Олена Пчілка. Найгірші вороги

(Народна приповість)

Стояла велика діброва. Були там і дуби широкочолі, і липи запашні, і ясені-красені, й тремтячі осики, і всяке інше дерево, скраю, понад лукою, була й білоцвітна черемшина, і червона калина.

Стояла діброва, пишалася; купалася в промінні сонця, з вітром гомоніла. Пишалася, красувалася.

Аж ось одного дня прийшли люди, а з ними вози. На тих возах лежали сокири; вони були ще без топорищ, та були нові, блискучі, страшні.

Побачила ті сокири діброва й стурбувалася, збентежилася. Зашуміла берестина дебелим віттям, затрепетав осокор білим листом, мов роняючи сльози, захитався в турботі і клен веселий, зажурилася тяжко й червона калина.

— Лем! — гомоніли всі дерева,— смерть, погибель наша прийшла! Пропащі ми... До ранку поляже наша сила; не красувати нам більше, не пишатися! Горенько ж наше!

І побиваються, тріпонуться всі. Та озвався старий, найвищий велетень-дуб. Нерухомо стояв він, задуманий, тепера ж озвавсь до братерства:

— Ні, братове,— сказав він,— не турбуйтеся ще так вельми! Не прийшов ще наш кінець! Сокири лихі, вони гострі й холодно-жорстокі, та вони самі нічого не вдіють з нами. А от як прийдуть їм до помочі наші (топорища), отоді... отоді згуба наша прийде!