Нова зустріч з Євгенією Ярошинською
В. Качкан
Коли говоримо про літературу на Буковині, то маємо на увазі передусім творчість Юрія Федьковича й Ольги Кобилянської. Та історичний процес розвитку української літератури на буковинських землях без Євгенії Ярошинської повно уявити собі не можна, бо йшла вона сміливо по ниві рідної культури як прозаїк, громадсько-культурний діяч, педагог і фольклорист.
Любов до літератури прищепили Ярошинській твори Гете, Шіллера, Гейне, Байрона, Лессінга. Під впливом німецької літератури вона почала власні літературні спроби. В чотирнадцять років Ярошинська друкується в німецьких журналах.
В умовах гострої боротьби українського населення Буковини проти соціального гніту, онімечення та румунізації, за пробудження національної свідомості велике значення мали твори Т. Шевченка, М. Вовчка, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Шашкевича, І. Франка, Ю. Федьковича. Під впливом пожвавлення громадського й культурного життя Євгенія Ярошинська йде в літературу як українська письменниця.
Згодом у листі від 18 грудня 1888 року до М. Павлика вона писала: «Кілька раз мене мої подруги висміяли за мою демократію, як вони з мене кепкували, що я селян тримаю за людей, що я з ними розмовляю по-людськи, що захоплююсь їх піснями і шаную їх обичаї...»
Стати на шлях служіння рідному українському народові заохочував Євгенію Ярошинську Ю. Федькович, редактор «Буковини».
За щирі, душевні поради, якою стежкою йти в літературу, дякувала Ярошинська Федьковичу в листі від 13 червня 1886 року: «...я тої ради завсігди триматися буду й лише в користь мого бідного, но чесного народу руського писати буду...»
В 1888 році Михайло Павлик запрошує Ярошинську до співробітництва в «Батьківщині», яку він редагував.
Ярошинська активно дописувала до «Батьківщини», «Народу», виступала зі статтями про завдання інтелігенції. Павлик залучив письменницю до найпрогресивнішої на той час радикальної партії.
Вчительську працю Євгенія Ярошинська поєднувала з громадсько-культурною діяльністю. В 1891 році вона познайомилася з Наталею Кобринською, брала участь в жіночому вічу в Стрию. Бувши активною діячкою емансипаційного руху, Ярошинська говорила, що «...рада би, щоби жінки були самостійними, щоби могли учитися разом з мужчинами...»
Думаючи про збагачення рідної української культури, письменниця глибоко вивчає життя народу, записує фольклор, займається етнографічними дослідженнями. В листі до І. Левицького від 18 червня 1896 року вона повідомляла: «При сій нагоді відкрився мені весь скарб народної словесності, вся краса народної мови і поезії. Я пізнала, що сей наш народ, котрий другі народи називають некультурним, має великі інтелектуальні здібності».
Ярошинська упорядкувала велику збірку буковинських народних пісень, яка вийшла в Петербурзі. Багато допомогло їй в етнографічно-фольклористичній праці знайомство з відомими чеськими етнографами і вченими Ржегоржем і Напрстком.
Літературна спадщина Євгенії Ярошинської невелика. Її оповідання «Навернений скупець», «Нетверезий начальник», «Вірна люба», «Проклятий млин», «Липа на межі» — це картини з народного життя. Часом письменниця вдається (казка «Брати») до фольклорних сюжетів. Тому її твори, особливо для дітей, близькі до народних оповідок, легенд.
На початку 90-х років Євгенія Ярошинська звертається до теми інтелігенції. У повісті «Понад Дністром» вона робить спробу показати всебічно життя української інтелігенції на Буковині, порушує проблеми виховання підростаючого покоління. В наступнім творі «Рожі а тернє» письменниця висвітлює проблему: духівництво і народ. Та найціннішим її твором є повість «Перекинчики» (первісна назва «В домі протопопа»).
Хочеться висловити дяку видавництву, упоряднику літературознавцю Федору Погребеннику, які подбали про те, аби до збірки Євгенії Ярошинської ввійшли її кращі новели, оповідання й повісті, статті, спогади та листи.
Порівняно із попереднім виданням творів (Держлітвидав України, 1958, упорядкування, підготовка текстів і вступна стаття А. П. Коржупової), — це видання значно ширше, супроводжується історико-літературними коментарями, в яких вперше наводяться архівні матеріали, що стосуються життя й творчості письменниці. Художні твори, статті та листи друкуються із збереженням характерних особливостей її мови і стилю.
Приємне враження справляє вступна стаття Ф. Погребенника. Автор глибоко аналізує суспільно-політичні умови, в яких працювала письменниця, та її літературний доробок.
І все ж таки хотілося б висловити кілька міркувань щодо оцінки повісті «Перекинчики».
Ф. Погребенник вважає, що повість — «безперечне досягнення української літератури». Зрозуміло, що твір був дуже актуальний на той час, бо порушував важливі суспільні й морально-етичні проблеми. Але варто сказати і про його недоліки. Свого часу Денис Лук’янович у рецензії на цей твір писав:
«...Тема повісті цікава. Зараз тим, що повістей з життя нашої інтелігенції маємо мало...» На думку Лук’яновича, «не досить, щоб Анна говорила. Се ж не розправа, ані стаття, лише повість...» А окремі місця в ній «сухі, без артизму, зроблені, а не створені... Авторка лише оповідає поквапно, цілі роки життя перебігає кількома словами, боїться широкою течією розілляти свою думку, подає лише факти, не пропускаючи їх крізь призму власної душі й власної думки».
Твори Євгенії Ярошинської були популярними серед читачів. Смерть письменниці стала великою втратою для народу. Журнал «Промінь», організатором якого була Ярошинська, в некролозі повідомляв: «...Не стало одної з найліпших доньок Русі-України, замовкло навіки те серце, що так живо відчувало усі струї народного і суспільного життя».
Л-ра: Жовтень. – 1969. – № 8. – С. 136-138.
Твори
Критика
