Кохання – це історія, яку пишуть у тандемі
Авторка: Пілар Лопес-Кантеро, професорка філософії Делфтського технологічного університету в Нідерландах.
Уявімо дві пари, кожна з яких вечеряє за сімейним столом. Перша пара весь вечір пестить волосся одне одного, називають одне одного ласкавими прізвиськами, а після вечері, тримаючись за руки і пильно дивлячись одне одному у вічі, йдуть разом у ліжко. Інша пара їсть тихо, неохоче розмовляє, після закінчення трапези завантажує посуд у посудомийку. Пізніше вони сідають у тій самій кімнаті, але осторонь, і читають.
Обидві пари закохані, але кожна з них виражає свою любов по-різному. Філософиня Карен Джонс з Мельбурнського університету має важливий інсайт про те, що ж насправді відбувається між закоханими. Кохання – це те, що вона називає «траєкторією, чутливою до інтерпретації». Траєкторії – це процеси. Людина не закохана на мить, так само, як не має професії чи хобі на мить. Той факт, що певний епізод вважають коханням до певної особи – як інший вважають до людини, яка є письменником або рукодільником – це залежить від того, що сталося до і що станеться після.
Сенс у тому, що любов – процес, а не епізод. Кожна дія вписується у тривалу розповідь, і таким робом вона отримує свій сенс. Одна і та ж дія, виконана в різних історіях, може мати кардинально різний зміст. Наприклад, для однієї пари ідея сидіти окремо один від одного, читаючи щось, може бути протилежністю прояву любові – це може означати, що стосунки розпалися. Тим часом для другої пари це могло б бути їх ідеальним розумінням того, як вони хочуть проводити час того вечора.
Ми разом пишемо наші історії кохання і надаємо значення своїм вчинкам у цих наративах.
У розповіді певні події набувають значення у світлі одна одної. Сидіти зі своїм партнером і читати в тиші може бути елементом ваших романтичних стосунків на тлі інших подій. Наприклад, жити разом багато років або розділити своє захоплення книгами. Що ще важливіше, це має сенс як епізод любові до вашого партнера через те, як ви концептуалізували свої стосунки, які в певному сенсі є унікальними для вас обох. Ось чому читання роману в тиші з вашим партнером може бути вираженням вашої любові, а читання юридичного документа в тиші поруч з вашим колегою – ні (звичайно якщо ваш колега не є вашим романтичним партнером, і у вас є друга любовна історія, переплетена з вашою робочою історією).
Це все звучить дуже просто, але це не так. У будь-яких стосунках ми переживаємо декілька різних рівнів наративу одночасно, а також можливість того, що те, що ми вважаємо спільною концепцією, може нею не являтися. Як правило, кожен з нас досягає своєї індивідуальної концептуалізації романтичного кохання за допомогою трьох рівнів наративу. Філософиня Гільде Ліндеманн з Університету штату Мічиган вказує на існування суспільно спільних наративів, які пов’язані з певними практиками. У своїй праці «Тримати і відпускати» (2014) вона пояснює, наприклад, що вагітність пов’язана з вживанням певної їжі, публікаціями в соціальних мережах або читанням книг про батьківство. Усе це очікувані події в історії вагітності, яка частково формується соціально.
Так само існують певні звичаї, які традиційно пов’язані з наративом кохання, який ми вбираємо в себе з нашої культури – часто з популярної культури. Це може бути п’єса «Ромео і Джульєтта», або історія діснеївської принцеси, або напруга між обов’язками і романтичним коханням. Згадайте ностальгію за моментами спільного блаженства, зображену в репліці Гамфрі Боґарта у фільмі «Касабланка» (1942): «У нас завжди буде Париж». Ці та інші історії сприяють формуванню нашої концептуалізації кохання, коли ми переходимо від вигадки до реальності. У нас також є власні специфічні наративи стосунків, які є типами ми-наративів, за словами філософів Дебори Толлефсен і Шона Галлахера з Університету Мемфіса в 2017 році. У разі романтичних стосунків це «ми» стосується конкретно до людей, які беруть участь у відносинах. Кожне романтичне партнерство має унікальну ми-розповідь, яка формується і формує відносини. Наприклад, передісторія того, «як ми зустрілися», може вплинути на те, як люди визначають свої романтичні стосунки. Певні звичаї, такі як рівень очікуваного тілесного потягу, стають епізодами, які стають звичками та очікуваннями, які мають сенс як частина одних стосунків, а не інших, враховуючи, що різні люди мають різні ми-історії.
Зрештою, ми створюємо індивідуальні наративи. Більшість із нас перебуває або буде мати декілька романтичних стосунків протягом свого життя, і ці різні ми-розповіді також стають підґрунтям для нашого визначення того, що вважається коханням, а що ні. Вони формують наші очікування, але також можуть бути прикладом ми-розповідей, на які ми сподіваємося або, можливо, хочемо уникнути.
Завдяки такому злиттю ми отримуємо особисті основи для тлумачення дій, які для кожного з нас вважаються любов’ю. Ми розуміємо, що таке бути закоханим через культурні та особисті історії, які ми втілюємо в життя. Люди, які живуть в однакових суспільствах, піддаються впливу подібних культурних історій; вони, як правило, мають дуже схожі життєві шляхи (дорослішання, будування кар’єри, пошук реалізації через взаємні тривалі романтичні стосунки або більше ніж одні стосунки). Але є місце і для індивідуальних відмінностей, і вони можуть бути джерелом непорозуміння, напруженості та розчарування. Наприклад, коли партнер очікує більше або менше фізичного прояву любові, ніж ви хочете дати; або коли розповідь суперечить очікуванням партнера щодо романтичної та емоційної винятковості. Якщо у партнерів є історії, які викликають дуже різні очікування, розчарування та образи майже неминучі.
У коханні не буває простих директивів. Можливо, усвідомивши рівень, на якому співпадають різні наративи, що формують наші очікування щодо кохання, ми зможемо уникнути деяких із найгірших наслідків. Можливо, ми також маємо філософський обов’язок дослідити, якою мірою наші наративи формуються на основі грубих романтичних кліше з пісень, фільмів та ситкомів – навіть якщо ми помилково вважаємо себе вище них. Однак одного визнання, що всі ми заплутались в складних мережах романтичної історії, буде недостатньо. Нам також потрібно переконатися, що ми дійсно є співавторами наших ми-розповідей. Люди, яких ми любимо, є не просто персонажами, а й творцями нашої спільної історії. Щоб любити одне одного сильніше, ми повинні поважати це. Навряд чи життя подарує нам ідеального партнера, але любов взагалі не розквітне, якщо кожен з нас намагатиметься розповідати іншу історію.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Your love story is a narrative that gets written in tandem» в журналі Aeon 27 квітня 2020 р.
Переклала Владлєна Косогова.
