Що відбувається у темряві. Бура Вікторія. Хижак тьми
У темряві ми самі не свої. Нам моторошно. Чи не так?
Зараз ви мене не бачите, але чуєте. Добре. Чуєте моє дихання? Чуєте, як я роблю щоразу глибокий вдих і видих? Відчуваєте це: як говорю впевнено без жодного натяку на страх бути викритим і як ваше тіло беруть сироти від незнання та боязні, що прокидається всередині? Чудово.
Позаду мене десь у високій траві хижак сидить у засідці і чекає на здобич. Цікаво, йому вдасться її зловити?
Морок...
Можна сказати, що ми піддаємося зовнішньому тиску, який породжує у нашій голові різні довершені обриси почвар десь серед тьми. Але ж ні, це ми всього лиш стикаємося зі собою лицем до лиця.
І ось це найстрашніше. Чи не так? Це гірше за страховиськ, які буцімто мешкають серед пітьми. Ми самі себе боїмося. І боїмося це визнавати. Краще би почвари вже існували, аніж нам доводилося залишатися на самотині.
Ми боїмося втратити контроль і показати своє природне єство. Ми боїмося зняти маску, тим самим, мовляв, залишитися без шансів на виживання.
Ми.
Цікаве слово.
Я, ти, він, вона, вони. Ми.
У темряві тільки хижаки почуваються вільно, у своїй шкурі. Тільки хижакам притаманна ця унікальна риса. А здобич тим часом тремтить від найменшого обрису тіні.
Світ не змінився, окрім того, що здобичі побільшало. Опріч того, що ми більше стали боятися себе. І дарма.
Якщо хочеш дізнатися хто ти є насправді – лишень розплющ очі серед тьми і ти відразу стикнешся зі своїм природнім відображенням сірості густого туману ночі.
Ви помічали, як усяко ми уникаємо відсутності світла?
Як усяко уникаємо будь-якого куточка, де принишк морок? Тому і вмикаємо світло у всіх можливих закутках будинку.
А як усяко ми уникаємо свого відображення без макіяжу? Не дарма ж кажуть, що найтемніше місце – під ліхтарем.
Ніхто з нас не хоче опинитися на місці здобичі. Ніхто. Утім, хижак перш ніж наздогнати свою жертву дає їй фору. То чом би нам не скористатися нею?
Ви зрозуміли, що в темряві, у нас відбуваються здибанки самих зі собою, але чи думали, що цим можна воїстину насолоджуватися?
Звучить наче марення серійного вбивці, але, щоб відчувати момент, потрібно мати відвагу визнати свої огріхи недовершеності єства. Можливо, ви зі мною не згідні, але так воно і є. Визнайте.
Повернімося до хижака і здобичі позаду мене.
Скоро світатиме.
Ні я, ні ви не знаєте, де вони є. Але мушу вас запевнити, що вони точно є, оскільки не кожній тварині притаманно полювати вдень. А нічні савани Африки не можу існувати без хижака тьми. Можливо, я трішки помиляюся. Може, хижак і його здобич трішки праворуч від мене, а може, трішки ліворуч, а може, хто їх зна, вони десь попереду, десь далеко перед камерою.
Але в кожного в уяві постає така картина.
Хижак принишк у високій траві.
Невпинно і терпляче очікує на жертву.
Година, друга, третя...
І тут на обрії з'являється якесь дурне і наївне звірятко, що відійшло від стада. Серед ночі.
Хижак помічає і тепер залишається очікувати вдалого моменту.
Момент настав.
Жертва обертається спиною до хижака і останній зривається з місця.
Кидається на здобич...
І...
Все?
Ні.
Звірятко не тікає. Воно в останній момент обертається до хижака.
Хижак тікає.
Здобич стає хижаком.
Він повертається до свого стада і ніхто не підозрює, що серед них хижак.
Звучить як казка, але ця казка можлива лишень із людьми. З тваринами Африки таке не пройде. Тут, як і в інших куточках планети, панує теорія Дарвіна.
Ми можемо стати мороком. Ми можемо стати хижаком. Ми можемо бути хижаком уночі, а вдень непримітною здобиччю.
Ніхто не знає, що усередині нас.
Те саме зі мною. Удень – здобич. Удень – я репортер, що розповідає про браконьєрство в саванах Африки. Уночі – хижак. Уночі – хижак, що незаконно полює на тварин.
А тепер – фінальний постріл. Падає і хижак, і здобич. Без духу.
Кінець знімання.
