Олена Пчілка. Чад. ІV

Клубний вечір в повітовому городі мав бути величним. Ви усміхаєтесь, мій читачу, бо ви собі з більшого города? Даремне усміхаєтесь! Треба пам’ятати, що все на світі має свою вагу й ціну: губернський житель гордує повітовим вечором, але знов губернський вечір може здаватись якоюсь-то сміховиною для столичних людей!.. Та і в столиці вечір до вечора не рівняти! Єсть і там щаблі... та ще й які!..

Отож для свого міста той клубний вечір був блискучим. На йому,— як то кажуть і в столицях,— був «увесь город». В залі був великий натовп: мужчини в горожанських і військових убраннях, дами в добірних туалетах (або ж то, думаєте, в повітовому місті нема кравчинь, нема модних журналів? Ого-го!). Товариство ж збиралося вповні: старші, молодші й діти. «Вершечки товариства» — на виднішому місці. Посеред залу стояла велика сосна, вся обтикана свічечками, обвішана всякою всячиною. (Мовляли в громаді, що покраси для сосни було привезено аж із Києва). Діти звичайненькою барвистою юрбою ходили навколо сосни.

Через який час погасили на сосні недогарки, поздіймали всі ласощі й покраси, розділили їх дітям, а саму сосну,— що вже сповнила своє призначення,—виволокли геть. Почались дитячі танці. Старші втішалися, що діти поводяться «зовсім, як дорослі!».

І справді, хлопчики, шаркаючи ніжками, чемненько запрохували до танців дівчаток; дівчатка розглядали убори одна на одній, тільки трохи щиріше, ніж дорослі, бо інша дівчинка часом навіть торкала пальчиком у другої гудзики чи гарну стьонжечку...

Коли старші зважили, що вже малі «доволі настрибались» і що вже «доволі з них утіхи», то дітей швиденько позабирали з залу разом з їх пакуночками і одправили додому. Юрася й Маню забрала служниця від Покорських. Заграла музика, неначе краще, голосніше,— почався вечір для старших.