Жозе Сарамагу в печері Платона
Фердінандо Кастеллі
У сьомій книзі «Республіки» Платон змальовує таку уявну картину: в якомусь підземеллі у вигляді печери з широким, відкритим світлу входом перебувають люди, прив’язані за ноги і шиї так, що не можуть поворухнутися і змушені дивитись прямо перед собою на стіну печери. Що ж вони бачать? Нічого іншого, крім власних тіней і тіней речей на стіні. Для них дійсністю є лише тіні, вони плутають реальне з уявним, вважають за правду звичайний обман. «Дивна твоя фантазія, — мовив він, — і дивні оті твої в’язні». «Вони схожі на нас, — відповів я».
Своєю уславленою алегорією Платон хоче сказати, що ці люди не можуть дійти істини, бо їхня свідомість затьмарена хибним досвідом. Виведені з печери, вони розглядатимуть речі, потім зорі, нарешті сонце, але зроблять висновок, шо, як вони й гадали, все це лише царство ілюзій.
Пишучи свій новий роман «Печера», лауреат Нобелівської премії з літератури Жозе Сарамагу надихався платонівською алегорією і витлумачив її в сучасному дусі. Він замінив печерні тіні міражами новітнього торгового центру й ототожнив людей античної доби з людьми суспільства споживання наших днів. Філософ мав намір пояснити нам, що ми здатні позбутися рабства ілюзій і рухатись у променях сонця, тобто в реальній дійсності. Письменник попереджує нас, шо такі явища сьогодення, як світ образів, накинутих комерційними структурами і рекламним тиском міжнародних корпорацій, можуть паралізувати нашу волю і затьмарити розум, якщо ми не чинитимемо спротив.
«Печера» — твір значної літературної цінності, вагомий за формою і змістом. Він дихає поезією, сповнений людяності і глибокого психологізму, міцно і майстерно побудований, а тому його 385 сторінок щільного тексту читаються з напруженою увагою. Успіхові книжки сприяли також стилістична привабливість оповіді з елементами притаманного авторові «розмовного стилю», виважене сполучення патетики й іронії, емоційне змалювання подій. Певною вадою роману є надмір діалогів і монологів, що стало причиною окремих розтягнутих місць і повторень.
Сарамагу твердить, що він не використовує «літературу як знаряддя ідеології. Письменник не просторікує, не розповсюджує гасел». Справжній майстер слова, він, безперечно, не просторікує, але гасла розповсюджує, й чимало, бо ототожнює написане ним із власного особою, а його ідеї стають основою творів, хоча не домінують у них, як у сучасних концептуальних романах. Тому можна твердити, що «Печера», будучи вмістищем ідей, джерелом полеміки, є насамперед художнім твором.
Сумна історія гончаря Сіпріану Алґора
Сіпріану Алґор, шістдесятирічний вдівець, гончар за фахом, мешкає разом із дочкою Мартою та зятем Марсалом Ґашу, охоронцем торгового центру. Майстер час від часу навантажує машину посудом — глечиками, тарілками, вазами — і везе його до торгового центру на продаж. Заробітки не надто великі, але забезпечують йому і дочці гідне існування. Одного дня він одержує повідомлення, що центр більше не купуватиме його виробів, — люди почали віддавати перевагу пластмасовому посуду, легкому і дешевому. Нічого не вдієш! Навіть спроба старого ліпити замість посуду статуетки не приносить успіху. Так зникає представник третього покоління родини гончарів. Навальний наступ технічного прогресу робить його не потрібним суспільству.
За іронією долі, Сіпріану Алгор змушений переїхати до центру міста. Зять дістав посадове підвищення з правом одержання окремої квартири, щоправда, невеликої, але достатньої для проживання трьох осіб. Переїзд скидається на похорон, а квартира на тридцять четвертому поверсі з вікнами, шо їх не можна відчиняти, бо працює кондиціонер, наводить на думку про в’язницю. Все відрегульоване, все функціональне, достоту як у тюрмі.
«Коли Марта переступила поріг своєї нової оселі на височезному тридцять четвертому поверсі з меблями світлого кольору і трьома вікнами над безоднею, до яких вона боялася наблизитись, їй одразу запала в голову і міцно засіла в ній думка, що вона не зможе мешкати тут до кінця своїх днів». У розпачливій тиші Сіпріану Алгор тиняється по квартирі без роботи, без захоплень, без речей, які зв’язували його з життям. Йому несила втриматися від сліз, і «немає нічого сумнішого, нічого жаліснішого за старого, який плаче».
Це животіння в центрі байдужого міста стає нестерпним. Не можна з ранку до вечора «дивитись на руки і розуміти, шо вони нікому не потрібні, позирати на дзигар і відчувати, що наступна година буде схожа на попередню, думати про завтрашній день і знати, що його доведеться прожити так само, як і цей, шо минає». Годі бути щасливим там, де є все, крім сонця, зірок, свободи.
Коли Сіпріану Алгор під час ризикованої нічної мандрівки виявляє те, шо є в печері, його рішення стає остаточним. Він залишає — хай буде шо буде — нову квартиру і повертається на околицю до рідної домівки. Разом із ним повертаються дочка і зять, пригнічені ворожою атмосферою міста. А невдовзі всі троє кидають і стару хату, яка тепер «дивиться на цвинтар», і їдуть шукати кращої долі.
«За кілька кілометрів Марсал сказав, що на стіні його торгового центру ви-сить величезний рекламний щит, спробуйте вгадати, що на ньому написано, запитав він. Не маємо уявлення, відповіли Сіпріану і Марта, і тоді Марсал проголосив, наче актор на сцені: «НЕЗАБАРОМ ВІДБУДЕТЬСЯ ВІДКРИТТЯ ДЛЯ ПУБЛІКИ ПЕЧЕРИ ПЛАТОНА, ЄДИНИЙ У СВІТІ НЕБАЧЕНИЙ АТРАКЦІОН, ПОСПІШАЙ КУПИТИ КВИТОК». Це останні слова роману.
Нові великі собори
Головну ідею роману можна визначити так: сучасному суспільству загрожує тоталітарна влада, яку складають міжнародні корпорації, глобалізація і споживацтво. Ця влада зміцнюється шляхом накидання людству згубних ілюзій.
«Я вважаю, — каже Сарамагу, — шо найсумнішою схожістю між печерою Платона і сучасним світом є мішанина реального з уявним. Сьогодні нас оточують не тіні, а образи. Звичайно, образи існують для того, щоб відбивати дійсність, але, розкриваючи її перед нами, вони разом з тим затьмарюють її. Віртуальна реальність — це термінологічна похибка: якщо реальність є реальністю, вона не може бути віртуальною. Ми живемо в своєрідній віртуальній печері, до якої потрапили з власної волі». В романі ця печера ототожнюється з модерним торговим центром.
Він «схожий на місто, споруджене всередині іншого міста». Тут є все: крам-ниці, художні галереї, місця для зустрічей, бари і ресторани, каруселі з кіньми та ракетами. Є також величезні приміщення, де відтворюються різні природні явища: дощі, урагани, снігопади («гнуться парасольки, злітають з голів капелюхи, жінки лементують, аби не сміятися, чоловіки регочуть, аби не волати, а вітер міцнішає, він, наче смерч, хтось заточився, хтось уже впав, підводиться, падає знову, дощ стає зливою»), і нарешті тріумфально з’являється сонце. Тут є навіть пляж. «А який він! На кшталт тропічного, тут дуже жарко, тут тепла вода. І пісок. Немає піску, замість нього поверхня з пластика, що здаля видається пляжем. І хвиль, зрозуміло, немає. Ні, ви помиляєтесь, усередині є механізм, що створює хвилювання, як на морі. Не може бути, Але це так. Чого тільки не вигадають люди. Справді, сказав Марсал, навіть сумно стає».
Деякі гасла на рекламних щитах спонукають відвідувачів і персонал пройнятися духом торгового центру. Наприклад, оці: «Будь сміливим, мрій», «Купуй активність», «Південні моря до твоїх послуг — не треба виходити з дому», «Ми завжди думаємо про тебе, час і тобі подумати про нас», «Веди своїх друзів, щоб вони купували», «З нами ти ніколи не схочеш стати кимось іншим». Центр не є ні супермаркетом, ні місцем відпочинку і розваг, вірніше, він є всім цим, але насамперед він є системою, створеною для того, щоб змусити людину мислити і поводитися відповідно до накинутих їй ідей і вражень.
Цю мету виконують гасла. Закон, який регулює діяльність торгового центру, невблаганний: «Як усе в житті, те, що вже не потрібне, викидається геть. У тому числі й люди. Саме так, у тому числі й люди, мене теж викинуть геть, коли я буду непотрібний. Ви керівник. Я керівник, це так, але тільки для тих, хто перебуває нижче за мене, вище є інші судді. Центр — це не суд. Ви помиляєтесь, це суд, і я не знаю нещаднішого».
Рушійною силою центру є «секрет секретів». Багато хто вважає, шо він не існує, шо йдеться про містифікацію. Але заступник директора зізнався Сіпріанові Алгору: «Секрет секретів не існує, але ми його знаємо, знаємо, знаємо». Старий гончар чув, як один заступник начальника відділу «пояснював, шо таке мінова і споживча вартості. Можливо, секрет секретів полягає в тому всебічному стимулюванні покупця, аби споживча вартість неухильно підвищувалася, слідом за чим через короткий час почнеться зростання мінової вартості, нав’язаної виробниками покупцеві, котрого поступово і спритно позбавляють внутрішнього захисту, який випливає з усвідомлення власної особистості і раніше давав кожному силу для опору і самовладання». Це і є секрет секретів.
Викриваючи одне з найогидніших явищ нашої доби — промивання мізків і маніпуляції з людьми, Сарамагу притаманним йому гострим стилем наближається до Джорджа Орвелла («Скотарня»), Олдоса Гакслі («Новий світ»), Олександра Солженіцина («Раковий корпус») та деяких інших письменників.
Воєнним втратам минулого прийшли на зміну економічні втрати сьогодення. Бога тоталітарної держави заступив бог споживацтва й олігархізму. Те, що торговий центр є носієм божественного духу, стало догматом віри. «Я аж ніяк не перебільшував, — каже Сіпріанові Алгору керівник відділу покупок, — коли твердив, шо наш центр, будучи досконалим розподільником матеріальних і духовних благ, породив із себе і в собі самому виключно для нагальних потреб шось близьке до божественного начала, хоча це може шокувати деякі найвразливіші ортодоксальні кола». Завдяки спілкуванню з цим началом, запевнив керівник, мільйони і мільйони людей відчули новий смисл життя, подолали біди і безнадію. «І це, повірте мені, було не справою ницої матерії, а вищого духу». «Вищий дух», який керує матеріальним та інтелектуальним прогресом, очевидно, є глобальною владою.
На запитання, чи замінив у його романі торговий центр Платонову печеру, Сарамагу в уже згаданому інтерв’ю газеті «Corriere délia Sera» відповів: «Так, хоча наші предки шукали в печері притулку і захисту від зовнішніх загроз, а ми сидимо у ній в ізоляції і водночас постійно тримаємо зв’язок із зовнішнім світом, немовби речі, що нас оточують, нам чужі та ворожі. Колись люди зустрічалися в садах або на площах. Тепер це відбувається в торгових центрах — закритих зонах, де можна почуватися в безпеці. По суті, вони замінили нам навіть великі собори. Це радикальна зміна менталітету».
Шість трупів перед очима
Інтерв’ю Сарамагу правдиве, хоча й не вичерпує до кінця значення роману, особливо його останніх сторінок. Відколи Сіпріану Алгор оселився у центрі міста, він не раз відчував тремтіння землі та гуркіт екскаваторів десь у її глибинах. Охоплений цікавістю, він хоче дізнатися про мету тих підземних робіт. Зять усе знає, але мовчить, зв’язаний службовою таємницею.
Що ж йому відомо? Те, що на глибині тридцяти-сорока метрів виявлено загадкову печеру, яка незабаром стане об’єктом обстежень геологами, археологами, соціологами, судовими медиками і філософами. Її вартуватимуть двадцять охоронців в умовах цілковитої секретності. І серед них — Марсал. З упертою наполегливістю Сіпріанові Алгору вдається ви-значити розташування печери, і вночі, коли на чатах стоїть його зять, він дістається, долаючи труднощі й страх, загадкового місця. Марсал після певних вагань дає йому ліхтар, аби він зміг промкнутися вглиб печери. Там перед ним постає жахливе видовище.
«Тремтливий промінь ліхтаря поволі повз по білому камінню, легко торкнув-ся купи сірої тканини і завмер. Це було тіло людини, яка сиділа на землі. Поруч із нею в такому ж сірому лахмітті ще п’ять людських примар сиділи нерухомо і прямо, наче залізні списи пробили їм черепи і прицвяхували до кам’яної підлоги. Що за жах, прошепотів Сіпріану Алгор, що тут трапилось, хто ці люди? Він підійшов ближче, повільно провів променем ліхтаря по сірих висхлих головах, ось чоловік, а це жінка, ще один чоловік, іще жінка, троє чоловіків і три жінки, побачив на шиях рештки мотузок, посвітив нижче, такі ж мотузки зв’язували їхні ноги... Світло ліхтаря знову вирвало з темряви жалюгідні обличчя, схрещені на ногах руки, від яких залишилися шкіра та кістки, тоді впало на руку самого Сіпріану Алгора, коли він із повагою, що могла б видатися релігійною, якби не була чисто людською, торкнувся сухого чола першої жінки». Сіпріану Алгор у розпачі сідає на якийсь камінь і плаче. Він помічає на землі «велику чорну пляму, в цьому місці все обгоріле, немовби тут тривалий час горіло вогнище». Повернувшись додому, він каже дочці та зятеві: «Живіть своїм життям, а я йду звідси». Чому він так вирішив? Бо зрозумів, що «ці чоловіки та жінки були чимось більшим, аніж просто мертвими людьми. Вони були нами». Ми теж приречені на смерть. Але печера не є лише символом смерті. Треба йти вперед. Треба знайти справжні стимули життя, й неважливо, якщо для цієї мети доведеться кинути виклик невідомості.
Справжні стимули життя
Перший із них — любов. «Печера» — це також роман про любов, зрозумілу як сенс, радість і сила життя. «Для чоловіка мати жінку, яку він кохає і яка відповідає взаємністю, є найвищим благом і щастям». Колишній гончар, а нині безробітний Сіпріану Алгор знаходить у коханні радість і силу, щоб сміливо дивитись у майбуття. Сторінки роману, присвячені коханню Сіпріану Алгора й Ізаури Мадруги, теж удовиці, сповнені поезії і високих почуттів. Це глибока, цілюща, сором’язлива любов, що цурається гучних слів і міцніє в стражданнях від вимушеної розлуки.
Іншим стимулом життя є праця, котра дає людині почуття власної гідності та засоби до існування. Коли Сіпріану Алгор зрозумів, шо він не потрібний суспільству, бо на його товар немає попиту, він раптом відчув себе пропащою людиною. «Розгублений, обеззброєний, з відкинутою назад головою і напівроззявленим ротом, гончар являв собою сумне видовище того, хто безповоротно позбувся всього, мов мішок, який луснув і залишив на дорозі те, що містив у собі». «Таким є життя», — сказав йому один із керівників торгового центру після того, як повідомив, що його посуд тепер нікому не потрібний. Спочатку прибуток, потім людина, а той, хто не працює, «ви-кидається геть». Бідоласі нічого не лишилось, як піти на цвинтар і звіритися в біді покійній дружині. «Несправедливо, Жусто, повелися вони зі мною, глузували з моєї роботи і роботи нашої дочки, казали, що глиняний посуд не цікавить нікого, що його ніхто не купує, а тому й ми більше не потрібні, ми розбиті горщики, яких уже не варто клеїти».
Для Сіпріану Алгора є ще один стимул життя — його пес. Він кмітливий, відданий, чуйний. Коли старий відчиняє дверцята фургона і пес стрибає йому на груди, радіючи з повернення хазяїна, той розуміє, що повинен жити й заради тварини. Адже «її щира радість дозволяє хоч на хвилину забути про біль, розчарування, знегоди, спричинені цим підступним світом».
Купка грязі, що висохла на сонці
Любов, робота, вірний пес, а з іншого боку, свобода йти куди хочеш і правувати власного долею, змога тішитися дарами, що їх пропонує природа, — ось ті цінності, якими Жозе Сарамагу обгрунтовує смисл земного існування. Це справжні, повсюдно визнані цінності, основа добробуту кожного і всієї людської спільноти. Тут обрії письменника звужуються. Нічого вглиб, нічого вшир. Все вичерпується межами життя людини, бо «вічність — це воно, тільки воно». Не існує ні вищих сил, ні потойбічного світу. «Ти віриш у божественне провидіння, яке захищає бідних. Його нема». Все завершується цим життям, де «відбувається тільки те, шо має відбутися».
Хто ми? «Бажано цього не знати». Прикро усвідомлювати, що ми, діти при-роди, її спотворені діти, покинуті в безглуздому світі, де «панує брехня і нема ні зернини правди». Коли ми вмираємо, після нас залишаються тільки слова, ці «димові заслони», або ж «мури щільної тиші», крізь які не можна пробитись. Перш ніж назавжди покинути рідну домівку, Сіпріану Алгор заходить до майстерні, виймає з шафи свої скульптурки й виносить їх на двір. Що з ними трапиться? «Під дощем вони перетворяться на купки грязі, а потім, коли сонце висушить їх, на жменьки пороху, — це доля кожного з нас». Жменьки пороху — ось чим ми є. У своєму шедеврі «Всі ймення» Жозе Сарамагу теж нагадав нам, шо «ми були, є і будемо порохом».
З італійської переклав Юрій Педан
Л-ра: Всесвіт. – 2003. – № 3-4. – С. 109-112.
Твори
Критика
