Притча про Правду

За часів царя Гороха
Не було такого дня,
Щоб за Правду не карали,
Щоб не славилась Брехня.

Цар, бояри, їхні слуги
Тяжко кривдили народ.
Хто хотів шукати Правди,
Потрапляв на ешафот.

Хто поскаржився на Кривду,
Брали вже того кати.
Люди сумно говорили:
«Правди в світі не знайти...»

Та один юнак відважний
Вирішив знайти її.
Годі спину підставляти
Під боярські нагаї!

Він зібрався у дорогу
Дальню — осідлав коня...
Мусить бути в світі Правда,
Раз на світі є Брехня.

Все село прийшло прощатись,
Молодани та діди.
— Як знайдеш, юначе, Правду,
То до нас її веди!

Не забудь, що в нас на шиях
Кривди вдушливе ярмо.
Стрівши Правду, чимскоріше
Повертайся! Ми ждемо!

Поклонивсь юнак громаді
І сказав: — Брати мої,
Як знайду на світі Правду,
Приведу до вас її!

Непомітно втер сльозину,
Махом скочив у сідло.
Мить одна — і за горою
Зникло дороге село.

2

Скільки їхав — тиждень, місяць?
Не про це тут мова йде.
Парубчак у власнім краї
Правди не зустрів ніде.

Він і не питав про неї,
Знав, що там її нема.
До сусідньої держави
Пробирався крадькома.

Вже незнана і чужинна
Перед ним була земля.
Від царя Гороха втік він,
Та попав до короля.

Він уздрів сільце бідненьке,
Де живе нужда та голь.
Там збирав якраз данину
Не хто-небудь — сам король.

Не злякався, а під’їхав
До володаря юнак,
Розповів, кого шукає,
А володар мовив так:

— У моїй державі Правда,
Сам я підписав указ —
Язика тому відтяти,
Хто збрехав бодай-но раз!

І юнак поїхав далі
Радий, що напав на слід,
Що за Правдою не мусить
Об’їжджати цілий світ.

Та до кого не звертався
В тій країні — все дарма.
Що не стріне він людину,
А людина вже німа.

Без’язикі всі дворяни,
Всі попи, всі крамарі,
Всі невчені і всі вчені,
Всі дівки й баби старі.

Цілі села без’язикі,
Хутори та городи.
Вчись на мигах розмовляти,
А як ні — то геть іди.

Навіть співаки стрічались
Без’язикі — милий спів! —
Щось гундосять, щось белькочуть,
Та ніхто не чує слів.

Зрозумів юнак, що Правди
У державі тій нема,
Де один король говорить,
А країна вся німа.

Всі мугичуть, всі курличуть
Тужно, ніби журавлі.
І шукач подався далі
З без’язикої землі.

З

Скільки їхав — тиждень, місяць? —
Щодо цього даних брак.
У новій країні першим
Стрінувся йому жебрак.

Він сидів коло дороги
У подертім лахмані.
— Чоловіче, зупинися,
Не жалій гроша мені!

Дав йому юнак динара,
Розповів, кого шука,
І почув незвичне слово
Від сліпого прошака:

— В цьому краї всі видющі,
Але погляд в них такий,
Що біди не помічає,
Лиш до щастя він зіркий.

Так збудовані в них очі,
Що не знають темноти.
Правду між таким народом
Можна легкома знайти.

І юнак поїхав далі,
Радий, що напав на слід,
Що за Правдою не мусить
Об’їжджати цілий світ.

Справді, та країна дивна
Сяяла, немов салют.
Всюди співи та музики,
Радісний, щасливий люд.

Обдивився ту державу
Наш юнак із краю в край:
В кожнім домі, в кожній хаті
Веселяться — справді, рай.

Та до кого не звертався —
Відповідь одна лишень:
— Правда — в нас. Хіба не бачиш,
Ми танцюєм ніч і день.

— Але ж я у вашім краї
Бачив старця, що осліп.
Він сидить коло дороги
І випрошує — на хліб.

— Це неправда! Що ти мелеш!
Покажи нам, де він є! —
Показав. Стоять, не бачать.
Далі знову за своє.

Вмить побралися за руки
І давай навкруг сліпця
Веселитися, співати,
Танцювати без кінця.

Мандрівник жахнувся. Горе!
Хто тут зрячий, а хто — ні?
Від багатства всі посліпли
В цій бездушній стороні.

Мають зір вони, та серця
В них немає, а тому
їхні очі бачать сонце,
Та не знають про пітьму.

Він збагнув нарешті,— Правди
Не знайти йому ніяк
Там, де всі щасливі, ситі,
Але є один жебрак,

Що не має права сісти
З ними при однім столі.
І шукач подався далі
З невидющої землі.

4

Довго їхав чистим полем,
Темним лісом — навмання.
Мусить бути в світі Правда,
Раз на світі є Брехня.

Втім, у лісі, на поляні,
Вгледів хатку правдолюб,
Де не був — таких убогих
Не видав ніде халуп.

Стріха вся поросла мохом,
Стіни в землю увійшли
Аж по вікна. Може, люди
Тут ніколи й не жили?

«Дай,— гадає наш сміливець,
Що з дороги вже знеміг,—
В цій покинутій хибарі
Зупинюся на нічліг».

Але тут з хатини вийшла
Жінка, згорблена, мов гак.
Перед нею з привітанням
Та з поклоном став юнак.

Сивокоса й сивоброва.
Мов береза восени.
Очі — смуток і тривога,
В серці біль — не доторкни.

Гостеві стара зраділа,
Вже виносить хліб і сіль
І питається: — А хто ти?
І куди ти, і звідкіль?

— Я, бабусю, бідний хлопець,
Служка панський, галайда,
З володінь царя Гороха
Вигнала мене біда.

Я шукаю Правди в світі,
Як знайти ж її — порай,
Бо вертатися без неї
Я не можу в рідний край.

Посміхнулася старенька,
А вочу сльоза сія.
— Ти шукаєш Правди в світі.
Правда, хлопче мій,— це я!

Вже давно мене прогнали
З міст купці та королі.
Не дали мені багаті
Жити з бідними в селі.

Як була ще молодою,
То з Брехнею билась я,
Але все ж мене в двобої
Замогла Брехня-змія!..

— Ти!? — гукнув юнак щасливий,—
Тож не гаймо тут часу.
З нетрів цих тебе я швидко
До народу повезу.

— Не поїду я з тобою,
Бо в дорозі ще помру.
Та й навіщо брати Правду
Недолугу і стару...

Він просив, та все даремно,
Правда стала на своїм.
Ну, а як же повертатись
Має він у рідний дім?

Як убити має мрію
Рідних, дорогих людей?
Цілу ніч про це він думав,
Не стулив на мить очей.

Вранці запитався Правди:
— Ну, а що я там скажу?!
— Скажеш тільки те, що бачив,
І здолаєш тим Олжу.

5

Повернувсь юнак додому,
Став сумний перед людьми.
Плач, небоже, або смійся,
Нишком серце розломи.

І почав він говорити:
— Не журіться! Правда є!
Молода вона й прекрасна,
Наче сонце, що встає.

Я в її сяйних палатах
Жив, як дома, кілька днів.
І про всі знегоди наші
Правді правду розповів.

І вона мені сказала:
«Почекайте, я прийду
Поламаю ваші ярма,
Прожену Брехню й Біду ».

Він говорить, гладко бреше,
Всіх втішає мимохіть.
Глянь,— а між людьми бабуся
Правда між людьми стоїть.

Засоромився наш хлопець,
Розгубився і поник.
Хоче далі говорити,
Та задеревів язик.

І тоді бабуся Правда
Стала в коло вічове.
І почули люди слово,
Хоч печальне, та живе:

— Ваш юнак сказав неправд}
Вам бажаючи добра,
Але ось яка я, Правда,—
Неприваблива, стара.

Та, коли б він не злякався
Мовити усе, як є,
То вернулося б до мене
Чародіяння моє.

Бо така моя натура
Невмируща: доторкни
Словом правди мою душу —
І зведуся я з труни.

І зроблюся молодою,
І на битву поведу,
Поламаю ваші ярма,
Прожену Брехню й Біду.

Але ж він, між вас найкращий,
Правди мовити не зміг.
Прощавайте! — І бабуся
Зникла, як весняний сніг.

1985