Феномен Грицька Чубая

Ярослав Поліщук

В українській літературі останніх десятиліть творча постать Грицька Чубая, безперечно, належить до найсамобутніших. Чубай видається самовідданим героєм, донкіхотом того втраченого покоління, яке мало нещастя виступити в літературі вже після хрущовської суспільної відлиги 1960-х, у добу брежнєвських заморозків. «Григорій Чубай, - пише академік Іван Дзюба, - одна з найзвабливіших і найзворушливіших легенд українського безчасся 70-80-х років. Чинниками цієї легенди стали, в гострому поєднанні, - неординарна романтично-богемна особистість, вибуховий талант і ... ореол таємничості, «забезпечений» тодішньою тотально-інформаційною блокадою...»

Під обкладинкою книжки «Плач Єремії», виданої у Львові 1998 року, окрім творчості поета, є також спогади про нього. Спогади ці, щоправда, торкаються лише львівського періоду життя й творчості Чубая. А згадують про поета його друзі та приятелі цього періоду. Про дитячі і юнацькі роки Г. Чубая майже не йдеться. Це тим більше прикро, що ці роки були дуже важливим етапом становлення Чубаєвого таланту, а без дослідження їх важко зрозуміти духовні витоки поета, його світогляд і переконання, його художню «школу».

Мешканцем міста Лева Чубай став 1969-го, а роком раніше було укладено рукопис першої ліричної збірки та написано поему «Вертеп». Львів же дав поетові належне поцінування, якщо так можна говорити про вузьке коло шанувальників за фактичної неможливості друкуватися. То звідки ж «феномен», де варто дошукуватися його першоджерел?

Звичайно, варто сягнути поглядом дитячих та юнацьких років Чубая, де й знайдемо, кажучи словами M. Горького, його університети. Справді-бо, образ цей невипадковий щодо Грицька Чубая, адже в університетах йому, незважаючи на палке бажання вчитися, перебувати так і не довелося. Тінь підозри та політичної неблагонадійності тяглася за поетом ще зі шкільних років, переслідувала його в намаганнях вступити до вузу.

Григорій народився у нелегкі повоєнні часи, 1949 року в селі Березини на Рівненщині. Батьки були звичайними колгоспниками. Життя і побут хлопця також були звичайними: доводилося чимало працювати, допомагати в господарстві, пасти корову, виростати у дуже скромних статках. «Ще змалку, - згадували пізніше батьки поета, - Грицько був навчений працювати. Ми трудилися в колгоспі, а йому часто доводилося виконувати різну роботу по господарству». Так само нічим не виділялося шкільне навчання, яке велося за типовою програмою й особливо нічим не приваблювало. Крім хіба що можливості багато читати та пізнавати нове.

Проте талант Грицька виявився рано. Він ще з дитячих років любив усамітнюватися, залюбки малював, перечитав масу книжок із сільської бібліотеки. У дитинстві ж почав писати, а з восьмого класу, як згадували батьки, регулярно їздив до Дубна та Рівного, де друкував свої вірші в місцевих газетах. Отже, незвичайним у становленні Чубая був уже сам його мистецький хист, що рано виявився і потребував особливого самовираження, спілкування, визнання.

Друга особливість пов'язана, очевидно, з родинним вихованням. Не сіра колгоспна буденність, важка втома та збайдужілість дорослих справили вирішальний вплив на характер хлопчика. Справді, західноукраїнське село часів його дитинства було здеморалізованим і принишклим після важкої війни та репресій повстанського руху. Між іншим, у Чубаєвій родині також були повстанці, тож він, малим, певно, чув потаємні розповіді про їхню долю, усвідомлював, що йдеться про щось справжнє, глибоке, хоч і заборонене. В родині Чубаїв-Гетьманів традиційно шанувався патріотизм. Дядько поета Микита був переконаним українським патріотом ще за часів Польщі в 1920-х роках, але, на жаль, трагічно загинув у юному віці. Це були гідні сторінки родоводу, які, проте, в умовах радянської влади небезпечно було навіть згадувати вголос.

Мабуть, схожі враження виникали в Грицька від оповідей доброї й мудрої баби Мотрони, яка доглядала його. Баба Мотрона померла у віці 94 роки, тоді Гриць був ще малим хлопчиком. Вона прожила довге життя, сповнене праці та родинних обов’язків, виростила дванадцятеро дітей, а щоб не пішло в забуття її дівоче прізвище Чубай, дала його половині зі своїх синів. Отак Гриць став Чубаєм, хоч мусив би носити прізвище Гетьман, яке вказувало на іншу, козацьку гілку його роду.

У дитинстві головними вчителями Грицька були книжки. Він навчився читати задовго до школи, у п’ять років. На давній фотографії бачимо малого Гриця в повен зріст із допитливим серйозним поглядом та з книжкою в руці. Навчаючись у школі, майбутній поет перечитав чимало літератури, зокрема любив класику - українську, зарубіжну, російську.

Мистецькі таланти юного Чубая вказували на всебічну розвиненість його особистості. Крім літературних захоплень, він неабияк малював - ранні малюнки Чубая однозначно засвідчують у нього хист до цього мистецтва. Відомо, що після школи Гриць мав бажання здобувати мистецьку освіту, розповідав про свій намір знайомим, показував малюнки, питав поради. Інше захоплення - музика. У підлітковому віці він навчився грати на гітарі, добре співав, завжди був учасником самодіяльних шкільних імпрез. Пізніше зібрав чималу фонотеку в батьківській хаті, принагідно купуючи платівки. Як згадує Галина Чубай, дружина поета, вона була вражена, побачивши у скромній сільській хаті під стріхою таку багату музичну колекцію: Моцарт, Бах, Вівальді, Бетховен, Стравинський, Дебюссі... Були серед Чубаєвих платівок і записи української духовної класики - Бортнянський, Березовський, Ведель, сучасної музики - Грабовський, Скорик. Очевидно, музика створювала творчу атмосферу, необхідну для плекання юного таланту. А ще потрібна була зосередженість та усамітнення, і їх завжди Гриць міг мати - якщо не в тісній хатині, то в мальовничому урочищі неподалік од домівки.

Звичайно, юнаком Чубай дедалі наполегливіше став шукати культурного середовища, яке б прийняло його та сприяло розвиткові таланту. Він буває на засіданнях літстудії при дубненській райгазеті «Червона зірка», приїздить зі своїми віршами також до обласного центру. Отримавши атестат зрілості, юнак їде шукати щастя до Києва. Він мав грамоту переможця республіканської олімпіади юних філологів, міг розраховувати на пільги при вступі до вузу. Проте студентом Грицько Чубай не став: його не допустили до вступних іспитів із не зовсім з’ясованих причин, здається, за виступ перед пам’ятником Шевченка. На той час за юнаком уже стежила недремна радянська спецслужба і блокувала йому можливість навчатися.

Так само невдало завершилися наступні спроби Грицька вступати до вузів - до Рівненського педінституту та Львівського університету. Щоправда, після останньої спроби він уже не повернувся до рідного дому, а лишився у Львові. Нові знайомства з ровесниками, творчими людьми, успіх на поетичних вечорах, щире культурне спілкування остаточно переконали Грицька на користь такого вибору, незважаючи на побутові незручності, якими було багате нелегальне проживання в міському гуртожитку.

Після школи Гриць працював учителем історії в селі Жабокрики, куди його прийняли на тимчасову роботу, зважаючи на відмінне навчання та глибокі знання, хоч і без вищої освіти. Деякий час був комсоргом колгоспу в сусідньому Теслугові, працював на районному радіовузлі в Дубні. Видно, на ці роботи вдавалося влаштовуватися завдяки особистим знайомствам та рекомендаціям, адже в Дубні Грицька знали ще з підліткового віку, захоплювалися його талантами. Проте шлейф політичних переслідувань тягнувся за поетом скрізь. І, може, виїхавши до Львова, розчинившись у велелюдному місті, Чубай мав надію хоч на якийсь час позбутися своїх постійних переслідувачів.

Два Чубаєві роки після школи цікаві передусім тим, що вони стали надзвичайно важливим та плідним періодом у його творчості. Саме в цей час юний Грицько Чубай написав найкращі ліричні поезії, що ввійшли до пізніше укладеного «П’ятикнижжя». Тоді ж створена визначна поема «Вертеп» - вершина раннього Чубая та й, без перебільшення, вершинний твір 1960-х років у нашій літературі.

Звернемо увагу на стрімку еволюцію таланту юного Чубая - від ранніх віршів та балад до вражаючої громадянської позиції та ваготи слова у поемі «Вертеп». І це - усього-на-всього за рік-два!

Як осягнути ту безперечну істину, що Чубай майже не зазнав творчого учнівства? Яким чином поет раптово, несподівано, без тривалого навчання міг сягнути одразу вершин досконалості? Можна відповісти: традиційно у подібних випадках відсутність досвіду компенсується тільки великим талантом, умінням інтуїтивно вловлювати те, що іншими осмислюється з відстані років, творити образи геніальної сили. Щодо раннього Чубая це, безперечно, так. Проте мусимо враховувати не лише великий талант поета-самородка, а й передчасний, прискорений та загострено-драматичний розвиток творчої особистості.

Якщо придивитися уважніше, то виявиться, що Грицько не відразу став писати геніальні вірші. Період учнівства в нього таки був. Інша справа, що досі ми про цей період практично нічого не знаємо. Сам Чубай пізніше доклав чимало зусиль, аби приховати свої проби пера наймолодшого віку. Це було виявом його незвичайної, жорсткої самовимогливості. Навіть до рукопису першої збірки поета «Постать голосу» не потрапило багато творів, за які Грицька хвалили. Вони залишилися в авторових чернетках і лише по смерті поета були оприлюднені друком.

У цьому випадку загадка письменника не вміщається у сценарій вундеркінда. Прихованою залишається велика духовна праця юного поета - багатогранне читання, студіювання, навикання у слові. Принаймні, вже будучи старшокласником, Грицько пише цілком «дорослі» вірші, які дивували зрілістю мислення та свіжістю поетичних образів. Так, працівники рівненської обласної газети «Червоний прапор», виявивши серед початківських спроб поезію «Голубінь», довге не могли повірити, що вона таки написана школярем із віддаленого села. Можемо й нині пересвідчитися в цьому, адже частина юнацьких поезій сьогодні доступна українському читачеві: у збірці «Плач Єремії» упорядники зважилися подати розділ «З юнацьких віршів», який представляє раннього, мало знаного Чубая.

Мотиви й образи юного Чубая суголосні загальним настроям тогочасної української поезії, в якій на кін виходили хоробрі й палкі «шістдесятники», але своєрідні, з яскравою печаттю особистості. Вони дають підстави говорити про усвідомлення поетом свого місця й призначення, масштабності свого таланту, відповідальності за слово, оте «молоде, чесне, нерозбазарене слово», як пізніше означив поезію Чубая Микола Вінграновський. Серед Чубаєвих тем виділяються громадянське покликання поезії, тривога за долю України, роздуми про втрату людського в людині, загроженість новітнього гуманізму, тривожні відгуки недавньої війни, експресія інтимних чуттів юнацької закоханості. Усе це схоже на традиційну палітру поетів-шістдесятників - Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Бориса Олійника. Юний поет постає органічним на тлі цієї літературної генерації, її характерної естетики поєднання пронизливо людяного та космічного.

Чубай входив у літературу із загостреним почуттям відповідальності за слово, яке повинно бути невипадковим та вагомим. Очевидно, таке переконання формувалося не стільки риторикою народницько-імітаторських суспільних ідей, що нею були переповнені газети та публічні промови 1960-х років, скільки усім нелегким, драматичним досвідом дитячого пізнання світу серед заборонених і «репресованих» у слові тем справжнього життя.

Шукаю в народі
Яскравого слова,
Щоб віршем натхненним
Йому вернути...

Тема України постає в Чубая природно і невимушено: «Ти синім небом дивишся на мене, // Щоб я, бува, душею не зачах» («Україні»). Але вона не обмежується лише дитинним захопленням Батьківщиною, її природою, її родинними принадами пам’яті, як трапляється у багатьох початківців. Поет переживає патріотичне почуття глибоко, по-справжньому, з нотками переболілої гіркоти. Тут уже виразно відчутна власне чубаївська інтонація. Варто порівняти хоча б два в одночассі написані вірші - «Україні» та «Безсоння». Якщо в першому добираються загалом традиційні образи Вітчизни, то другий раптом «вистрілює» несподівано різкою метафорою:

Україна снитиметься знову
Тополею з обрубаним верхом.

Такий глибокий і ризиковано-чесний образ - по-справжньому чубаївський і сильний, за ним вгадується вже цілком свідома свого конфлікту зі світом фальші та облудних славословій особистість.

Та чи не провідним мотивом раннього Григорія Чубая є мотив призначення людини, правди й людяності та, зрештою, виродження. Він, між іншим, окреслившись у ранній поезії, осяє метеором усю його творчість - від «Вертепу» до поеми «Говорити, мовчати і говорити знову». Відправним пунктом цього мотиву, очевидно, став поетів біль. Це той біль, який споріднює його з громадянською традицією української класичної поезії - Шевченка, Франка, Грабовського, який перетворюється на жагуче стремління змінити світ, випекти його виразки своїм палким словом:

...Тополиносте вогню мого одчаєна,
Будь вогнем не з виду, а воістину!

Роздуми про людське в людині, про її моральне падіння, втечу від світу й від себе, невміння й небажання протистояти розтлінному та брехливому радянському соціуму набувають драматичної напруги в цілому ряді юнацьких поезій («Ми компромісимо...», «Балада про втечу», «В двадцятий вік непросто жити» та ін.). Можна подивуватися, наскільки розважливо й мудро звучить у творах юного поета ця складна, філософського рівня тема - пошуку себе і зради собі. Герой Чубая тонко відчуває ту ледь вловиму межу, яка відділяє правду від фальші, втечу від світу, від зречення власного єства. Так, у «Баладі про втечу» ця грань оприявнюється через такий, зрештою, характерний психологічний сюжет: вирушивши на пошуки радості, ми незрідка позбавляємо себе здатності почувати і біль, і радість («Людина спокою й тиші прагла, // Та в підлість вона упала»), глухнемо душею, а тоді вже намарне прагнемо повернутися в ясне й непорочне «колись»... Але таке повернення є абсолютно неможливим, сама думка про це відлунює в людській душі трагічною гіркотою («і в душі вже ніщо не плаче, // Бо без болю душа німа»). Втрата реального життєвого вибору обертається втратою себе самого, своєї індивідуальної свободи, смертю самодостатньої особистості.

Не випадково серед найвикінченіших творів раннього Чубая - балади. Цей жанр, як відомо, належав до найактивніших у поезії «шістдесятників». Досить згадати хоча б сміливі, експериментаторські балади Івана Драча. Балади Грицька Чубая зовні не такі ефектні, як Драчеві. Проте їхня драматична гострота і глибокий ліризм засвідчують кращі традиції української балади («Балада про очі», «Балада про вікна», «Балада про скрипку»).

Рання Чубаєва поезія - де більше, а де менше, лише окремими штрихами - таки виявляє свою естетичну школу. Уважний погляд дає змогу побачити, як постає у ній стиль, як твориться авторський голос, вилущуючись з типової образності тогочасної літератури. Окремі образи поета - з розряду поширених, трохи затертих, у них помітні прослідки популярної тоді публіцистичності: «...З твоїх знамен несу я вільне кредо», «Чи буде спів міцніший сталі, // Такий, що всі негоди витрима?», «...Планета моя на весняній орбіті», «Несім для днів прозорість світлодумну, // Для вечорів розмай червоних крил». Але, як видно, сам автор був відомий цього: він забракував більшість ранніх віршів, не включивши їх до збірки «Постать голосу». Чубай прагнув, аби слово його було свіжим, незатертим і самобутнім: сильне поетичне враження мусило бути зафіксоване в такому ж сильному художньому образі, такі образи густо яскравіють у Грицькових віршах, а їх пошук веде його від щирої сповідальності до глибокої метафорики з екзистенційною печаттю причетного, втаємниченого у вищий сенс речей, який зазвичай не відкривається непоетам.

Із найкращих ранніх поезій Чубай уклав рукописну збірку «Постать голосу», про яку залюбки розповідав своїм знайомим та друзям у Рівному і Львові. Він мріяв побачити цю збірку виданою, але через кілька років змушений був цілком розвіяти в собі ці юнацькі ілюзії. На щастя, молодий автор на ту пору вже добре розумів, що його поезія житиме і підкорятиме серця незалежно від того, дозволять чи заборонять її до вжитку ідеологічні відділи райкомів партії. Але це, звісно, не повинно застувати драму невизнання, а пізніше й відвертого багатолітнього шельмування, що випало на долю Грицька Чубая.

Поема «Вертеп» також була написана у дольвівський період. Вона своєрідно підсумовує творчі пошуки юного поета, а водночас є твором цілком зрілим, ба більше, твором класичного рівня, шедевром. Гострота та безкомпромісність автора виявилися тут уповні. Кажуть, Чубай любив читати поему своїм знайомим просто на вулиці: він знав, що вона шокує своєю сатирично-гротескною відвертістю. Певно, знав і те, що однозначно перейшов ту межу, яка згодом різко відділила «малесеньку шопту» (В. Стус) дисидентів від мільйонів лояльних обивателів.

Поема «Вертеп» - це, за словами Івана Дзюби. «блискучий зразок гротескно-узагальненої картини патологічного стану світу». Такої викривальної сили українська поезія сягала тільки в її вершинних виявах у поемі «Сон» Тараса Шевченка, у пролозі до «Мойсея» Івана Франка. Масштабністю задуму Чубаєва поема схожа на новітні епопеї, однак епічний розмах тут сконденсований у стрункій, лапідарній формі.

Зовні - у формі та образах - поема перейнята шаржуванням сучасного динамічно-космічного стилю. Той космізм, який у віршах юного Чубая ще поетизувався як позитивний атрибут сучасного світу («Голубінь», «У здивуванні знов стою німому...»), тепер позначається від’ємним знаком, знаком порочності. У чому ж річ? Та в тому, що за позірною динамікою, стрімким рухом, бравадним прогресом, розспіваним на всі лади комуністичною пропагандою, поет насправді побачив стагнацію, застій, загнивання. Це вже потім публіцисти заговорять уголос про ці явища й навіть подібні терміни узаконять.

Ідея руху - ця основна заповідь космічного віку - профанується Чубаєм принципово і методично, уже з перших рядків про цивілізацію, яка рухається «пішки. В авто. В катафалку. В трамваї». І - до останніх, у яких та ж таки безжурна цивілізація йде запивати пивом щойно пережовану поему-сатиру на неї. Тут зовнішній рух, буденна суєтність, виявляється, тільки прикривають внутрішній безрух та звиродніння світу, якому «голо!» і «босо!», якому катастрофічно бракує людей-особистостей, а не механічних виконавців чужих зловісних задумів. І тоді той стрімкий час, який дедалі прискорює біг, обертається навспак, у минуле, демаскує те, що до певного моменту було прихованим, виявляє весь ідіотизм божевільного імітаторства «світлого майбутнього»:

Хто ж ми такі? Що буде завтра?
Куди йдемо? Вперед? Назад?
А що, як завтра динозаври наш зустрічатимуть парад?
Тоді аж вибухне грозою прокльон, зневіра й каяття:
- Та ми ж прийшли до мезозою замість ясного майбуття!

Ілюзія руху спонукає людей тікати. Втечею перейнятий кожен, усе суспільство. Чубай означує її також якнайширше - відповідно до «вертепного» жанру від утечі від дощу до втечі від себе, у спрофановану щоденну дійсність, у брехню, самообман, підлість. Цей характерний мотив, який уже не вперше з’являється у Грицька Чубая (вище згадувалася його «Балада про втечу»), тут досягає найвищої напруги:

...Чи на землі таких, що не втікають, нема давно? І втеча - то життя?

Старий, одвічний рішенець - не спокуситися, не піддатися, вистояти проти світового божевілля, стоїчно знести усю, кривду - захоплює ліричного героя Чубаєвої поеми. Він, як колись Сковорода, не дається пійматися у сіті зла й розтління. Хоча й свідомий того, що плата за цей стоїцизм надто висока, що його крок є не лише ризикованим, а й трагічним у цих умовах тоталітарного одноголосся та всесхвалення абсурду.

Водночас свідомість свого справжнього призначення - саме те, чого найбільше боїться система, цинічна цивілізація. їй потрібні люди-механізми, живі роботи. Натомість постання людини, індивідууму, особистості загрожує зруйнувати ідіотичний світ-потвору:

...А цю трикляту мислячу породу всю до ноги зітерти б далебі!
І стільки ворогів було в народу, що й весь народ був ворогом собі!

Гірка іронія щойно викритої, але вже наново реставрованої репресивної системи комуністичного режиму. Найжорстокіший, найтяжчий осуд викликає вона у поета - система, побудована на засаді «замість правди - сто півправд». Вона мститься людині вже за те, що та насмілюється бути людиною, вголос казати про очевидні, але «не дозволені» згори речі. Страшна природа тоталітаризму чекає, за Чубаєм, на найжорстокіший вирок, але виконання того вироку відкладається на непевний строк, поки в суспільстві не запанують переконання тих «диваків» та «божевільних», які не бояться йти проти цілого світу в обстоюванні правди.

Чубаїв «Вертеп» хронологічно постав на межі розгрому «шістдесятництва» як ідейного руху, спрямованого на гуманізацію та лібералізацію комуністичної влади в Україні. Пафос цієї поеми однозначно засвідчував: така лібералізація є лише дурманною ілюзією, необхідне радикальне оновлення суспільства в цілому. Водночас поема філософськи узагальнювала зло й викривала його у всепланетарному масштабі. Її ідейний зміст не можна звести лише до викриття тоталітаризму, хоч би якою блискучою була тут критика каральної системи та ідіотського масовізму в тогочасній державі. Цей зміст значно ширший, він всеохопний, оскільки втілюється на найвищому регістрі.

Л-ра: Дивослово. – 2000. – № 7. – С. 13-16.

Біографія

Твори

Критика