Що відбувається у темряві. Челакова Орися

- Йоне, ти знову вештався біля Лісу? Скільки разів я тобі казала, аби ти ні ногою на землю ту прокляту?

- Бабусю, годі. Я просто проходив повз, так коротше, ніж через все село йти.

- Коли через все село – так хоч люди, а біля лісу – нечиста сила ходить.

- Тю, бабусю, ну таке вже видумала, там тобі щось у темряві привиділося, то вже байку вигадала.

- Не байка це. Ти хоч знаєш, що у тому лісі, у темряві тій відбувається?

- Що?

- Коли тільки сонце опускається за обрій і земля опиняється під владою сутінок, у лісі…, - бабуся подалася вперед та низьким шепотом видала, - нечисть бенкет справляє.

Дзвінкий хлопчачий голос, наче блискавка серед неба, залунав по хаті і прогнав бабусині слова, які ще не встигли опуститися туманом у свідомості.

Бабцю, ну Ви в мене вже така вигадниця!

Стара не розділила сміх та веселощі хлопця, ще дужче сунула свої сиві брови, скривила губи та стиснула старі виснажені від праці руки на набалдашнику ціпка.

Як не віриш мені, то тоді чому ж зник Омелько з хати навпроти? Вже як три дні немає його. Ніде не можуть знайти: ні у церкві, ні на полонині, ані у власній хаті. Маришя вже всі сльози виплакала - тепер замість очей тільки дві висушені дірки болі та горя.
Та може він десь напився і спить три ночі не просихає.
Е, ні, і не скажи! Омелько не п’є та все трудиться на полонині, - відрубала бабуся, а трохи згодом продовжила: - три дні потому Омелько пішов до Лісу. Шукати смереку в яку вдарила блискавка, аби змайструвати собі файну трембіту, аби ж всі чоловіки на полонині позаздрили – яку вуйку гожу трембіту має. Аж тут…

Вже почало сутеніти. Ідеш-ідеш, а кінця краю не видно. Омелько той ліс, як свої п’ять пальців знає і ось має ж бути вже кінець, звернеш за цією сосною і село. Чоловік звертає за сосну, а за нею тільки непроглядна тьма та стежка, яка проглядається від світу повного місяця. Наче сам Блуд плутав ті стежки та грав ними, як кішка з клубком ниток. Ступаючи по стежці, у голові все починає паморочитися, наче після ситного обіду, огортає сон. Хоч впади на цю стежку та загорнись бубликом, як та собака – і спи, спи… І не знав Омелько, що потрапив у саму пастку нявок, які спотворили реальність та зачарували місцевість.

Коліна Омелька вже підгиналися, ще б хвилина і він опиниться на землі без тями як зненацька чоловік почув спів, який заполонив увесь ліс. До нього доєднався ще один спів, а потім ще і ще, разом вони створювали неймовірну гармонію голосів. Голоси зачаровували, змушували все тіло тремтіти, перевертали душу та витягали назовні все нутро, полишаючи беззахисне людське тіло, яке спантеличено слідувало за голосами, ноги несуть чоловіка до них, бо все тіло прагнуло до поклику лісової музики.

Слідуючи за цим голосом, Омелько опинився біля великого, розлогого озера. «Хіба тут завжди було це озеро?» - промайнула думка в Омелька. Вода тривожно мерехтіла від світла місяця та переливалася всіма кольорами синього, заворожуючи та, ніби, просячи війти у нього, аби широкі водяні обійми забрали на дно, де б поцілуй хвиль подарував вічний холодний сон, а темрява поглинула всі почуття. Біля озера грали, сміючись, ніби дзвіночки, діти. Це були б вони, як би не були давно мертві. Потерчата, побачивши чоловіка, посміхнулися, швидко піднялися та побігли своїми босими ніжками по озеро, хлюпаючи.

Оминувши озеро, він побачив цілу групу дівчат зі смарагдовим волоссям та вінками на головах. Від полум’я ватри, що горіло неподалік, можна було розгледіти, що вони гуртом склонилися над чимось на столі, чим ближче наблизитись, тим гучніше було чути потворні звуки чавкання та пережовування їжі.

Кров закрижаніла, тіло задерев’яніло, наче його покинуло життя і, стоячи живим трупом Омелько спостерігав як нявки пожирають людину. У них не було спини і видно було скелет та нутрощі, а коли одна з нявок повернулася до нього, то всі її зуби та рот були у крові, а пазурі врізані у залишки людської плоті.

Нявка облизуючи пальці, повернулася та почала рухатися до чоловіка. Омелько з розплющеними від жаху очима ринувся назад та перечепився через коріння дерева, а коли оговтався, то побачив перед собою самого Верлиока. Його одне велике око вилупилося на нього і, неначе спопеляло всі нутрощі всередині, у Омелька почало пекти серце, зім’явши сорочку на грудині, він відбився від нявок, що хапали його за ноги та нашіптували пестливі слова, та майнув навпростець через стежки та дерева. Він гнав, не шкодуючи ні ніг, ні тіла, гілки шкрябали йому лице, ноги застрягали у багнюці, тіло долала втома, але попри все, чоловік не припиняв бігти і ось попереду почали виднітися садиби та паркани.

Чоловік посміхнувся та почав волати, аби його хтось почув та вийшов з хати допомогти. Через секунду він побачив силует посередині стежки. Омелько ринувся до нього, але ж одразу відсахнувся побачивши два червоних, наче кров ока.

Невже, це сам Арідник?... – тяжко промовив Омелько.

Перед ним стояв покровитель гір, прабатько Карпат, дух усього темного та злого, що тільки може бути у Лісі чи то на землі – Арідник. Омелько похапцем встиг розгледіти його тіло, яке почало насуватися на нього, воно було таке ж людське, лише очі видавали його за нечисть, а далі чоловіка поглинула темрява.

Аж тут напевно зустрів якусь нечисть, нявку, чи самого Арідника і вони його затягнули у хащі лісу, а там… - бабця махнула рукою, а згодом додала радше собі під носа – …з кінцями…

Їхню розмову перервав стукіт у двері, тільки-но гість переступив поріг хати, тривога розповсюдилася та залізла у кожний куточок оселі. Гість зняв крисаню та промовив хрипким голосом: