Сходження до себе

Іван Дзюба

Григорій Чубай - одна з найзвабливіших і найзворушливіших легенд українського безчасся 70-80-х років. Чинниками цієї легенди стали, в гострому поєднанні, - неординарна романтично-богемна особистість, вибуховий талант і... ореол таємничосте, «забезпечений» тодішньою тотальною інформаційною блокадою: окремі вірші поета знаходили дорогу (переважно самвидавівську) до обмеженого кола зацікавлених читачів, а далі образ домальовувала солідарна читацька уява... Легенда, видно, недалеко відбігала від реальної поетової іпостасі, і тому пізніші публікації та повніша інформація не стерли її, а тільки опоживили, і до її романтично-бунтарської складової долучилася складова, сказати б, екзистенційна.

Справді, «ранній» Чубай (із знаменитим «Вертепом» включно) - це утривалене типово романтичне бунтарство автентичного «шістдесятництва» (Василь Симоненко, «ранні» ж Микола Вінграновський та Іван Драч): «Та ми ж прийшли до мезозою // замість ясного майбуття!», - хіба що з одвертішим виходом в історіософську сатиру-гротеск. Це останнє було спробою обійти цензурні бар’єри, виставлені один за одним на шляху «конкретніших» громадянських мотивів, а водночас подолати їхню вичерпаність, самоповторювальність (власне, несправжню вичерпаність: органічне розгортання і саморух їх були зупинені тією ж ідеологічною цензурою; автентичне шістдесятництво залишилося недовершеним і було «розкидане» в різні боки: в дисидентство, в богему, у «тиху» внутрішню еміграцію, в пошуки герметизму, в «конструктивне» співіснування з режимом або й у ординарний кар’єризм...).

«Вертеп» Григорія Чубая - блискучий зразок гротескно-узагальненої картини патологічного стану світу. Твори такого роду відомі в літературах багатьох народів, у різних національних варіаціях. У Григорія Чубая картина світового балагану- божевілля породжена гнівом і соромом пробудженого українського ідеалізму, пробудженої української надії, зрештою - української особистосте (вже тут народжується болісний мотив тотальної панічної втечі всіх і кожного від самого себе в ілюзорно значливий хаос світового вертепного дійства - і мотив протистояння такій втечі, повернення до себе самого: те, що етане головним у подальшій творчості Чубая).

Однак і «вертепізація» поетичної візії національного та планетарного буття не гарантувала уникнення ідеологічного нагляду і не давала цілковитої творчої свободи, повноти творчого самовираження. Як і в «шістдесятників», і в Григорія Чубая «розмова зі світом» (і з Україною) у масштабі історичного долетворення залишилася недокінченою, обірваною. Натомість енергія поетичного «Я» знаходить інші сторони включености в тканину світового буття.

Потреба онтологічних і моральних критеріїв зберігається («Є день і ніч. Брехня і правда. Добро і зло»), зберігається гостра опірність «ста півправдам» і «правдам-калікам», важче дається їх ідентифікація та осягнення добротворення («Як важко було мені в сутінках // вустами вологими на добрі слова натрапляти»).

Ускладнюється і самоідентифікація ліричного героя. Накочуються мотиви двійництва, «відшукування причетного». З’являються чудові поетичні малюнки непевного налагодження стосунків із потаємним, самодостатнім і нерозгаданим світом («Вдосвіта» й ін.). Світ позбувається своєї ординарної означености; приходить відчуття, що «називання собак собаками, дощу дощем, мишей мишами» хоч і дає ілюзорну можливість «врятуватися з потоку невідомосте», але й опускає цупку завісу між людиною і світом, між людиною і речами: «Я ніколи ні про що не запитував // ні в тиші, ні в грому, які жили зі мною поруч». Вихід на діалогічне ставлення до світу, на стосунки «Я - Ти» з його феноменами- речами - це вже інша глибина його сприймання, інша міра його присутносте в поетичному «Я».

Ускладнюється, розширюється, розшаровується і це поетичне «Я». Коли у «Притчі про автопортрет» йому випадає місія, «глуху стіну буденносте продерши», шукати не лише «свого одкровення», а й одкровення для всіх, то в інших поезіях натомість задерикуватої відкритосте до запитів світу приходять збентеженість і розгубленість, а то й доводиться «рятуватися видимістю себе», з’являються згадувані вже мотиви пошуку причетносте, двійництва тощо. 1 вже не ліричний герой, а хтось неозначений зважується на акт розпізнавання світу, акт адекватного устосування з ним:

Прийшов хтось із нас і каже, що він Бачив сьогодні речі за видимістю речей.

Це мовби зменшує самовпевненість і відповідальність поетового «Я», роззосереджуючи цю відповідальність на невизначене солідарне коло, виводячи стосунок до світу за межі прагматичної персональности. Ліричного героя заступають неозначені «той», «хтось»: «той, що певний», «той останній з людей», «хтось... добрий», «хтось невідомий», «хтось безіменний» і т. д.

Це своєрідне (й умовне) уникання «відповідальносте», «авторства» за те чи те переживання й розуміння, «ословлення» світу насправді є ще однією формою розмикання його замкнености, його однозначности, ствердження його неосяжносте, а водночас - і розгортання багатогранносте суб’єкта поезії, його постійного екзистенційного становлення. Деперсоналізація - як шлях до нової, багатшої персональности, множинність, розокремлення - як етап руху до складнішої єдносте.

Поезія Григорія Чубая з часом ішла в глибини екзистенції. Тут у нього є спільне з іншими постшістдесятниками, з «київською школою». Але є й виразно особисте, відмінне - в більшій активності, «агресивності», різноспрямованості запитів до світу, в присутності, все-таки, хоч здебільше неявній, віддаленій, широкою громадянського поля закорінености поетичних мотивів, у музикальності вірша, артистичності голосу, а подекуди й театральності антуражу - беручи під кутом зору естетичносте. Цими якостями, а особливо органічною пластикою образів він вигідно відрізняється від багатьох поетів молодшого покоління, в яких нерідко переважає енергія навмисного і приблизного розумування, холодне інтелектуальне саморозкручування або самонакручування - імітаторство (на щастя, не в усіх). А в поезії все освячує і в усе вдихає життя - чуттєва магма. Вона є у Григорія Чубая.

Л-ра: Сучасність. – 1999. – № 2. – С. 86-87.

Біографія

Твори

Критика