Що відбувається у темряві. Гавриш Анна
«Ану, геть звідси! Щоб я тебе більше тут не бачив!» чулося за моєю спиною. А що я? Мені просто хотілося їсти. Знаю, що красти погано, та я був голодний. Мама вчила мене обережності, але в тому дворі було свіже м'ясо, що заманило аж з кінця вулиці. Пощастило – не спіймали, ще й вдалося поцупити шматочок домашньої ковбаси. Чи пощастить наступного разу? Скільки я ще проживу отак сам один?
Стемніло. Темрява повна спокою і тиші, та водночас небезпеки і страху. Вночі легше щось украсти, але так само, як і я непомітно рухаюся в темряві можуть рухатися й інші. Одного разу мене мало не збив однофаровий транспорт. Я тоді ще був маленький. Декілька днів не покидав свого сховища. Потім звик. Люди люблять їздити поночі сліплячи фарами всіх живих.
Ми з мамою жили в підвалі старого будинку, де нікого не було. Одного дня вона не повернулася. В нас була домовленість, якщо вона не повертається через дві ночі, я маю виживати сам. Так і сталося, я залишився один. Спочатку голодував, а коли вже не зміг стримуватися і відчув, як живіт почав їсти мене з середини зрозумів, що час піклуватися про себе самому.
Мама показувала де і як слід шукати харчі. Вона вчила мене, що можна їсти птахів, але це такий кошмар поратися з їхнім пір’ям. Можна було шукати щось на купах із речами, яких позбулися, або слідкувати за незнайомцями і чекати поки хтось із них викине недоїдки. Основне правило було – не показуватися їм на очі. Мама говорила, що як нас хтось спіймає, то може побити, або взагалі відвезти кудись в неволю. Мене таке лякало і я старався бути дуже обережним.
Ще один варіант поїсти – це, звісно, крадіжка. Небезпечно, знаю, але якщо пощастить можна наїстися на декілька днів уперед. Лише двічі за своє життя я об’їдався так, що не міг думати про їжу майже тиждень. Один раз із мамою ми потрапили до незачиненого складу ковбасного заводу. Там було дуже багато сосисок, копченого м’яса і паштетів. Ми їли і їли, навіть декілька сосисок встигли забрати з собою, поки не набігла ціла зграя здоровенних собак. Було страшно, що нас роздеруть та вони теж були голодні і дали нам втекти.
Другий раз об’ївся вже без мами. Самостійно шукав їжу ночами. Однієї такої темної ночі блукав новою вулицею і відчув дивний запах. Пахло їжею, смачною, але якою саме я не знав, бо ніколи раніше такого не нюхав. Підійшовши ближче помітив двох чоловіків, що сиділи за столом при одній лише свічці. Це означало, що освітлення в них було слабеньке і я міг проскочити непомітно.
Поки збирався з духом, щоб пробратися до незнайомців, побачив, як один з них різко встав, потім інший і вони незграбно розійшлися в різні боки зникнувши у темряві. Тоді я мерщій, довго не думаючи, підбіг до їхнього столу і наївся так, що згадуючи зараз слина капає з рота. Те, що так чарівно пахло, досі не знаю як називається, але виглядало, як м'ясо у піджареному тісті. Я з’їв його все, навіть облизав піднос, ото настільки був у захваті. Постійно озирався, чоловіки не поверталися і тоді, ще й доїв їхнє сало, хліб, якийсь салат і всі залишки на тарілках. Неподалік зашаруділо, тому я швидко, наскільки зміг, побіг з двору, але й робити мені там було вже нічого – я все доїв. Щасливі спогади.
Вже декілька місяців живу під містком. В старий будинок, де ми жили з мамою, заїхали люди і було страшно, що мене знайдуть. Я втік. Під містком жити зручно. До мене ніхто не заходить. Ставок давно висох і тепер тут просто купа сміття та гілок. Я ніби сторож цього місця. Захований від чужинців і від вітру та дощу. Пишаюся, що сам знайшов таке хороше сховище.
Зима не страшна. Холодно, але я практично весь час сплю. Їм мало, а пити є майже зажди від снігу. Найважче життя влітку, коли неймовірна спека. Дуже важко знайти воду. Спрага жахлива, дощі йдуть не завжди. В мене є спеціальна посудина для зберігання опадів, або утворення роси, та назбирати рідини не завжди вдається, а пити хочеться кожен день. Доводиться ходити ночами чужими дворами і шукати де б попити. З водою тяжко, але з харчуванням не легше.
Ось щойно попався на очі чоловікові. Він ледве на ногах тримався, а кричав з усієї сили проганяючи мене. Я лише хочу їсти і пити. Невже йому так важко дати мені попити? Чому життя таке складне? Це лише в мене так?
Нещодавно бачив таких як я, але доглянутих, красивих і щасливих. Теж так захотів. Думаю, і мене можна полюбити. Я й сам не проти когось любити. Багато прошу? Я просто звичайний пес, який хоче жити і не проти мати ім’я. Невже я цього не заслужив?
