Гуманістична спрямованість комедій Плавта
М. Александра, С. Голованов, О. Бардаш
Давньоримський комедіограф Плавт Тіт Макцій (250-184 pp. до н. е.) жив і творив у час стрімкого розвитку республіки, коли багатства, награбовані у переможених народів, опинилися в руках багатих римських аристократів, що позначилось на суспільно-політичному житті Риму.
Плавт, певним чином, був послідовником грецького комедіографа Менандра, писав комедії на морально-побутову тематику. Однак, запозичуючи сюжети і образи типових основних дійових осіб, Плавт створив оригінальні твори, своєрідні сцени з римського життя. Він висміював жадібних купців і лихварів, шлюби з розрахунку, паразитизм і розбещеність. Як гуманіст, Плавт викривав аморальні вчинки людей. Так, на фоні викриття антигуманних вчинків представників багатьох верств суспільства, Плавт змальовував хитрість і спритність рабів, які обдурювали своїх обмежених господарів.
До нас дійшло 20 комедій, які збереглися майже повністю, решта – у фрагментах. Висміювання Плавтом непомірної скнарості відбито у комедії «Скарб», яка стала основою для написання Мольєром (1668) славнозвісної комедії «Скупий». Головний герой комедії – скупий і недовірливий Евкліон, який знайшов у себе в хаті закопаний горщик із золотом і, переховавши його, живе в постійній тривозі за знайдений скарб. Бажання Евкліона накопичувати й накопичувати, призводить до того, що його багатство перетворюється у мертвий скарб, який своїм оманливим блиском «ласкає» очі, «обігріває» старече тіло, манить перспективою бездіяльного життя. Евкліон підозрює всіх і кожного в намірі пограбувати його, тому він нікому не вірить, нікого не хоче слухати. Щоб бува, його не пограбували, скнара щоночі переховує глечик із золотом за межами свого будинку. Постійне недосипання і все зростаюча тривога геть виснажують немолодого Евкліона.
У старого скнари була красива молода дочка, яку спокусив юнак Ліконід. Нічого про це не знаючи, дядько Ліконіда, багатій Мегадор, за порадою своєї сестри, сватає дочку Евкліона. Евкліон прикидається бідняком і дає згоду на шлюб своєї дочки з Мегадором, але без посагу.
Та якось раб Ліконіда підгледів, як Евкліон переховував горщик із золотом у храмі богині Вірності, і сам викрав скарб, попри всю пильність скнари.
Після цього Евкліон занеміг, бо пропав сенс його життя. Він нікого не слухає, всі його думки спрямовані виключно на викрадений горщик із золотом. Старий навіть не чує, що говорить йому юнак Ліконід, який прийшов каятись за скоєний аморальний вчинок — спокусу його дочки. Евкліон подумав, що юнак викрав його золото і тепер прийшов покаятися і повернути коштовності. Звичайно, Ліконід нічого не знав про викрадення рабом золота Евкліона, він просив руки його дочки, бо кохав її, хоч і спокусив.
Лише після того, коли раб покаявся і розповів Ліконіду про свій ганебний вчинок і передав горщик із золотом своєму господарю, а той повернув його батькові коханої дівчини, Евкліону все стало зрозумілим, і дія скінчилася щасливо. Одержавши глечик із золотом і заспокоївшись, Евкліон дав згоду на шлюб дочки з Ліконідом. Дядько Мегадор відмовився від сватання на користь свого небожа. А сам Евкліон «перероджується»: він кається у своїй скнарості і перетворюється на доброго і щедрого батька. Добро перемогло зло!
Звичайно, в реальному житті неможливі такі раптові, кардинальні перетворення, зміни в характері людини. Але, незважаючи на це, комедія Плавта мала виховне значення для глядача, бо засуджувала аморальність і підносила доброчесність. Доброчесність — це, перш за все, повернення скарбу Евкліонові. По-друге, сам юнак Ліконід, здійснивши аморальний вчинок (спокусив дочку Евкліона), не покинув її, а вирішив виправити необачну помилку, одружившись на обезчещеній ним жінці. Отже, це вчинок не боягуза, а справжнього лицаря. Саме в цьому й полягає гуманізм комедії Плавта.
Умів Плавт висміювати зарозумілих і хвалькуватих людей, які мали непомірні амбіції: прагнули до незаслуженої слави, свідомо несправедливо намагалися підносити свій авторитет у суспільстві, не зупиняючись навіть перед відкритою брехнею, підлабузництвом, обманом. Саме такий горе-вояка змальований Плавтом у комедії «Хвальковитий воїн». Комізм полягає не лише у брехні головного героя, й в особистому імені: такого вояку, дуже обмеженого і чванливого, зовуть Піргонолініком (буквально: «переможцем багатих фортець»). А співбрехача його — вільного бідняка-паразита (неробу) називають Артотрогом (буквально: «хлібогризом»). Останній за матеріальні подачки від свого опікуна – Піргонолініка готовий видумувати всякі «подвиги», які мовляв, той здійснив. Обидва брехуни – Піргонолінік і його нахлібник Артотрог — гідні один одного. Обидва прекрасно знають, що брешуть, але не зупиняються, «втрачають у брехні всяку міру», бо вона вигідна їм обом (позаяк пестить непомірні амбіції слави горе-вояки і підхарчовує паразита-хлібогриза).
Так, наприклад, хлібогриз вигадує блискучу перемогу свого патрона над якимось полководцем Шибайло Бум Бабаховичем. Піргонолінік ніби один «роздмухав його легіони, мов вітер листя чи солому із стріхи». Хвальковитий воїн лаконічно підтвердив цю брехню: «Та це мені дурниці...». Заохочений до брехні Артотрог «далі видумує розповідь про героїчні вчинки Піргонолініка, як-от: «в Індії колись слонові руку спереду ти уломив».
Піргонолінік здивувався: «Як руку?»
Артотрог: (уточнює) «Чи то так... – чи стегно хотів сказати».
Піргонолінік ніби стверджує: «Так. Трохи я його торкнув». Або ще не менший «подвиг» (в уяві хлібогриза) скоїв його патрон: «Із Кілікії, сотня скіфських розбишак, сардинців тридцять, македонців шістьдесят було. Всіх повоював ти лиш за день». Горе-вояка не сумнівається в тому, що все це один він міг зробити і лише запитує паразита: «а скільки вийде це всього?». На що Артотрог, і оком не моргнувши, відповідає: «та тисяч сім». Піргонолінік: «так, стільки й мусить бути: добре облічив». Хоч видумана хлібогризом кількість переможеним становила всього 190 ворожих вояк, паразит збільшив цю кількість до семи тисяч, а Піргонолінік ще й похвалив його за те, що безпомилково порахував їх і запам'ятав.
Принижуючи свою гідність перед патроном, Хлібогриз сам починає, «підморгуючи глядачам», сміятись над непомірно амбіційним горе-воякою, який «вірить» у всі видумані історії, що ніби трапилися з ним. Повернувшись в сторону глядачів, паразит говорить до них: «від шлунка йде біда: бо мусять вуха все це слухать, щоб не чути клацання зубів. Потакуєш до всього, щоб він не брехав...».
В образі Артотрога Плавт показав важку долю античних люмпен-пролетаріїв, які, щоб вижити, змушені були принижувати свою людську гідність перед багатим, неосвіченим, часто-густо, ще й жорстоким патроном.
Що торкається горе-вояки Піргонолініка, то слід сказати, що Плавт мав на увазі не римського воїна-ополченця, громадянина-селянина, який володів державною, землею і захищав інтереси Римської республіки, а висміював елліністичних вояк, які за гроші продавали свою військову професію і служили не державі, не народові, а тим, хто їм платив гроші за службу. Тому такі воїни могли піти проти інтересів народу, держави, якщо це їм наказував полководець, від якого вони одержували платню.
Найвдалішою комедією Плавта є п’єса «Близнята», яка стала прототипом п'єси Шекспіра «Комедія помилок». Експозиція комедії Плавта розкривається уже у пролозі, де автор розповідає про долю двох надзвичайно подібних близнюків — дітей сицилійського купця. Коли їм було по сім років, то одного з них — Менехма купець узяв з собою у місто Тарент (південна Італія), де й загубив його, захопившись купецькими справами. З відчаю і горя купець помер, а загубленого хлопчика підібрав і усиновив багатий бездітний купець з міста Епідамну (Греція), а потім усиновленого Менехма одружив на багатій дівчині. Згодом під час розливу річки прийомний батько утопився, переправляючись через неї.
А хлопця, який залишився в Сиракузах, виховував дід, котрий з горя перейменував його з Сосікла у Менехма (в пам’ять про загубленого внука).
Коли підріс Сосікл-Менехм, то він також подорожував у купецьких справах, а й заодно шукав втраченого близнюка-брата. Ось так він і прибув у Епідамн, де мешкав його загублений брат, котрий завжди сварився зі своєю дружиною, а від постійних сварок відпочивав у гетери Еротії. Вся комедія складається зі сцен, що розкривають причини плутанини (Сосікла вважають за Менехма – і навпаки) і непорозуміння (Менехма вважають за нього самого, але приписують йому вчинки Сосікла – і навпаки). Обидва брати не можуть дійти причин цієї плутанини і непорозуміння, в чому й полягає комізм дій. Раб Менехма, зустрівши на ринку брата свого господаря і прийнявши його за свого господаря, повідомляє йому про незадоволення ним його дружини (Матрони). Сосікл не говорить, що це не він, а приходить з рабом у дім брата (у відсутність його), і Матрона починає чергову лайку з «чоловіком» і скаржиться своєму батьку на вчинки останнього. Тесть починає дорікати гаданому зятю, а той говорить, що вперше їх бачить. Вони думають, що він з глузду з’їхав, і тесть іде по лікаря, а Сосікл-Менехм 2-й, скориставшись відсутністю Матрони, тікає у місто, але забуває тут свою сумку. Згодом повертається додому справжній Менехм, йому натякають на його божевілля, що він намагається спростувати, але це ще більше переконує домашніх у «хворобі» господаря. І лише коли обидва брати одночасно з’являються на сцені, то істина, за допомогою вірного слуги Менехма-ІІ, нарешті, встановлюється. Комедія завершується щасливим кінцем – брати знаходять один одного.
Таким чином, ця комедія Плавта також утверджує перемогу добра над злом. Адже після тривалих пошуків і тривог брати-близнюки знайшли один одного. Вони не губили надії, вірили в краще і вели пошуки. Крім того, різні комічні ситуації, в які попадали головні герої п’єси, викликали у глядачів здоровий сміх, що було певним стимулом для хорошого їх настрою, а значить, і для здоров’я. В комедії автор висміює шлюб з розрахунку. Багатий купець одружив свого приймака — Менехма на багатій дівчині. Але шлюб без взаємного кохання виявляється невдалим. Менехм і Матрона постійно сварились, до того ж, чоловік часто-густо зраджував дружині (ходив на розвагу до гетери).
Отже, комедії Плавта відігравали значну роль в утвердженні гуманістичних ідей серед римських глядачів, і в цьому їх прогресивне значення.
Л-ра: Історія в школі. – 2001. – № 7. – С. 38-40.
Твори
Критика
