Євгенія Ярошинська (До 90-річчя від дня смерті)
Володимир Коломієць
Народилася Євгенія Іванівна Ярошинська 18 жовтня 1868 року в с. Чункові Кіцманського повіту на Буковині в сім'ї вчителя. Батько майбутньої письменниці мав демократичні переконання. У 1812 році він примандрував із Східної України на Буковину, переслідуваний російським царизмом як політичний злочинець, «засуджений на велику кару».
1880 року майбутня письменниця вступила до Чернівецької жіночої реальної гімназії, з відзнакою закінчила шість класів, але залишила навчання через матеріальні нестатки. Подальшу освіту здобувала самотужки — багато читала зарубіжної і вітчизняної літератури. Першу повість «Жіноче серце» Ярошинська написала німецькою мовою, що було наслідком політики онімечення, здійснюваної Австро-Угорською монархією на території Буковини. «Моє образование, — з гіркотою згадувала письменниця, — було виключно німецьке, бо хоть в нашім домі говорили по-руськи (українськи. — В. K.), то, пішовши до шкіл в Чернівцях, не чула-м нічого про руськість, бо там все було німецьке».
У 1885 році в Чернівцях за редакцією Юрія Федьковича почала виходили газета «Буковина». Ця прогресивна подія стала для молодої письменниці поштовхом до написання творів рідною українською мовою. «В мені пробудилась національна самосвідомість, я сказала, що краще вже трудитись для свого народу, як для чужого», — писала Ярошинська. З цього часу вона особливо захоплюється творами Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Юрія Федьковича, Івана Франка. Великий вплив на формування світогляду Ярошинської мав Федькович. «Мене дуже тішить, — писала вона, — що при моїм першім поступі на тернистій дорозі руських літераторів я попалась в руки такому славному поетові». Так починалося народження Євгенії Ярошинської — української письменниці, фольклориста, педагога і громадського діяча. У 1886 році вона надіслала в Чернівці до товариства «Руська бесіда» найбагатший на той час збірник записаних нею народних пісень, але він надрукований не був. Через два роки письменниця надсилає до Російського географічного товариства інший збірник — «Пісні буковинського руського народу з-над Дністра», до якого увійшло 450 пісень. Його видали, удостоївши срібної медалі.
Перше оповідання Ярошинської українською мовою побачило світ на сторінках газети «Буковина» в 1886 році («Утроєна слабость»). Дружні стосунки з Михайлом Павликом, його доброзичливі критичні поради сприяли тому, що письменниця почала друкуватися в редагованих Павликом і Франком виданнях — газеті «Батьківщина» та журналі «Народ». Тут побачили світ кілька цікавих статей про обов'язки інтелігенції перед народом, про її роль у розвитку української культури.
Кінець 80-х — початок 90-х р. був для Ярошинської духовним злетом і як письменниці, і як педагога, і як громадського діяча. Зміцнюються її творчі зв'язки з Франком, Павликом, Кобилянською, Маковеєм, Кобринською. Вона бере активну участь у роботі педагогічних товариств, організації читалень, збирає фольклорні матеріали, пише і друкує нові твори, включається в активну боротьбу за рівноправність жінки. У 1891 році разом з Кобринською письменниця організовує і проводить у Стрию жіночі збори — своєрідний з'їзд передових жінок Галичини.
Особливо плідно працює в цей час Ярошинська на педагогічній ниві. Тонкий знавець дитячої психології, вона нарешті здійснює свою заповітну мрію: у січні 1893 року одержує місце молодшого вчителя в с. Брідку. Цього ж року бере участь у підготовці й випуску альманаху для жінок «Наша доля». Через два роки на окружній учительській конференції в м. Кіцмані Ярошинська зробила доповідь «Про засоби виховання жіночої молоді на селах», а рік по тому склала екзамен на право вчителювати в школах з українською та німецькою мовами викладання. Водночас письменниця засновує читальні, працює в них, читає селянам прогресивні газети, що їх видавали Франко та Павлик.
З 1901 року Ярошинська бере активну участь у виданні журналу для дітей «Дзвінок». Вона сповнена творчих задумів, багато пише, спілкується з видатними діячами української культури. У 1903 році письменниця звертається до Франка з проханням вмістити на сторінках «Літературно-наукового вісника» її повість «Перекинчики», а наступного року робить спробу зібрати й підготувати до видання окремою книжкою свої кращі твори.
Євгенія Ярошинська стає популярною особою на Буковині і як талановита письменниця, і як визначний діяч на педагогічній ниві. Її відзначає зворушлива увага до селянських дітей, бажання дати їм освіту, виховати в них почуття національної гідності, любові до рідного, хоч і уярмленого, краю. Глибокі думки про національну освіту і виховання висловлює вона у своєму останньому виступі перед широким педагогічним загалом «Науковий план для народних шкіл всіх категорій», який зібрався 15 липня 1904 року на вчительській конференції в Чернівцях.
У розквіті сил і таланту Ярошинська раптом тяжко захворіла. Операція виявилася невдалою, і 21 жовтня 1904 року письменниці не стало.
Смерть Ярошинської глибоко вразила літературну громадськість України. «Дуже мені прикро без неї, — писала О. Кобилянська, — а русини стратили в ній одну дуже діятельну і енергійну патріотку і педагогістку. Я дуже тяжко відчуваю її втрату, бо тепер вже цілком тут, на Буковині, не маю нічого».
Уже ранні оповідання письменниці «Утроєна слабость» — 1886, «Милосердний пес» — 1886, «Вірна любов» — 1887 та ін. привернули до себе увагу громадськості не стільки витонченою художньою майстерністю, скільки безпосередністю й щирістю оповіді, увагою до простих людей з їх складною, часто драматичною долею. Вони виразно засвідчили, що на Буковині, в глухому закутку України, народився справжній самобутній талант, що присвятив себе буковинському краєві. Цей факт одразу зафіксував Франко. У статті «Галицько-українська література в 1888 р.» він писав: «В Буковині гарним початкуючим талантом виявила себе Є. Ярошинська, яка своїми дрібними оповіданнями, взятими з життя, підтримує виключно буковинські видання».
У наступні роки Ярошинська створює цілу низку оповідань, які підтвердили високу оцінку її таланту, висловлену Франком («Два брати» — 1890, «Проклятий млин» — 1891, «Через протекцію» — 1892, «Стара історія» — 1894, «Золоте серце» — 1895, «Липа на межі» — 1897, «Єї повість» — 1894 та ін.).
Характером конфліктів, зумовленістю поведінки героїв, оповідною манерою (здебільшого від першої особи) оповідання Ярошинської перегукуються з творами її попередників — Марка Вовчка та Юрія Федьковича.
У 1897 році Ярошинська завершила роботу над одним з найкращих своїх творів — повістю «Перекинчики», яка на початку 1898 року почала друкуватися на сторінках газети «Буковина» під назвою «В домі протопопи». Твір вороже зустріли представники реакційних кіл духовенства та інтелігенції. Під тиском цих сил публікація повісті була припинена. Це глибоко вразило письменницю. У листі до О. Маковея від 22 березня 1898 року Ярошинська писала: «Ви, певно, знаєте, як мене з моєю повісткою «В домі протопопи» стрінуло. Трапилося чоловікові раз заінтересувати людей, а тут взяли й перестали друкувати, хоть кажуть, що повість добра дуже, що варт єї друкувати, та проте вимагають, щоби я видала єї окремою книжкою під іншим титулом та під псевдонімом, бо аби мені те, що я написала, кривду не зашкодило» (газ. «Жінка», 1937, 15 верес., № 18).
Осип Маковей одразу ж виступив на захист твору. В огляді «Про фейлетони українсько-руських політичних часописей у 1898 році» він писав: «Уже початок повісті указував на те, що повість у значній частині основана на правдивих подіях, але що ті події не добре свідчили про буковинських попів, то ворожі часописи налякали редакцію «Буковини», і вона не друкувала повість дальше. Для наших відносин ся подія дуже характеристична».
Лише через п’ять років (1903) повість Ярошинської побачила світ окремою книжкою у «Видавничій спілці» під першою своєю назвою «Перекинчики». Появі твору сприяли Франко, Маковей та Гнатюк. У повісті глибоко правдиво і майстерно розкрито процес духовної деградації значної частини української інтелігенції, яка відвернулася від свого народу і перейшла на службу до тих, у кого сила й багатство. Твір засвідчив подальше зростання таланту письменниці, її кропітку роботу над вдосконаленням своєї художньої майстерності, особливо мови, що відзначалася виразністю, емоційною насиченістю, широким використанням народнопоетичних перлин: прислів'їв, приказок, народних пісень.
Захопившись жанром новели, який розквітнув в українській літературі кінця XIX — поч. XX століття у творчості Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Євгенія Ярошинська пробує свої сили і в цій жанровій формі (мініатюри «Кінець», «На цвинтарі», «Адресатка померла», «В лісі», «Останнє пристановище»), зосереджуючи увагу здебільшого на трагічних моментах. Письменниця глибоко розкриває психологію своїх героїв, їхній душевний стан, простежує, як різні події та вчинки переломлюються в людській душі.
Є у творчому доробку Ярошинської й кілька десятків дитячих оповідань, які вийшли у Львові у 1901 і 1907 роках окремими книжечками. їхній зміст спрямований на виховання в дітей любові до рідного краю, до праці, чесності, поважного ставлення до батьків, старших і своїх ровесників. З особливою симпатією письменниця розповідає про селянських дітей з бідних сімей, які хочуть, але не мають змоги навчатися, терплять злидні й поневіряння («Борба і побіда», «Найбільший скарб»). Працювала письменниця і в жанрі казки («Орел і Лис», «Квіти»).
Нині, в добу духовного відродження України, в літературу повертається багато вдруге «відкритих» талановитих письменників минулого. До них належить і Євгенія Ярошинська, яка своєю творчістю збагатила тематичні та жанрові обрії української літератури, сприяла пробудженню національної свідомості українського народу.
Л-ра: Дивослово. – 1994. – № 10-11. – С. 54-55.
Твори
Критика
