Що відбувається у темряві. Коваленко Ян
Вже півроку ми не бачили світла. Тільки сонце наполегливо відміряє час для домашніх справ, а коли настає вечір, темрява заганяє нас у будинок. Від мене пахне багаттям, і я не зрозумію: це тому, що навколо горять будинки або ж я просто довго пробув біля саморобної груби. Вмивши обличчя та руки від сажі та попелу, сідаю за письмовий стіл. Переді мною лежить ручка та чистий аркуш паперу. У сусідній кімнаті годинник уперто відміряє секунди, які з гуркотом падають на підлогу і луною автоматних пострілів повертаються з вулиці. У темряві не можна розповісти іншим про те, що відбувається у ній. Потрібно почати з малого. У верхньому ящику столу я навпомацки знаходжу і запалюю сірник. Він яскраво спалахує, наповнюючи кімнату меблями та предметами. Усіма атрибутами мирного життя, які виглядають настільки недоречно під шаром штукатурки, що обсипалася. Велике розбите вікно, затягнуте плівкою, як зламане дзеркало безглуздо відбиває народжене на мить світло. Полум'я від сірника б'ється в передсмертній агонії, але я все ж таки встигаю запалити свічку. Звичайну церковну свічку, про яку багато віруючих забувають, прочитавши молитву Богу. Але зараз я не можу про неї забути. Вона не тільки освітлює мій стіл, а й відліковує час крапельками гарячого воску, які подібні до поту на моєму обличчі. У мене всього одна година і десять хвилин до того моменту, як свічка догорить. Віск за ціною грошей, час за ціною воску, кохання за ціною часу. Скільки я її не бачив? Місяця три? Ні, більше. Цікаво, скільки свічок згоріло б за цей час? Пам'ятаю, як ми попрощалися двадцять четвертого лютого біля каси супермаркету. Я ще тоді забув там порожню пластикову пляшку для води. І вже дорогою додому зрозумів, що насправді забув не це. Насправді я забув запитати - чи кохає вона мене? Ми мали разом радісно зустріти весну. Але темрява замінила у слові весна всього дві літери і вийшло те страшне слово – війна, яке випалює міста, час і навіть пам'ять. Я не пам'ятаю, про що говорив з нею тоді, п'ятого травня, коли місто було практично зруйноване і захоплене. Пам'ятаю тільки, що розумів – можливо чую її голос востаннє. Тому й не сказав їй про свої почуття. Не слід бруднити любов смертю. Для всього є свій час… час любити і час вмирати. Ніхто не міг знати, що станеться згодом. Знав тільки ім'я цього явища - окупація. Але як їй про це розповісти? Про те, що я живу, пам'ятаю, і… авжеж, лист. Якщо раптом мене не стане, то хтось повинен розповісти про те, що я забув запитати вранці двадцять четвертого лютого.
Секундна стрілка у темряві, наче удари далекого дзвона. Час згоряє зі свічкою, от тільки я ще нічого не написав. Вдень спекотне сонце плавить час і підкорює все єдиній меті – вижити. Пережити день, щоб уночі написати для неї листа, який можливо вона і не отримає. Акуратно виводжу на чистому папері слова: «Мила та кохана А.» Як людина оточена темрявою може написати? Свічка не шкодує думок, які плутаються в голові, і продовжує горіти. Хіба я воскресив зараз світло для того, щоб писати про темряву? Як і те дерево, яке росло у сусідів, навпроти мого двору, не для того, щоб його зламав російський танк. Під натиском багатотонного монстра з землі з'явилося могутнє коріння. Дерева вмирають стоячи. Ніхто не очікував, що не наймогутніше дерево – шовковиця, зможе встояти, лежачи кроною на землі. Темрява, де ж твоя заміна букв? Війна в буквальному значенні слова втоптала дерево в землю. Але весна не дала померти тому, чиє коріння виявилося дивним чином сильнішим за броню. Слідом за весною прийшло спекотне літо і по зеленому листю всім стало зрозуміло, що дерево не загинуло. І нарешті, одним прохолодним ранком розпочали роботу три покоління однієї родини – дідусь, син, онук. Чи можливо дати підкошеному дереву нове життя? Зрізавши зелену крону і підкопавши оголене коріння, вони за допомогою зусиль трьох поколінь повернули дерево до його природнього становища. Через який час ця сім'я зможе відпочити у його прохолодній тіні? Навколо темрява. Я втратив одну годину та десять хвилин. А може все справедливо – одна свічка, один рядок, одне кохання.
Виходжу на вулицю, вдихаю гірке від пожеж повітря та піднімаю очі до зоряного неба. Там тисячі свічок люб'язно дарують небесне світло і нагадують, що час є, адже у світі ще перебувають: віра, надія, любов; але кохання з них більше. Завтра має настати. Хоча б тому, що на моєму брудному письмовому столі все ще лежить білий аркуш паперу, на який дуже чекає одна дівчина, яка подібно до мене вдивляється в зоряне небо.