більше не було нікого. У 1975 прибули дві витончені фламандочки, але вони були невиправні пацифістки: користі з них було як з козла молока.
Починаючи з 1972 року, в армії склалося міцне ядро з представників трьох нерозлучних як у дружбі, так і в бою, країн — французів, бельгійців і камерунців. Останні мали дивовижні імена та грубезні голосища і безупинно реготали. їх обожнювали всі. Французи здавалися нам ефектними — вони щиро благали нас розмовляти бельгійською, завдяки чому ми зубоскалили і часто згадували якогось незнайомця, чиє ім'я — Помпіду — неодмінно викликало у мене вибух сміху.
Італійці були або найкращими, або найгіршими вояками. Серед них було стільки ж боягузів, скільки й сміливців. І ще одна річ — героїзм цих сміливців був прямо пропорційно пов'язаний з перепадами їхнього настрою. Найвідважніші сьогодні могли завтра перетворитися на легкодухів. Серед них була така собі напів-італійка, напів-єгиптянка на ім'я Джихан: у свої дванадцять років вона мала зріст 170 сантиметрів і важила 65 кілограмів. Те, що вона перебувала у наших лавах, було для нас великим плюсом — вона сама-самісінька могла прогнати німецький патруль. А що то була за вистава, коли її постать роздавала тумаки! Проте від надто бурхливого росту у неї геть зіпсувався характер. У ті дні, коли Джихан набирала у зрості, її не можна було ні задіяти, ні відвідувати.
Заїрці воювали блискуче. Проблема полягала лише в тому, що вони воювали один з одним рівно стільки ж, скільки й з ворогом. А якщо ми втручалися у їхні міжусобні війни, перепадало й нам.
Війна дуже швидко набула значного розмаху, і виявилося, що наша армія ніяк не може обійтися без шпиталю.
На території гетто, поблизу цегельні, ми знайшли велетенський дерев'яний ящик, у якому щось було при переїзді. Вдесятьох ми цілком спокійно вміщалися у ньому стоячки.
Оцей ящик одностайно й обрали за військовий шпиталь.
Тепер нам бракувало лікарського персоналу. Мою сестру Жульєтту у її десять років визнали надто гарненькою і надто тендітною, щоб воювати на фронті. Її призначили сестрою-лікарем-хірургом-психіатром-ін-тендантом, і з усім цим вона пречудово справлялася. У швейцарських дипломатів — їх вважали здоровими, як бики — вона тирила стерильну марлю, антисептичні розчини, упаковки аспірину й вітаміну С. Останнім приписувала цілющі властивості проти страху.
Якось під час однієї широкомасштабної експедиції нашій армії вдалося взяти в облогу гараж однієї східнонімецької сім'ї. Гаражі були важливими стратегічними об'єктами, адже там дорослі тримали свою провізію. І тільки Бог знає, якими цінними ці припаси були у Пекіні, на ринках якого не торгували майже нічим, окрім свинини та капусти.
З цього німецького гаража ми підняли нагору повний ящик пакетиків сухого супового концентрату. Ящик конфіскували і заскладували у шпиталі. Але ще слід було знайти йому застосування. Це питання обговорювалось на симпозіумі, де дійшли висновку, що концентрат супу найкраще використовувати у сухому вигляді. Генерали таємно узгодили з медсестрою-лікарем, що цей порошок буде нашою військовою плацебо і панацеєю як від фізичних, так і душевних ран. Хто ж розведе суп водою, постане перед військовим трибуналом.
Плацебо мала такий шалений успіх, що у шпиталі завжди було її повно. Симулянтам можна було вибачити
— Жульєтта перетворила свій диспансер на передпокої Едему. Вкладала «хворих» і «поранених» на застелені «Женьмінь жібао» матраци, лагідно і серйозно розпитувала про їхні недуги, співала їм колискові і причищала їх, всипаючи у роззявленого рота вміст пакетика супового концентрату. Хіба перебування у садах Аллаха могло бути приємнішим?