Ярослав Шпорта. Після битв жорстоких та імлавих

Після битв жорстоких та імлавих
До землі, бувало, припаду...
У долонях шкарубких, шершавих
Я ріллю розпушував тверду.

Постріли, неначе блискавиці,
Смерті невгамовисте виття,
А в землі тій зернятка пшениці
Про майбутнє свідчили життя.

І цвіли вже яблуні в уяві,
Колоски шептались золоті,
І дівчата лагідні, русяві
Цілувались вперше у житті.

Я ще сам не знав любові трунку,
Що в коханні є снаги напій,
Знав лиш в материнському цілунку
Я одне благословення в бій.

Запаху не чув ще кіс дівочих,
Ніжності їх, теплоти облич,
А уже у днях, в суворих ночах
Чув суремний невмолимий клич.

Я і ще стидався взять на руки
Дівчину веселу і просту,
А уже через степи і луки
Міномета ніс важку плиту.

Ніс, бо знав, що треба буде жити,
Щастя будувать в своїм краю,
Ніс, бо знав, що треба захистити
Землю рідну, зоряну мою.