28-12-2021 Євгенія Ярошинська 622

Євгенія Ярошинська: перекинчики в контексті української реальності

Інна Приходько

Ім’я цієї письменниці, педагога, фольклориста, публіциста — в почесному ряду будителів національної свідомості українців, народних просвітителів. Їй судився недовгий вік — лише 36 років (1868-1904). Родом з Буковини — народилася у сім’ї народного вчителя Івана Ярошинського в с. Чункові, тепер Кіцманського району Чернівецької області. З 1874 р. довгий час жила з батьком у с. Брідок. Початкову освіту здобула дома, потім закінчила шість класів Чернівецької гімназії. Пізніше вчителювала в с. Раранчі, тепер Садгірського району на Буковині.

На той час Буковина — одна з далеких провінцій Австро-Угорської імперії, — як і Галичина, прокидалася до свідомого національно-культурного життя зусиллями передової інтелігенції, серед якої були Юрій Федькович, Сидір Воробкевич та ін. До цього процесу все більше прилучалися жінки з інтелігентних родин. Вони, як і в країнах Західної Європи, прагнули більше громадянських прав — набувати різні професії, об’єднуватися у товариства, вести просвітницьку роботу. В числі таких були письменниця Наталія Кобринська, перша українська жінка-лікар Софія Окуневська, які навернули до української літератури молоду Ольгу Кобилянську. До їх гурту прийшла і Є. Ярошинська. У висланій 1896 р. І. Левицькому автобіографії вона писала: «В мені пробудилась національна самосвідомість, я сказала, що краще вже трудитись для свого народу, як для чужого...» (Ярошинська Є. Твори. — K., 1968. — С. 405. Далі посилання на це видання). Ця ідея буде вже до кінця життя її провідною зорею.

Ярошинська відома передусім як письменниця. Оцінюючи її саме як літератора, зважмо на суспільні обставини та літературне оточення, творчі контакти, що зробить зрозумілішим тематично-проблемний діапазон творчості, манеру письма авторки. Обставини були типовими для колонії: школи й адміністрація німецькомовні, рідкістю були школи рідною мовою, українська періодика, українська книжка. Отож, як і Федькович, як і Кобилянська, Ярошинська починала писати німецькою, хоч росла в українській стихії, мусила здолати штучно накинену чужину і пізнати привабливість рідного «руського» слова, як тоді в народі говорили.

На шляху до творчості рідною мовою особлива роль належить особі Федьковича. Майже потрясінням для молодої (18 років) Ярошинської були прочитані — відкриті для себе! -— поезії й повісточки Федьковича українською мовою. До того ж він був тоді редактором газети «Буковина», друкував у ній твори молодої письменниці, заохочував її писати. Розширювалися читацькі обрії Ярошинської, серед її лектури — Котляревський, Квітка, Гребінка, Шевченко, потім потрапляють до рук окремі твори Нечуя-Левицького, Франка. Сформований погляд на становище свого народу, розуміння місії освіченої людини бути його просвітителем знайде відбиття у багатьох творах Ярошинської і буде суголосним з ідеями романів про інтелігенцію Нечуя-Левицького та Франка.

На перші літературні виступи Є. Ярошинської схвально відгукнувся І. Франко. У статті «Українська література в 1888 р.» він писав: «Гарний талант початківця виявився на Буковині в особі панни Є. Ярошинської, яка своїми новелками, взятими з життя, підтримує виключно буковинські видання». Писали про неї й такі її сучасники, як М. Павлик, О. Маковей та ін. А з дослідників 50-80-х pp. XX ст. треба назвати Ангеліну Коржупову, Ф. Погребенника, П. Стецька, М. Гуця.

Творчий доробок Є. Ярошинської — це три повісті, близько трьох десятків творів малої прози, дитячі твори, фольклористичні студії, публіцистика, переклади, листи. З погляду жанрового творчість письменниці досить розмаїта. Те, що дослідники об’єднують у традиційні оповідання, має в Ярошинської певні модифікації. Зустрінемо тут новелу («Єї повість») і новелу-мініатюру («В лісі», «Адресатка померла», «Гість»), образок («Липа на межі», «Жіноче щастя», «Женячка на виплат», «Останнє пристановище»), а серед творів для дітей — казку («Цвіти», «Найбільший скарб», «Королівство овадів» — пізніше під назвою «Царство овадів» та ін.), байку («Богиня снів», «Орел і Лис», «Панна і Мужичка», «Лис і Бузьок» та ін.), повчальне оповідання («Два слова», «Страх»), легенду («Брати»). Є в Ярошинської оповідання з розгорнутою фабулою і з «кримінальною підкладкою», за висловом І. Франка («Золоте серце», «Проклятий млин»), і є великі повісті («Понад Дністром», «Перекинчики», «Рожі а тернє»).

Зупинимось на національній проблематиці її повістей. Перша — «Понад Дністром» (друк, у газ. «Буковина», 1895, № 60-70). Фабула вибудувана на чисто любовних колізіях, у які вплетено важливі ідеї: персонажі-інтелігенти мають за програму працювати для народу, простих селян, нести їм освіту, вчити ремеслам. Головні герої повісті — брат і сестра Орест та Меланія Мартинів, Марія Лісковська, Володимир Галицький, Емілія і Галя Радоські, Ольга та Денис Горецькі — молоді, сповнені мрій, життєвих талантів. Устремління і програми в них різні, тому й бачимо серед них і «антигероїв» («злими духами» постають, за сюжетом, брат і сестра Горецькі, котрі мало не розбили життя закоханим Оресту і Марії). Основні ідеї закладено авторкою, безперечно, у родинний дует — брата і сестру Мартинів. їх єднають високі ідеали служіння рідному народу, показано частково і їхню практичну діяльність.

У діалогах між персонажами зринає немало болючих питань на тему — хто ми? Ось стара Лісковська пояснює Оресту, як сталося, що з побуту родини Горецьких вигнано рідну мову: «... він таки родом русин, але его діти зросли в місті, то вже свого роду відцуралися... тут буває не раз, що з русинів робляться волохи, німці». В іншій ситуації в розмові отця Мартиніва із сином Орестом гірко констатується, що в багатьох родинах панує німецька мова, як у Галичині — польська. «... Се вже така наша руська доля, що ми чужими мовами послугуємося. Кожда народність говорить своїм питомим язиком, лиш наша руська встидається свого і, скоро де в товаристві, зараз хапається чужого». Як бачимо, авторка робить акцент на найболючішому для підневільної нації, що є актуальним і сьогодні, більше як через сто років і за нових умов. Що це — інерція рабства?!

Вихователькою головної героїні, Марії, «була русинка з Галичини, котра навчила дитину, якої вона народності», навчила «називатися русинкою, вбиратися по-народному та не встилатися говорити по-руськи (тобто українською — І. П.), як то часто у нас буває». Цими болючими питаннями повість Ярошинської перегукується з «Причепою», «Хмарами», «Над Чорним морем» Нечуя-Левицького, із Франковими «Лель і Полель», «Перехресними стежками».

Особливо загострено проблему винародовлення в повісті «Перекинчики», яка почала друкуватися в «Буковині» (1898 p., № 1-5), але друк було припинено через «небезпечні ідеї» та дразливі для москвофільського православ’я питання, на погляд цензури. Повністю повість була видана 1903 р. у Львові заходами І. Франка та В. Гнатюка. Тут широким планом зображено зрадництво. Знову в цікаву фабулу, — до речі, дуже кінематографічну, що мала би привернути увагу наших режисерів — органічно вмонтовано ідейні компоненти — все про те ж, найпекучіше: зречення свого національного. Не приховувати, хто ти є, не підлещуватися до осіб панівної нації — о, як це нелегко було не лише персонажам-русинам з повісті Ярошинської, але й багатьом нині, хто соромиться своєї національності, розгублюється, потрапивши в середовище «старших братів».

Повість «Перекинчики» має декілька сюжетних розгалужень, пов’язаних родинними взаєминами: протопіп Артемій та його діти, сім’я Костя Антонюка, сім’я Василовича. Авторка майстерно вимальовує драматичні колізії, вміє не порушити логіки розвитку сюжету й мотивації вчинків героїв. Явища румунізації, онімечування подано тут виразно й художньо переконливо у численних сценах із життя як духовенства, так і заможної верстви. У сім’ях насміхаються з усього «русинського», а «жадоба почестей і користолюбність винародовила не одну руську родину на Буковині, дала волохам (румунам — І. П.) багато інтелігенції і щирих патріотів, бо вже нема більше запеклого волоха, як русин-перекинчик». Шлях одного з «перекинчиків» — Костя Антонюка простежує Є. Ярошинська докладно. Спершу він свідомий того, як витроювали з нього в школі все своє — мову, звичаї. «Ми вживаємося так із тою Німеччиною, що лише німці здаються нам мудрими, великими. Ми хочемо стати подібні до них і думаємо лише по-німецьки, бо з часом кажемо, що наш нарід негоден сам нічого, і тому треба йому опікунів». Це — на початку. Далі ж, навчаючись у Відні, цей персонаж піддається спокусі стати паном, відходить від ідей, що поріднили його з Анною (вона в повісті є носієм найсвітліших ідей і поривань — працювати для народу, щось робити практично для нього; і робить — організовує в селі читальню, працює в школі). Кость же з часом, перебуваючи в ролі репетитора сина багатого дідича Бекула, живучи в його домі, починає виношувати амбітні плани — аж до одруження з донькою свого покровителя Авророю. Під час одної з розмов дідич «усміхнувся вдоволено: йому було по нутру, що Кость не признається сміло, що він русин». Кость рухається далі по лінії свого падіння стрімко, як у провалля. Вже зрадив Анні, вже став перекинчиком — без гідності, характеру, принципів. Гостро, з погордою кидає Костеві й протопопові Артемію Анна: «...лиш одні русини цураються свого і переходять на волохів, поляків, москалів і Бог знає на що». Гірко розплачується за зраду Кость: розпившись, помирає молодим. Анна ж, тяжко працюючи сільською вчителькою, дедалі більше усвідомлює свою мету — виховувати патріотів-українців.

Кінцевий епізод повісті містить промовистий діалог. Син протопопа Артемія Василіка пристрасно говорить:

...Чому в нас дієся таке, що власні сини відвертаються від свого народу? Чому в нас не так, як у людей, не такі мужчини, не такі жінки, не такі матері, не такі дівчата, як в інших народів? Усе, все в нас інакше!

Бо в більшості наших людей нема цілей життя, нема вищих ідеалів; вони жиють з дня на день, не інтересуючись, що округ них пропадають сотки менших братів у темноті! — сказала Анна. — Вже в школі не виховують нашу молодіж на патріотів, бо се й неможливе, як її вихованє повірене понайбільше чужим людям, що насміхаються з усього нашого і таким способом защіплюють у молодій душі легковаженє до свого власного.

І либокі, як бачимо, ідеї, що спонукують до роздумів про викорінення національного духу чужими навчителями. Ось воно — те, що старанно замовчувалося десятиліттями, так ніби й нема такої проблеми. Та й радянські дослідники творчості Ярошинської шукали у ній проблеми соціальної нерівності і т. ін., а цього головного, гострого, болючого для нації ніби й не було в її творах.

Це стосується і третьої повісті «Рожі а терне» (друкувалася 1901 р. в «Буковині»). Тут уже на першому плані — постать пастиря, священика Богдана, безмежно чесного й безкорисливого, народолюбця, здатного до самопожертви. І ось такий ракурс зображення трактувався дослідниками (зокрема Ф. Погребенником) як певна данина «ліберально-буржуазним поглядам на роль духівництва в громадсько-культурному житті». Втім, інакшої оцінки цензура й не пропустила б у 1968 р.

Більшість творів Ярошинської є читабельними, з напруженими й динамічними фабулами, хоч іноді й не позбавленими мелодраматизму чи й не виправданих «happy end» (як в оповіданнях «Золоте серце» чи «Вірна люба»). Не всі твори Ярошинської витримують іспит на художність. Є серед них надмірно моралізаторські, хоч треба зважити й на ту обставину, що адресовані вони були зовсім неосвіченим людям, призначалися для народного читання. Але поруч із досить примітивними викладами (як «Женячка на виплат» чи «Вірна люба») є у письменниці прегарно виконані мініатюри — це, так би мовити, «пізня» Ярошинська, тут уже подих психологічної новелістичної школи кінця XIX — поч. XX ст. Це, насамперед, «В лісі», «Адресатка померла» і ще декілька коротких новел.

Ситуації у згаданих творах трагічні. Письменницьке око вихоплює нещасних, безсилих з людської маси, як-от старенька з новели «Адресатка померла», що тремтячим голосом питає службовця на пошті листа й грошового переказу. Той переглядає вкотре, а потім знаходить листа самої бабці, що повернувся, бо «адресатка», себто її дочка, єдина годувальниця, яку вона умовляла в тій картці не кидати служби, померла. На ранок стареньку знайшли в рові «без життя» — вона прямувала по дорозі до того міста, де могла бути похована її дочка, сіла, знеможена, і померла уві сні. «В єї руках була карточка, на якій виднілися з-поміж замерзлої роси до ясного сонця слова: Адресатка померла». Всі деталі цієї мініатюри, всі діалоги героїні з урядником виписані психологічно точно, на диво лаконічно, з елементами невласне прямої мови. Пейзажні штрихи («маленькі заморожені краплі роси падали на пожовкле листе дерев...», а на ранок «блищалась замерзла роса на висохлій траві»; і втретє «замерзла» роса в останньому реченні) асоціативним шляхом нагнітають відчуття кінця. У цій мініатюрі на відтворення трагедії «працює» кожна деталь — і текст листа, котрий повернувся, і тактовне поводження урядника, і передача рухів — цілком механічних — старенької, її ходи, її утоми, її смерті уві сні, край дороги, в рові.

Маленьким шедевром, побудованим на художній деталі, є мініатюра «В лісі». Стара самотня бабця збирає в лісі сухі галузки, аби взимку було чим протопити. Молодий лісничий, ревно оберігаючи «цісарське добро» і дотримуючись «параграфа», відбирає у старої сардак — єдину її теплу одежину, наказавши викупити його в канцелярії. Злиденна, нещасна бабця зомліла з розпуки. Рятує її старий надлісничий, що має якесь милосердя в душі — дозволяє забрати сухе «ріщє» і обіцяє повернути сардак.

Бідний мій сардак, — говорила сама до себе, збираючи розсипане ріщє. — Ми побачимось іще сьогодні, ще сьогодні вберу мій тепленький, старенький сардак... Серце може луснути в грудях! Через якийсь там паліграф мала я втратити свою одиноку одежину...

В гущавині почав співати якийсь птах. Настя звернулася до нього, сказала:

Який ти веселий, маленький пташку! Ти маєш право до радості, тобі не можуть нічого зробити, на тебе нема паліграфу...

Поданий уривок свідчить про бездоганне чуття міри, природність звучання мовної партії персонажа. Художньою знахідкою в цій мініатюрі є речова деталь — «сардак». Саме вона є організуючим центром, емоційно-концентруючим образом, у якому зосереджено драматизм ситуації. Такою знахідкою Ярошинська піднімається до рівня кращих новелістів. Уже ці мініатюри, а також повість «Перекинчики» ставлять її у ряди талановитих художників слова.

Заслуга Євгенії Ярошинської передусім у тому, що на матеріалі рідної їй Буковини вона зуміла поставити загальнолюдські й загальноукраїнські питання, зокрема гідності людської й національної, народної моралі й етики. У порівнянні з Федьковичевою її манера — крок уперед. Вона відійшла в більшості своїх творів від суто оповідної форми, у неї ширший діапазон художніх засобів, багатша поетика. А головне — у неї ширші проблемно-тематичні обрії, її твори спонукують думати, зачіпають болючі струни — наявність серед українців численних перекинчиків, брак національної свідомості, що є реальною загрозою для України стати цілком не українською на початку XXI століття.

Л-ра: Березіль. – 2003. – № 11-12. – С. 178-183.

Біографія

Твори

Критика