«Власним трудом і силою волі...» Штрихи до портрета Євгенії Ярошинської (із першопублікацією мемуарних свідчень)
Лідія Ковалець
Серед найвидатніших письменників, громадсько-культурних діячів, що їх подарувала світові Буковина, завжди згадується й це ім’я - Євгенія Ярошинська. Згадується недаремно: Є. Ярошинська була першою у краї жінкою, яка спромоглася змінити віковічну традицію в поглядах на сферу жіночої діяльності й літературну працю, громадянську активність - поряд із учителюванням зробити справою власного життя. Досягнутий при тому неабиякий успіх три великі повісті, стільки ж десятків творів малої прози, чотири збірки оповідань, казок, прозових байок для дітей, фольклорно-етнографічні записи, публіцистика, переклади і вдячна пам’ять багатьох учнів - сприймаються ще вагоміше, якщо зважити на короткий земний вік Є. Ярошинської. Народившись 18 жовтня 1868 року, вона померла тридцятишестилітньою - 21 жовтня 1904 року. Дві тяжкі операції, величезні фізичні муки - і терплячі, відчайдушні протести духу виявились на цей раз слабшими за силу вічного косаря; недільного дня 23 жовтня 1904 року від каплиці крайового шпиталю Чернівців до кафедрального собору, а відтак до Руського цвинтаря на горі Горечій вирушила жалобна двотисячна процесія...
Матеріали тодішньої буковинської та галицької преси про цю сумну подію, про «небувалий здвиг народу» засвідчують не велич смерті, а усвідомлену й багатьма сучасниками велич конкретного життя. Ще в дитинстві ця донька сільського вчителя із села Чуньків на Заставнівщині інтуїтивно збагнула, що мусить не на татове невисоке становище покластися (а в того було ще троє дітей), не на щасливий випадок долі, а лиш на себе. Сільська школа, шестикласна «школа вправ» у Чернівцях продовжились особливим університетом - пильною самоосвітою. Вона дала дівчині змогу скласти відповідний кваліфікаційний іспит на право викладання руською та німецькою, а також вивчити ще й чеську, болгарську, польську, російську, розвинути себе духовно, стати однією з найосвіченіших жінок Буковини.
У час австро-угорського панування, осягаючи шкільні премудрості німецькою, пробуючи творити цією мовою вірші та прозу, Є. Ярошинська повторила Ю. Федьковича, С. Воробкевича (а пізніше їх повторить й О. Кобилянська) у тому, що, подібно до них, зробила «німеччину» своєю хіба початковою школою в літературі: спершу, приміром, навіть творчість І. Тургенева, не кажучи про англійців, французів, загалом світове письменство, відкривалася допитливій, спраглій навчання русинці в одежі німецького слова. 13 червня 1886 року, звертаючись до Ю. Федьковича, Є. Ярошинська зазначила: «Дякую Вам за Ваш почтенний лист і за раду, мені в нім уділену. Будьте пересвідчені, високоповажаний пане, що я тої ради завсіди триматися буду і лише в користь мого бідного, но честного народа руського писати буду». Поняття «народ» не було тотожне поняттю «простолюд», позаяк чимдалі, тим усе більше душа тяжіла до психологічного матеріалу, складної морально-етичної проблематики, а то й застережень «землячків» про небезпеку ідейного «перекинчицтва», бо воно призводить до духовної деградації людини.
Особливо ж гармонійно письменницький і вчительський чини Є. Ярошинської виявились у «Першій китичці для малих дівчат», «Другій китичці для малих дівчат» (обидві - 1901), «Повістках для молодіжи» (1902) і «Повістках» (1907) - книжках, де казкове сусідило з реальним, уславлювалися християнські чесноти, зростали у праці, думках, визначальних для себе ситуаціях юні герої. Так, мала Орися гідно встоює перед спокусою - усіма багатствами світу, і натомість у лісового царя просить єдино бажане - здоров’я для хворої неньки («Найбільший скарб»). Одарка, трохи запаніла міська дівчинка, уві сні самотужки осягає тернистий шлях народження хліба й лише відтак починає розуміти йому ціну («Хліб насущний»). Обділена людською увагою сирота Талька кидається навстріч сполоханому коневі й ціною власного життя рятує від нещастя свого лихого на вдачу господаря - із вдячності, що той однісінький раз почастував її жменею вишень («Талька»). Морально-етичний кодекс Є. Ярошинської, викладений у цих перлинах дитячої літератури, отримував захоплені читацькі відгуки. «Тішить мене, що мої оповіданя подобаються малим читачам, буду їм писати, може, котре з них згадає хоть раз незлим, тихим словом, бо така наша руська літерацька заплата», - знаходимо в датованому груднем 1902 р. листі до редактора львівського дитячого часопису «Дзвінок» Костянтини Малицької.
А були ж іще публіцистичні матеріали на педагогічні теми, звертання в них до гострих злободенних питань. «Всі вчинки і діла вчителя мусять узгоджуватись з його словами, його погляди, його наука, його бесіда має бути правдива», - стверджує Є. Ярошинська у статті «Як має школа призвичаювати дітей до правди». В іншому матеріалі («Про виховання дівчат серед нашого сільського населення») акцентується на особливій місії вчителя, котрий, «будучи батьком-товаришем своїх вихованців, не повинен обмежувати свою діяльність тільки стінами класу, але повинен перенести свій вплив на відповідні сім’ї, щоб стати їх другом і порадником».
Турбота про належне становище жінки в суспільстві зробила з Є. Ярошинської діяльну учасницю феміністичного руху. Бо чи не думкою про своїх краянок. їхній добробут і розвиток, налагодження й на Буковині потрібного промислу керувалась письменниця, навчаючися за кордоном у спеціальному закладі ткацтва й вишивки, а потім удома передаючи цей досвід іншим?! А були ж іще активні контакти з діячами слов’янського світу, зосібна Ф. Ржегоржем відомим чеським фольклористом та етнографом; за надісланими йому зразками вишивок, писанок, одягу, за персональною участю письменниці в етнографічній виставці у Празі 1891 р. слов’янський світ також відкривав для себе Буковину й Україну. Енергійність, патріотизм, дивовижно чітке як на літа розуміння значущості того, що створив народний геній, керували Є. Ярошинською в її фольклористичній праці, за яку взялась іще 14-річною. «При сій нагоді відкрився мені весь скарб народної словесності, вся краса народної мови і поезії. Я пізнала, що сей наш народ, котрий другі народи називають некультурним, має великі інтелектуальні здібності, котрі нема кому розвивати, бо ледве хто єму сприяє», - зазначено в листі до бібліографа І. Левицького. І Є. Ярошинська сама квапилася робити ближчою до українців світову духовність - перекладала із чеської, болгарської й норвезької мов.
Думками про матеріальне винагородження своїх зусиль особливо не переймалася, хоч доводилось «за кавалком хліба обзиратись, щоби могти для своєї музи жити». Отож чи не заради й гонорарів у юності Є. Ярошинська співпрацювала з модними віденськими жіночими виданнями, засилаючи їм малюнки, зроблені на основі буковинських вишивок; між іншим, саме так розвинулась її рідкісна як на час здібність художника-орнаменталіста. Вона направду завжди була найбільше щаслива працюючи.
Суспільство, власне, і створило в особі Є. Ярошинської ідеал діяльної, духовно відважної та невтомної особистості. «Різносторонньою, невсипущою робітницею-громадянкою» називав її М. Павлик, талантом гарним, котрому «додає ще ціни незвичайна працьовитість», - великий трудівник І. Франко.
І тільки найближчим, таким, котрі зрозуміють, могло написатись, як-от О. Кобилянській: «Поїхала-м з жалем з Чернівець, жертвуючи традиціям мого народа і моїм власним переконаням особисте щастя. Об сім ще колись поговоримо обширнійше, як я на сесю справу зимно дивитись буду...». Або таке: «Нема ліпшої потішительки в журі, як праця, при ній забуваєся на бурі, які душею метають, на біль, що серце стискає... а хочеся все вперед, вперед йти. Отже, най жиє праця!». Унаслідок та, перша Є. Ярошинська навіть на порозі смерті переймається шкільними, громадськими справами, бере участь у заснуванні педагогічного журналу «Промінь». Інша ж укладає сумні - аж до розпачливих - емоції та вже виразні есхатологічні настрої в художній простір оповідань «Вечірні думки», «Останнє пристановище», «Кінець», «На цвинтарі»...
Серед тих сучасників Є. Ярошинської, які щиро цікавилися її поступом, підтримували й заохочували до участі в літературному, громадсько-культурному русі й котрі по смерті письменниці реально служили збереженню пам’яті про неї, був Михайло Павлик. Гадаємо, знайомству молодої буковинки з ним посприяв К. Трильовський, адвокат із Коломиї, публіцист, пізніше - член русько-української радикальної партії, якщо 18 грудня 1888 р. Є. Ярошинська писала М. Павликові, перейнятому тоді справою заснування цієї партії та відкриттям її періодичного органу в Коломиї: «Д. Триліовському прошу виразити мою подяку за єго добру пам’ять о мні і за зарекомендоване мене Вам». Як з’ясував Ф. Погребенник, листування між Є. Ярошинською та М. Павликом тривало понад десятиліття, «найбільш інтенсивно вони обмінювалися листами у 1889-1891 роках». На думку політика й журналіста Я. Весоловського, їх «доволі оживлена й цікава кореспонденція» дає зрозуміти, що «М. Павлик не мало причинився до витвореня світогляду у сеї передчасно погаслої робітниці на ниві буковинської Руси». І далі: «Та переписка характерна ще й для вдачі самого М. Павлика - щиростию і отвертостию...».
Завдяки А. Коржуповій, П. Стецькові, Ф. Погребеннику навіть частково оприлюднені епістоли буковинки до М. Павлика проливають яскраве світло на їх змістовні творчі взаємини. Очевидно, пам’ять про них, розуміння значущості досягнутого Є. Ярошинською спонукали письменника та громадського діяча після смерті цієї адресатки розгорнути своєрідну акцію зі збирання відповідних матеріалів, і то попри власні гризоти (чернівецька газета «Буковина» в листопаді 1904 р. так розпочала інформацію про відзначення у Львові 30-річчя діяльності М. Павлика: «Члени комітету вивели передчасно підкошеного злиднями ювілята на естраду...»).
Реальні наслідки цих старань - у зібраному й уже 1906 р. підготовленому до публікації, проте тоді так і не видрукуваному листуванні Є. Ярошинської з ним, М. Павликом, та іншими українськими письменниками; саме у фонді 101 (М. Павлика) відділу рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України зберігається ціла низка послань до Є. Ярошинської від громадсько-культурних діячів, суто приватних осіб, інші матеріали, пов’язані із життям і діяльністю письменниці. Може, і справді має рацію А. Коржупова, стверджуючи, ніби М. Павлик готував про Є. Ярошинську монографічне дослідження, якщо декому персонально замовлялися спомини про неї.
Власне, у зазначеному фонді нами виявлено три таких мемуарні тексти, їх автори - батько письменниці Іван Ярошинський (1834 (чи 1835) - 1907), директор п’ятикласної народної школи в с. Раранче Чернівецького повіту (нині це с. Рідківці Новоселицького району), свого часу знаний на Буковині громадсько-освітній діяч, а також відомі літератори, громадсько-культурні й освітні діячі Костянтина Малицька (1872-1947) та Сильвестр Яричевський (1871-1918). Кожен із них був пов’язаний зі спочилою своїми «нитками», суть яких закономірно визначила не тільки тональність згадуваного, а і його зміст, у жодному разі не вузькоприватний, а такий, що навіть у сповненому батьківського горя матеріалі І. Ярошинського стосується ширшого кола питань. Прикро, що на денне світло ці документи виносяться аж через понад століття після їх появи 1906 року, давно на часі оприлюднення й багатьох інших дотичних до Є. Ярошинської важливих архівних свідчень, бо в них відлунює цікава, драматична історія життя як праці, розвитку таланту, боротьби й перемоги - дарма що з трагічним фіналом.
Наша публікація здійснюється за автографами. Мову оригіналів на фонетичному й лексичному рівнях збережено максимально, правопис і синтаксис підпорядковано сучасним нормам.
[…]
Л-ра: СіЧ. – 2012. – № 2. – С. 63-72.
Твори
Критика
