Олена Пчілка. Світова річ (Дія ІV)
Садок Красовської.
Декорація та ж, що в першій картині другої дії.
ЯВА 1
С а ш а сама, з книжкою ходить *.
Саша. Ах, не йде Віктор, не йде!.. Скільки ж то часу його не було? Тиждень?.. Ні, більше!.. Вісім... дев’ять; так, вже дев’ять днів, як не було!.. Що з ним таке? Чом він не приходить? Цілий місяць після того щасливого ранку бачились мало не щодня, а тут одразу обірвав. Що ж! Він не казав мені нічого певного,— ніколи не говорив, як він думає далі... Ах, яка я! Вже, по-маминому, щоб зараз посватав! Господи!.. Одначе, справді, як же й так? Віктор на зиму виїде звідси... покине мене... А тут мама з тими женихами, з Павлущенком! Господи боже! Щоденна гризня, мука... Боже мій! І поради, порятунку немає нізвідки! (Сідає на меншій лавочці). Чого то Стасенко вчора дражнився, що у Тамалія вже «сто предметів» було?.. Ах, невже ж Віктор тільки жартував зо мною?! Ні, не може бути, сього не може бути!..
* Коли актриса має голос, то перед монологом може проспівать яку-небудь смутну пісню, напр., «Ой і зрада, зрада, карі очі зрада» або «В кінці греблі шумлять верби». (Приміт. Олени Пчілки).
ЯВА 2
Зайчевська — з правого боку, в накидці й шляпці, з кошиком у руках.
Зайчевська. Добридень вам! (Цілує Сашу).
С а ш а. Здорові!..
Зайчевська (сідає). Що ви тут робите?
С а ш а. Нічого... так... збираюся в бібліотеку.
Зайчевська. А мама дома?
С а ш а. Ні, нема, десь у городі. Щось купить треба було.
Зайчевська. А, шкода, мені до мами треба: я хотіла спитать, як робити отой хоршмак, чи як там воно зветься, оте, що Павлущенко навчив робить з оселедців. У мене, бачите, сьогодні гості будуть: мій Іван Семенович на карти запросив. Буде й новий лікар, отой молодий, що недавно приїхав. Ви його бачили?
С а ш а. Ні...
Зайчевська. О, красива людина! Ото я найбільше таких люблю, що сам русявий, а брови й вуса темні. Красота! Правда?..
С а ш а. Не знаю... (Дивиться в просторінь).
Зайчевська. Ви, може, думаєте, що в мене щось погане на думці? Ні, серденько, я свого Івана Семеновича ні на кого не проміняю: його вуса мені наймиліші! А тільки що на гарну людину гарно подивиться, то це всяк скаже. Правда?.. Е, та ви-бо мене зовсім не слухаєте! Дивиться кудись аж в Америку! Що це вам таке?
С а ш а. Нічого...
Зайчевська. Ох, де вже нічого!.. (Сідає). Слухайте, Сашуню, що я вам скажу. Я така людина: доки мовчу, то мовчу, а вже коли говорю, то говорю по щирості. Отже я вам прямо скажу, що ви на лихо граєте!
С а ш а. Я? На лихо?.. Чого я на лихо граю?
Зайчевська. Того!.. З вашим прекрасним Тамалієм! (Встає). Нічого доброго з ним у вас не вийде, бо він тільки жартує з вами.
С а ш а. Що? Чого ви це кажете?..
Зайчевська. Того, що я знаю. Уже й тепер він тільки поговір на вас пустив: бо як він до вас ціле літо ходив, то всі ж теє бачили і защитали його за вашого жениха, чи що, а тим часом у його ж тільки іграшки на думці!
С а ш а. Почім ви знаєте його думку?
Зайчевська. По чім? По його морді.
С а ш а. Вив його душі не були.
Зайчевська. Була; на те очі єсть. Та й ніякої там особенної душі нема; а яка єсть, то й видно. (Сідає). Слухайте, голубонько: адже як він дивився на вас, мов той кіт на сало, то я ж не дурна, щоб того не бачити,— я прекрасно бачила, що він до вас залицявся; а як він тепер залицяється до тієї пані, що в їх гостює,— якась там циндря петербурзька,— то хіба ж мені повилазило? Бачу ж я те, як він і в хваїтоні біля неї розлягається, і попід руки з нею водиться по городу та бісики пускає. Все бачу! Та й не тільки я — кожний жид теє бачить у городі! Так оце така душа? Таке благородство? Та я, на вашому місці, прямо б з ним поговорила: коли він що-небудь сурйозне думає, то нехай же думає, а ні, то нехай одкаснеться, тільки вже зовсім,— щоб і поговору не пускав, і вас не баламутив, та й другим не шкодив, которі настоящу, благородну думку мають, як от Павлущенко. Отака моя рада. Послухаєте, серденько, то самі будете дякувать! А по сій мові бувайте здоровії (Встає). Мами я не діждусь, а мені пора до гостей. (Іде вправо).
С а ш а (встає). Любов Іванівна!..
Зайчевська (спиняється). А що таке?
С а ш а. Ви бачили... ту пані... що в Тамаліїв гостює?..
Зайчевська. Вжеж, бачила. Вони ж нашою вулицею їздять; та й в городі бачила! Я ж вам кажу.
С а ш а. Вона... гарна?..
Зайчевська. Гарна. І гарно вміє на паничів моргать.
С а ш а. Давно вона гостює?..
Зайчевська. З тиждень. Та не допитуйте, Сашуню, буде з вас!.. Краще послухайте мене: плюньте ви на того Тамалія, нехай він з своїми паніями іде к чортовому батькові! От що! (Виходить говорячи). Там уже досі прийшов отой русявий з чорними вусами... Ах, красивий, шельма!..
С а ш а (сама). Так от що!.. Віктор бавиться з іншою?! Господи! Та що ж се таке? Невже Віктор справді одцурався мене або й не любив ніколи? То нехай же хоть скаже мені те! Я покличу його, я мушу покликать! Нехай прийде,— я не можу!.. Напишу йому. Що ж! У нас нема таких знайомих, де б ми могли зустрітися,— покличу сюди. Послать Мар’ю? Ні, вона що-небудь наплутає... Краще напишу записку й сама занесу, йдучи в бібліотеку... Піду!.. Піду!.. Піду!.. (Рушає вліво, беручись за голову).
ЯВА З
М а р' я, виходить зліва, зустрічається з Сашею.
М а р’ я. А я шукала вас, панночко! Чи вам спідниці крохмалити?
С а ш а. Ах, дай мені спокій! Дай мені спокій!.. (Виходить вліво).
М а р’ я. Щось таке з панночкою робиться... То все проклятий Тамалій баламутить!.. А щось він давненько не приходить... (Погляда). Отже, не йде й проклятий Карпо! А ще казав: «Яблучок принесу, виглядайте!» Сказано — брехун! Виглядай його, аж нудота бере! (Співає відому пісню).
Ой на гору козак воду носить і т. д.
Ото! Карпо надійде, почує та ще подума, що я против його співаю, що я за ним журюся. А нехай твій батько сказиться! Щоб я, баламуте, за тобою журилась, то того не діждеш! Задавися ти й своїми яблуками! (Рушає вліво).
ЯВА 4
Карпо з яблуками в узлику підкрадається справа.
Карпо. Куди? Куди? Осьдечка ж я!..
М а р’ я. Ох, як ви мене злякали... Цур вам!..
Карпо. Злякав?.. А ви заспокойтеся... ось яблучками!
М а р’я (повеселіла). Яблучками! Цілий день вас дожидайся з тими яблуками! Я вже думала, що ви й не прийдете...
Карпо. Отаке! Як же можна! Наше слово благородне: коли сказав, що принесу, так хоть украдь, а принеси.
М а р’ я. Велике благородство — красти!.. Так се ви узлик яблук ублагородили?
Карпо. Що вам казать!.. Красти не красти, а все ж поклопотатися треба було... Потому, знаєте, як привезли нам з Яновщини яблука, то наша премудра ключниця Домаха зараз їх під замок. Ну, так що ж ви тут врадите? А тим часом я обіщав; се одно, а друге, що таких яблук ніде в світі не достанете. От, значить, і треба було піти по розум, поміркувати, як і що! А на те часу треба... Отож і звиняйте, що загаявся. А слово своє ми все таки додержали! Ось вам зверху саме найкраще яблучко! Призволяйтесь! (Подає яблуко).
Мар’я (не беручи). Яке ж воно? Солодке чи винне?
К а р п о. Путивочка! Та що ж се ви мов боїтеся брати? Може, думаєте, що се таке яблучко, як змій давав?
Мар’я. Який змій?
К а р п о. Ха-ха-ха! А, боже мій! Невже ж ви не знаєте, який змій? Та змій же саму перву на світі жінку, Єву, яблуком спокусив, прямо згубив!..
Мар'я. От дурна! Найшла чим спокушаться! Мовби не можна було піти на базар та за два шаги купить!
К а р п о. Ха-ха-ха! Чудні ви, їй-богу!.. Прямо простота з вас, вибачайте! Який же базар, коли тоді ще й базарів зовсім не було! Се ж діялось на початку світа; тоді тільки одна пара людей і була: чоловік Адам та жінка Єва,— тільки всього й миру.
Мар’я (усміхається). Ото, матінко! Одна жінка була, та й на ту вже спокусник знайшовся. Ха-ха-ха!
Карпо. Еге ж! Така-то ваша врода! Та така й природа: як почалось од первої жінки,— спокусилася,— так і пішло!..
Мар’я. А! Бачите, на що вповаете! Несіть же ваші путивочки Єві!..
К а р по. Та якій там Єві! Тепер і жінок, і молодиць до пропасті єсть; а я таки найкращих путивочок вам приніс. Покуштуйте-бо! Та ходім тамечки посидимо, під шовковицею, бо тут уже занадто на видноті!.. Ось ходіть-бо, ходіть!.. (Манить яблуком і поступається назад). Ходім!.. Ходім!..
Мар’я (усміхаючись, оглядається то на Карпа, то набік, далі скрикує). Ох, моя матінко, пані з Павлущенком ідуть! Давайте сюди яблука та тікайте! (Хапає узлик і біжить вліво).
К а р п о. Оце так швидка Єва!.. А куди ж мені? Ох лишенько, куди ж мені? (Метається). Оце так халепа! (Втікає в глибину садка).
ЯВА 5
Красовська і Павлущенко, йдуть з правого боку.
Павлущенко. Я дуже радий, що оце зустрівся з вами, Настасіє Андріївно! Умисне йшов... (Сідає на більшій лавочці). Ух, уморився! Отже сядьмо та й побалакаємо тута, на дозвіллі.
Красовська. Так, може, в комнати завітаєте, Якове Степановичу?
Павлущенко. Ні, все одно! Тут краще: на самоті та на вільному воздусі... Сідайте трошки. (Красовська сідає). Нуте, Настасіє Андріївно, так як же буде з Олександрою Михайлівною?
Красовська. Я вже й не знаю... Не знаю, що вам і казать, Якове Степановичу! Повірте, увесь оцей місяць говорю з Сашею... Ну, що ж! Далі, їй-богу, не знаю, що вже й робить з нею!..
Павлущенко. Гм... так...
Красовська. Звичайне, я—то просто за щастя мала б, коли б Саша була за вами! Ну що ж ви зробите з тим дурним розумом молодим? Уодно затялась: не піду, мамочко, не піду! Й годі! Хоч ти її силою в’яжи! А вже ж таки не напосістись мені, справді, силою?
Павлущенко. Та, звичайне, де ж! Звичайне, вже ж таки молодої не поведеш на налигачі до церкви! Се вже так. Гм, так... так!
Красовська. І хто її знає, що їй таке зробилось! Чи їй хто з отих молодих хлопців голову заморочив, чи я вже й сама не знаю...
Павлущенко. Ну... так!.. Значить, ми старі! Що ж, правда!.. Старі, старі... Звичайне, молоді, коли візьмуть,— кращі. Ну що ж! Ми можемо й назад оглоблі повернуть... Старі так старі!
Красовська. Та ні, Якове Степановичу! Вам зовсім нічого сих речей говорить: я таки думаю, що в нас з вами діло на добре вийде; тільки, звісно, швидко не можна, а треба пождати який час!
Павлущенко. Е, ні, Настасіє Андріївно! (Встає). Сього вже годі! Я оце іменно йшов до вас, щоб уостаннє побалакати з вами. Розумієте ви? Востаннє! Бо вже мені, по правді сказати, й обридло; іменно: я старий, не цуцик який-небудь, щоб мене водити на шнурочку! Отже ж я покорніше прошу вас до завтра прислати мені лист із рішітельним одвітом! (Ходить).
Красовська. Та як же це, Якове Степановичу, так раптом? Сашуні й дома нема: збиралася в город іти!..
Павлущенко. Нічого. От Олександра Михайлівна вернуться, ви тоді порадитесь уостаннє і пришлете мені листа.
Красовська. Ох, Якове Степановичу!
Павлущенко. Та чого ж ви, Настасіє Андріївно, так умліваєте? Маєте вільне право написать, що вам буде завгодно! Я ж вас не силую! Мені, собственно, одного треба: знати що-небудь певне! Коли згода— то я вже, мовляв, буду утверджений у своїх женихівських правах, уже й знатиму, як мені й против інших поводитись — против отих джигунів, що тутечка прийняті у вашому домі доволі ласкаво... Ну, а скажете мені, що я не вгоден, ну що ж: я вже й сее буду знать напевне! Звісно, не буду вже й порогів ваших дурно оббивать, навіть і очей вам своєю персоною не буду мозолити! Так отак же воно й буде! Прощавайте, Настасіє Андріївно!
Красовська (встає засмучена). Прощавайте!..
Павлущенко. Так я ждатиму листа! Міркуйте, Настасіє Андріївно, та тільки пам’ятайте, що це вже востаннє! Честь імію кланяться. (Поважно йде вправо).
Красовська. Ох, господи милостивий! (Тихо йде до хати).
Павлущенко. Еге пак! Настасіє Андріївно! Верніться, будь ласка! Дивись ти, я й забув!.. Сказано, всяк за своє дбає!
Красовська (знов підходить до Павлущен-ка). А що там таке, Якове Степановичу?
Павлущенко. Та бачите, я ще хотів сказать вам про ваше діло.
Красовська. Про яке діло?
Павлущенко. Що це ви, Настасіє Андріївно? Хе-хе-хе! Забулися, чи що? Про ваше діло, про думський позов на вас, за грунт.
Красовська. Ох, боже мій, а що там таке?!
Павлущенко. Та от, вчора там у присутствії знов говорили: кажуть, що таки треба на вас подавать у мировий суд. Сам голова казав.
Красовська. Ох, боже мій милостивий! Та що ж це таке? Знов? Та ви ж мене, Якове Степановичу, обнадежили! Та як же це? Господи мій милосердний!..
Павлущенко. Що ж, Настасіє Андріївно! Я тут нічого не винний! Що ж, самі здорові знаєте, що в кожному ділі так: сьогодня воно так стоїть, завтра, дивись, інакше повернеться.
Красовська. Ах, боже ж мій, боже ж мійі А я вже на вас так надіялась, як на камінну горуї
Павлущенко. Напрасно, Настасіє Андріївно, напрасно! Ви мене, пожалуйста, і не винуватьте. Що ж, моє діло, звісно, таке: скачи, враже, як пан кажеі Скаже мені присутствіє написать теє й теє,— мушу писать! Я тільки вже по знайомству вас остерігаю, щоб, значить, ви знали, що от так і так. Отже знайте, що, здається, уже на вас тепер за ввесь ваш грунт подаватимуть позов!
Красовська. Ох, бодай же мені того остерігання й не чути!.. Нещаслива ж моя година! (Плаче).
Павлущенко. От тобі й маєш! Чого ж се ви, Настасіє Андріївно, так побиваєтесь? Ще ж хто його зна: може ж, ви ще й виграєте справу!
Красовська. Годі вам знущатися, Якове Степановичу!
Павлущенко. Отаке! Яке ж тут знущання, Настасіє Андріївно? Всяк буває!.. Всяк буває!.. Хоть, звісно, треба вам щось думать; самими сльозами не пособите ділу!.. Так міркуйте, міркуйте, Настасіє Андріївно!.. Ну, обтім, мені ніколи. Прощавайте! (Подає руку). Так теє... я ждатиму листа! (Іде вправо).
Красовська. А боже ти мій, господи! (Іде в хату).
Павлущенко (вслід Красовській). А чортова гуско підскубана! Що? Припекло? Дошкулило? Дивись ти, граються собі цілісінький місяць! Інші б за щастя пощитали, а вони ще примхи показують та воловодяться! Ні, не на такого наскочили! Скажіть, на мнлость, вигадала що: «Пождіте ще до якої пори»! Ні, голубонько, буде з мене! Мені вже й так обридло у женихівському сословії пробувать: наче та душа без покаяння, що не то в пеклі, не то в раю під престолами тиняєтьсяі Ходи до їх та тільки облизуйся, як панночка з іншими романсуєі Спасибі вашому батькові лисому! От пришліть ви мені листа, буде в мене тая запись, отоді інше діло! Тоді ми швиденько і ввод во владініє справимо: за рученьку — та й до шлюбу! Гм... чорт його батька знає!.. Ну... ну... стара, звивайсь! (Виходить).
ЯВА 6
Красовська сама, знов виходить зліва.
Красовська. Десь вона в городі забарилася!.. От нещаслива доля! Ну, що його в світі робить? Звичайне, се Павлущенкові штуки, що знов той позов виринає! А господи мій милосердний!.. Ну, що ж його почати?!
ЯВА 7
Красовська і Саша — в шляпці, з книгою, говорить набік, ідучи од хвіртки.
Саша. Пожду Віктора тут, у садку: повинен прийти, коли був дома.
Красовська (іде до Саиіі, одразу починає плакати). Сашуню, донечко моя, рятуй мене!! (Обнімає Сашу).
Саша. Мамо?.. Мамочко?.. Що з вами таке?! Красовська (крізь сльози). Був... приходив... Павлущенко!
Саша. Мамо! Та вже ж це звісно!.. (Одходить і сідає на більшій лавці).
Красовська. Ні, моя дитино, ти не знаєш! (Сідає). От я тобі розкажу!
С а ш а. Та знаю я вже, мамо, що ви будете казать мені!..
К р а с о в с ь к а. Ні, моя любочко, не знаєш! Слухай! От нещастя ж моє! Приходив, казав, що сьогодня він назначає останній строк... Щоб лист написали...
С а ш а. Мамо!! Ну і напишу я йому, що не піду за його! Нехай же й знає!
Красовська. Сашуню, дитино моя, не можна сього! Ти мене заріжеш! І мене, і себе. Та він же... Ох, нещаслива моя доля... натякає, що тоді знов отой позов подадуть,— та вже на увесь наш грунт... (Спирається на руку).
С а ш а. Так?.. Ну, звичайне: се був простий торг...
Красовська. Подадуть, Сашунечко, подадуть, моя рідная! Не дадуть мені і вмерти спокійно!
С а ш а. Ах, мамо, мамо!
Красовська (обіймає Сашу). Ти ж бачиш, моя дитино, яке наше лихо: ми ж як той горох при дорозі!.. Сашунечко, напиши Павлущенкові, що підеш за його! Моя голубочко, повір мені, що ти будеш за ним щаслива! Він буде жалувати тебе: він же буде теє розуміти, що ти, моя квіточко, що ти, моя вродлива, пішла за його! Ох, Сашунечко, ти молода, ти не знаєш, як тяжко цілий вік в горі прожити... А підеш за Павлущенка — будеш ти жити в достатку та в великій шані!
С а ш а. Мамо, мамо! Достаток і шана — не для серця!..
Красовська. Моя дитино. Ти будеш щаслива! Буде сім’я, будуть дітки! Я знаю, ти добра, ти будеш любить свою сім’ю! А з тих твоїх любощів, Сашуню, нічого не буде! Нічого... повір мені... Не надійся на тих паничів... Сашунечко, напиши лист Павлущенкові!
С а ш а. Мамо! Дайте мені спокій хоч до завгрього. Ну, дайте мені сей вечір, один сей вечір! Дайте мені подумать!
Красовська. І вже з тим думанням!.. Ох, боже мій, боже мій! Безголов’я моє! (Починає знов плакать).
С а ш а. Ну, я ж вас прошу: дайте мені сей вечір!! Не вбивайтеся, заждіть мені сей вечір тільки. Чуєте ви, мамо?..
Красовська. Чую, чую, моя дитино! Нехай буде так. (Встає). Я пожду, пожду: до завтрього й слова не скажу! Тільки ж... (Обнімає Сашу). Сашунечко моя, повір мені, що ти будеш за Павлущенком щаслива!
С а ш а. Мамо! Ви ж обіщались дать мені спокій до завтрього!
Красовська. Не буду, не буду!.. (Цілує Сашу й виходить, оглядаючись). Не буду, не буду!..
Саша (сама). Господи! Боже мій!.. Попросила тільки один вечір! Та на що ж я надіюсь? Що далі, що далі буде? Знов сії сльози бачити, знов сії муки терпіти?! Несила моя... (Встає). Віктор, Вітічка мій! Чи прийде ж він сьогодня? І що ж він мені скаже? (Гірко усміхається). Я теж, як Павлущенко, буду питать його «востаннє»! Ах, горе, горе!.. (Ходить). Може, Віктор через те нічого не думає, як далі... що не знає мого життя, думає, що можна пождать... Що ж, я одважусь сказать йому про своє життя! Я мушу сказать. Завтра ж отой знов прийде мучити і маму, й мене. (Згодом). Ах!.. А Віктор не йде, не йде!.. А я ж його так просила прийти! Невже ж він одцурався мене?!
ЯВА 8
Саша, потім Т а м а л і й, виходить з хвірточки.
Саша. Віктор! Щастя моє!.. Ти прийшов!.. (Обіймає його).
Т а м а л і й. Олександро Михайлівно, що ви робите?! Як можна кидатись на шию мало не на улиці?..
Саша. Ах, правда!.. Ну, гаразд... Ходім сюди... (Сідають на лавці). Коли ж я, Вітічко, так зраділа тобі!.. (Кладе руку на плече). Ти прийшов до мене...
Т а м а л і й. Ще б пак не прийти! Коли ваша нетерплячка доходить до того, що ви маєте охоту дешпети справляти!
Саша. Дешпети, Вікторе! Які дешпети?..
Т а м а л і й. Та як же! Пише записки, сама їх приносить,— мама бачила з ганку, як ти ввійшла в двір і віддала записку слугам... Я мусив пояснити, мусив вигадати якусь історію, хоть се було мені дуже неприємно!
Саша. Нащо ж було вигадувати?..
Т а м а л і й. Ну а як же? От так чудово сказано! По-твоєму, так треба було й сказати, що ти приходила кликати мене на миле побачення, в твої палкі обійми? Так?
Саша. Вікторе! Що се за тон!
Т а м а л і й. Звичайно!.. Як же я міг сказати правду, коли мама ледве знає, що я знайомий з вами!
Саша. Одначе, Вікторе, се дуже дивно, коли так...
Т а м а л і й. Нічого нема дивного! Я не вважав потрібним розводити перед мамою про нашу близьку знайомість, бо я добре знаю, що з того, опріч прикрості, нічого б не вийшло. І я дуже прошу вас, Олександро Михайлівно, таких чудернацьких вигадок далі не строїти! (Встає й ходить).
С а ш а. Але що ж мені було робить? Послати мені нікого, я й зважилась понести картонку самій...
Тамалій. Та що ж таке сталось?! Чого се так припало притьмом кликати мене? Що се за вираз: «Ради бога, приходьте зараз!»
С а ш а. Вікторе! Та я ж так давно не бачилася з тобою!.. Я так страшенно скучила!.. Далі я не знала, що за знак, що тебе нема: адже ж десять днів тебе не було! Я боялася, що ти, може, розгнівався на мене за що-небудь...
Тамалій. Зовсім я не думав гніватися. Просто не було часу, й годі.
С а ш а. Чим же ви були так зайняті? Ах, правда, кажуть, там у вас гості... чи пак гостя....
Тамалій. А, ось що!.. Так, так, правда, гості, гостя... (Усміхаючись). О, жіночі створіння! Пізнаю вас. Уже довідалась! Еге ж, так, у нас гостює чарівна Зінаїда Аркадіївна Зобелло переїздом з Петербурга до свого маєтку.
С а ш а. Що ж, тая чарівниця встигла вже вас причарувати?..
Тамалій. А, ось як! Чи не на те й кликано мене, щоб спитать про се?.. Одначе, яке все жіноцтво одноманітне!.. Обтім, побачимо (сідає біля Саші), побачимо, як буде озиватися в тобі ревність. Се повинно бути тобі до лиця! (Бере Сашу за руку). Нуте, Шурочко, я слухаю вас.
С а ш а. Ах, Вікторе, у вас все жарти на думці!.. А я змучилася за сей час! Просто спати не могла: все думала, чом вас нема...
Тамалій. Так, се правда, ти якась бліденька, мовби прив’яла... Навіть, вибач мені мою щирість, мовби не така гарненька сьогодня, як завжди...
С а ш а. Ще б пак не змінитись! Я так тяжко страждала!..
Т а м а л і й. Навіть страждала! Та чого ж се?
С а ш а. Як чого? Кажу ж, перше всього, тебе так довго не бачила, ні на хвилиночку, ні при сторонніх... А друге — мені взагалі так страшенно тяжко живеться!.. (Пригортається до Тамалія). Ах, Вікторе, ти не знаєш мого життя!.. У нас такі сутужні справи...
Т а м а л і й. Ну, оце вже мені дивно все теє, що ти кажеш! Перш всього, до розлучання ти повинна звикати, бо тобі ж звісно, що я швидко поїду звідси; потім, щодо ваших справ,— мовляла ти, тяжких,— то що ж я тут можу порадити? Там у вас якийсь позов... твоя матуся якось говорила при мені про його. Але причім же я тут!
С а ш а. Ах, сей позов має багато значити в моєму житті!..
Тамалій. Та добре; але мусиш ти згодитись зо мною, що коли діло в якійсь там загубленій купчій, що ж я тут можу зробить? Я думаю, що тут міг би далеко більше порадити отой ваш гость... Як його?.. Павлущенко. Легко може бути, що він би тут міг пособити, щось порадити.
С а ш а (зітхає). Ах, Вікторе, се правда: він може в сій справі порадити; тільки... коли б ти знав, за яку ціну хоче він подати свою пораду!..
Тамалій. А що таке? Ах, правда, він до тебе залицяється!.. Якось я помічав... Се в його презабавно виходить! Ну, і що ж? Може, він вже й освідчився?
С а ш а. Так, Вікторе... І скільки я вже плакала через те!.. Мамі Павлущенко до сподоби, і вона все намагається, щоб я йшла за його... От... здумай собі... завтра треба дати останню відповідь! Я просто готова на край світа забігти!..
Т а м а л і й. Так, се неприємно...
С а ш а. Неприємно, Вікторе? Се — страхіття!
Т а м а л і й. Та... я готов згодитися з тобою, що се справді дуже досадно! Страшенно! Якийсь дурний бовдур збирається зірвати таку квіточку, як ти, збирається перший навтішатися нею... Це справді чорт знає якої злості може завдати! (Згодом). Але як взяти справу з другого боку, то, сказавши по правді... (умовкає, Саша з турботою дивиться на його)... сказавши по правді, Павлущенко, здається, нічого собі чоловік.
С а ш а. Як? Вікторе? Що ти говориш?
Т а м а л і й. Та справді, я, у всякім разі, уважаю його куди пристойнішим, ніж, наприклад, твій Стасенко — нечема й грубіян!
С а ш а. От як ти оцінюєш!.. Ну, я не знаю...
Т а м а л і й. Далебі. І мені здається, що ти вже даремне з таким жахом говориш про сватання Павлущенкове; по-моєму, тобі зовсім не слід нехтувати його освідченням.
Саша (опустивши руки). Господи, що ж се? (Згодом). Так невже ж сьому правда?..
Т а м а л і й. Що правда?
Саша. Що ти зовсім, зовсім не любиш мене!
Т а м а л і й. Звідки ж се виходить?
Саша. Господи! Та як же? Любити й радити йти за іншого?! Боже мій, я не розумію... І ще вихваляти— кого ж? — Павлущенка! Та ти просто немов хочеш одчепитись від мене, ти мене ні в що не ставиш! Боже мій!..
Та малій (бере за руку). Слухай, моя люба! Я тобі зараз все роз’ясню.
Саша. Та ти мені скажи одно: невже ти й не любив мене ніколи?!
Т а м а л і й (держачи за руку). Ну от, я се знав, що ти так поставиш питання; тим часом як я розумію його зовсім по-іншому. Любити й обіщати дівчині одружитися з нею — се дві речі зовсім інші. В книжках, звичайно, коли роман обривається, себто коли коханець не хоче женитись, то звичайно ніби через те, що він перестає кохати свою дівчину; от і ти зараз подумала, що я тебе зрадив задля своєї гості. А зміркуй же ти собі, моє золото, що я зовсім не переставав любити тебе, люблю, кохаю тебе так самісінько, як і перше. (Цілує Сашу). Але в’язати свою долю з твоєю не вважаю можливим і прямо й чесно скажу, що ніколи не говоритиму тобі про шлюб зо мною.
С а ш а (вириває руку). Ах, боже мій! Навіщо ж мені ще поясняти сеє?!
Т а м а л і й. Стривай, моя люба! Я хочу тобі довести мою думку до кінця. Коли я зважив, що шлюб з тобою неможливий для мене, то що ж тут дивного, що я можу міркувати про те, як би ти могла владнувати свою долю більше-менше щасливо без мене, от хоч би не одмовляючи Павлущенкові. Справді, він чоловік заможний, ти будеш жити за ним, у всякому разі, не в нужді, а в достатку...
С а ш а (перебиває, хапаючись за голову). Вікторе Константиновичу! Годі!.. Прошу вас, перестаньте! Годі!
Т а м а л і й. АІехашІгіпе! Ти ж кликала мене, либонь, на пораду. Ну, от бачиш, я прийшов і хочу поговорити з тобою. (Хоче обняти Сашу).
Саша (одхиляючись). Так, я кликала вас... Але тепер я прошу лишити мене! Гетьте від мене! Далебі, я кажу це зовсім не жартами.
Т а м а л і й. Олександро Михайлівно! Мені слід би було образитись на вас, але я, власне, здержуся, щоб показати, що я не хочу шукати приклики до сварок, що я люблю вас!
Са ш а. Любите! Господи, та що ж се за любов така?!
Т а м а л і й (усміхаючись). Ну, слухай, моя люба!.. Не можна ж довіку жити в якихось-то мріях, треба ж оглядатися й на дійсне життя. Любов — поезія, чудова річ, але що ж ти зробиш, коли се такий закон в природі, що поезія часто й густо повинна підлягати прозі!.. До того ж се буде залежати зовсім від тебе: адже ж нам можна не прощатися й з поезією життя...
С а ш а. Себто як? Що ви хочете сказать?
Т а м а л і й. А ось що, моє голуб’ятко. Подумай над тим, яка ж єсть нам потреба переривати наше приятельство, як ти підеш за Павлущенка? Навпаки... На те літо, як ти владнуєшся в своєму власному кубельці,— а воно, до речі сказати, так близько від нашої оселі,— ми зустрінемося друзями! Ми можемо бути навіть у більшій приязні, далеко більшій, ніж тепер... Та ти, моя несвідома пташечко, і не гадаєш, яка вигода настане для нас, коли ти будеш замужем, та ще — дозволь мені сей вираз — за таким дурним кнюхом, як Павлущенко!..
С а ш а (тремтячи). Вікторе Константиновичу! Да як же ви смієте?.. Ви можете без жалю покинути мене, можете давати пораду, щоб я владнувала свою долю без вас, але як же ви смієте зневажати мене, призволяти мене до якоїсь-то ганебної речі, коли я, по вашій раді, піду за Павлущенка?! Боже мій, який же ви подлий! (Встає). Так, Вікторе Константиновичу, я можу піти за Павлущенка, бо він, у всякім разі, краще вас; але не важтеся й думати, що я від сього часу буду вести з вами хоч би саму звичайну знайомість! Гетьте звідси! Чуєте! Гетьте з моїх очей сю минуту! Вон! Я не хочу вас бачити ніколи!
Т а м а л і й. Що? О, се вже занадто!
С а ш а. Так! Се занадто ласкаво для вас!
Т а м а л і й. Он як! Що ж, по-вашому, по-новітньому, слід би було вистрелити в мене, опріч зухвалих слов, ще з пістолета?
С а ш а. Ні, се знов занадто багато честі для вас — для такого пустого, подлого нікчемця, як ви! (Іде в глибину сцени).
Т а м а л і й (сам ходить). І чудесно!.. (Згодом). Одначе я не сподівався, що вона така дурна! Далебі!.. Та, звичайно, міщанське около кладе свій одпечаток!.. Та й звідки ж би таке дівча взяло стільки «уміння жити», як, наприклад, у Зінаїди Аркадіївни! Одначе досадно все-таки, чорт би їх забрав!.. І звідки в сього котеняти взялось стільки сили, щоб наговорити мені стільки зухвалостів?.. А обтім, ну їх к бісу! Гірше було б, якби почалося те нудне чіпляння та сльози... Далебі, ще й краще, що так вийшло!.. Хоч, звісно, до якої міри досадно: пропала цікава перспектива... Ну, та ніхто ж не винен, що вона така... дурна! Ну, а теперечка ходім! «Прощаюсь, ангел мой, с тобою!» Ха-ха-ха! (Виходить).
ЯВ А 9
С а ш а, виходить з глибини садка.
С а ш а. Так скінчилось? Так?.. Та як же я не зрозуміла його? Чом я не хотіла вірить, що він не може любить, як чесна людина? Ах, я ж так його любила, так любила! (Плаче). А тепер... тепер... єдине моє щастя, що стало сили вдержатися, не заплакати при йому. О! Се було б... тяжко!.. Не треба ж плакать і тепер, не треба... ні!.. Хоть нехай серце розірветься! (Стоїть хитаючись).
ЯВА 10
Саша і Стасенко.
Стасенко. Сказали, в садку... Де ж вона тут? (Бачить Сашу). А! Олександра МихайлівнаІ
Саша. Кличуть...
Стасенко. Здорові були! (Подає руку).
Саша. Здорові... Що треба?..
Стасенко. Що се за привітання і за питання таке: «Що треба?» Я думаю — перше всього бачити вас.
Саша. А!.. То ходім у хату.
Стасенко. Та ні, все одно, сядем тут. (Сідає на лавці).
Саша. Добре... Сядем тут. (Підходить до лавки). Тут?!
Стасенко. Сідайте ж і ви. Що се з вами таке?
Саша. Нічого! (Сідає). Ну, що ж у вас там чути? Що гарного скажете?
Стасенко. Що ж гарного! Прийшов лаятися з вами!
Саша. Лаятися! Отак! За віщо?
Стасенко. Та як же за віщо? Що ви думаєте з спектаклем?
Саша (сміючись). А що?
Стасенко. Та як вам навіть не сором питаться? З такою охотою згодилась грати і далі й одкаснулась. Перший спектакль пройшов сяк-так без вас, а на сей, як ви собі хочете, не можна! Сьогодня ми збираємось для вибору п’єси, і я осе зайшов за вами.
Саша. Зайшов за мною? Шкода!
Стасенко. Чого ж се так? Що се за драматичні тони такі? Шкода!
Саша. Без всяких тонів! Мені тепер ніколи в спектаклях грать. (Набік). Своя комедія на черзі!
Стасенко. Чого там ніколи? Що ж ви робите? З великопанським Тамалієм романсуєте?
С а ш а. Хто вам сказав, що я з ним романсую?
Стасенко. От тобі маєш — хто сказав! Не забувайтеся, що я ваш найближчий сусід і тії ваші променади з Тамалієм по садку не тільки могла бачити вечірня зірка Венера, а може, бачив і я з свого садка.
С а ш а. Ну, то ви бачили, а тепер почуєте! Скажу вам по дружбі веселу новину, Миколо Петровичу: я засватана! А засватаним же дівчатам, я думаю, не до театрів!..
Стасенко. Ви — засватані?! Справді? За кого ж? Голуб же мені — теж по дружбі — розказував, що ви його спровадили... Так за кого ж це ви засватані?
С а ш а. Угадайте!
Стасенко. Невже ж за Тамалія?
С а ш а. О ні, з якої речі! Зовсім не за Тамалія! Я подала слово Павлущенкові.
Стасенко. Павлущенкові!? Що ви? Справді?
С а ш а. Чого ж ви так дивуєтесь? Вам дивно, що я сподобалась такому статечному чоловікові?
Стасенко. Ні, мені трохи дивно, що вам такий статечний чоловік сподобався, коли справді сподобався...
С а ш а. Ну, се вже моє діло! Любов, як то кажуть, «вещь загадочная»; часом скоріш можна зрозуміть, за віщо розлюбиш чоловіка, ніж за віщо полюбиш! Та хоть би я й не була закохана, так чого ж вам дивуваться? Се ж якраз по вашій теорії: спілка.
Стасенко. Та звичайно! Я ж і не кажу нічого... Се власне діло кожного. Робіть, як вам здається краще для вас. Одно тілько, бачите: таке діло, як шлюб без любові, треба гаразд прикинути до своєї вдачі! Бо коли тая вдача з «делікатніших», то справді можна накликати собі замість догоди якесь нещастя. Ну, а коли ви добре себе перевірили і думаєте, що будете спокійні і щасливі, так чого ж? Се ваше діло!
С а ш а. Звичайно, моє! Та й чом же мені не бути щасливою? Чого ж не доставатиме? Жити в розкошах, у догоді, у великій шані од чоловіка,— чого ж? Ви знаєте, як Зайчевська говорить? Що в самі коні Павлущенкові можна влюбиться. Ха-ха-ха!
Стасенко (усміхаючись). Он як! Остроумно сказано!
С а ш а. Ха-ха-ха! От побачите, як я буду тими кіньми їздить вашою вулицею до мами! А часом і вас буду брать з собою прокататься. От весело буде: я поруч з Павлущенком, а ви на передній лавочці! Ха-ха-ха!
ЯВА 11
Ті ж і Красовська — зліва,
Красовська (біжить з хати). Що це тут за сміх такий? Се ви, Миколо Петровичу, так мою Сашуню розвеселяєте?
С а ш а. Ні, мамочко, се я його!
Красовська. Он як! Ну, що ж!..
С а ш а. Мамо, а що ж, ви послали вже лист до Павлущенка?
Красовська. Як, Сашуню? Що ти кажеш?
С а ш а. Я питаю, чи ви вже написали Павлущенкові, що я згоджуюсь іти за його?
Красовська (оторопівши). Га?!
С а ш а. Боже мій! Та що се ви, мамо? Я хочу знать, чи вже посланий до Павлущенка лист, що я даю йому слово. Як ще не написали, ідіть напишіть, коротенько: «Сашуня дякує за честь і згоджується йти за вас».
Красовська (кидається до Саші). Сашуніч-ко моя! Рибочко! Ах ти ж моя розумнице хорошаї (Цілує). Миколо Петровичу! Поздоровляйте ж її, поздоровляйте! От уже іменно, що радість! Біжу, біжу, зараз напишу! (Ідучи). Сашуню, чи єсть же в нас поштова бумага?
С а ш а. Єсть, мамо, єсть, там у мене на столику. Я сьогодні записку писала. (Набік). Писала!..
Красовська. От чудесно: не буде задержки! Піду, піду, зараз напишу листа! Де тут гаятись! Щоб не роздумалась, борони боже... (За куліси). Мар’є! Мар’є! Мар’є!..
ЯВА 12
М а р’ я, біжить зліва.
Мар’я. А чого там?
Красовська. Одягнись, підеш у город!
М а р’ я. А господи! Я думала, що там таке, пожар, чи що?
Красовська. Дурна!.. Пожар! Як можна такі слова говорить? Понесеш листа в город.
М а р’ я. Зараз. От самовара дочищу.
Красовська. Якого самовара?! Покинь, сю минуту покинь! Треба зараз же листа нести.
М а р’ я. Ото припало! (Виходить вліво).
Красовська. Чуєш же мені: зараз покинь самовара! Сю минуту покинь! (Виходить вліво).
Стасенко. Так, значить, сьому таки іменно правда?
С а ш а. Правда ж, правда, Миколо Петровичу! Поздоровляйте! А восени знов будете мене поздоровлять: кажуть, Павлущенка головою виберуть, і я тоді головихою будуі Подумайте тільки: я, Сашуня, головихою буду! (Нервово сміється). Ха-ха-ха!
Стасенко. Ой Олександре Михайлівно, погано тільки, що ви так смієтесь!
С а ш а. Та де ж не сміятись! Хіба ж не смішно? Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
ЯВА 13
Ті ж і Г о л у б, іде од хвірточки тихо.
Голуб. Смієшся?.. Радієш?
С а ш а. Боже мій! Василь Митрохванович!..
Голуб. Радієте, Олександро Михайлівно?!
Стасенко. Се ти, Василю? Звідки?
Голуб. Я, я, братику, Миколо Петровичу! Я, просвіщенний міщанин, Василь Голуб! Дивуєшся?
Стасенко. Та я питаю, звідки ти взявся, бо мені казали, що ти в Києві... (Набік). Господи! Він, здається, п’яний!..
Голуб. Так, пане-брате, я був поїхав! Себто, краще сказать, мене повезли... Повезли розважитись. Та нащо ж мені кращої розваги, як знову вернутись до сього садочка, до сієї господи знакомитої! (Підступає до Саші). А ти, моя кохана голубонько, ти, мій несуджений друже!.. Ти весела? Смієшся?.. Що? Мабуть, упилася панським коханням, так як я міщанською горілкою з дядьками! Гай-гай!... Боже мій, боже!
С а ш а. Боже мій!.. (Стає й хоче йти в хату).
Голуб (доганяє її, бере за руку). Не тікай, моя рибонько золота! Не лякайся мене... не лякайся: п’яний Василь тобі нічого злого не зробить!.. Нічого!.. Прощай! Я прийшов тільки попрощатися з тобою!.. Попрощатись... Сьогодня, як я приїхав, мене поздоровляли з новиною, що ти йдеш заміж!! (З сльозами). Прощай же, моє кохання! Прощай, моя голубонько мила, поки тебе ще не повінчано! Дай мені поцілувати твою рученьку милу! (Цілує). Так. Будь щаслива! Будь щаслива! Прощай! (Закриває вид і, плачучи, йде з садка).
Стасенко. Василю! Василю! Заспокойся! Бог з тобою! (Підтримує Голуба і йде з ним до хвіртки).
С а ш а. Як мені його жалко! Боже мій! Як мені його жалко! (Ридає).
Завіса
