Грицько Чубай. Моя задихана коридо

Моя задихана коридо,
мій колізейний чорний дню,
твої дива ридають ридма,
бо з них злагоджують меню.

їх на руках навчать ходити
і танцювати на шнурку —
в догоду хтивим ерудитам,
юрбі цинічній до смаку.

Яка хвилюється у норму:
то драматично позіха,
то грима в стелю бутафорно
своїм премудрим «ха-ха-ха».

Мій чорний дню, мій колізею,
на грані тьми і пустоти...
Чи, може, совість до музею,
поки не пізно, віднести?!

Бо то таке вже архідревнє,
як і пергамент, і соха,
тоді б і я зумів, напевне,
зректи премудре «ха-ха-ха».

Рядочком кожним і абзацом,
і кожним всміхненим кліше
кричать газети про ерзаци —
ерзаци душ з пап'є-маше.

з трибуни хтось волає «браво!» —
по всіх усюдах загуло:
минуле вб'єм ерзацом слави,
якщо там слави не було!

Замість часу — ерзацгодину,
замість людей — ерзацлюдину,
а всім крикливим на догоду
ми подамо ерзацсвободу!
І для годиться ще й посієм
із власних рук ерзацмесію!..

Ура творцям ерзаців, браво! —
це ж підніме на висоту
і синтезовану державу,
і синтетичну пустоту.

Чого ж вам ще тоді шукати,
чого ж іще запрагне люд —
кібернетичного пілата
чи синтезованих іуд?!