Що відбувається у темряві. Маркопольська Тетяна
Скільки себе пам’ятаю, я любила темряву. Завжди знаходила у ній щось рідне, втаємничене… Темрява.. Навіть, звучить сакрально.
У темну пору, я люблю посидіти наодинці, вивчаючи химерні тіні, що мов в’язні ніколи не покидають кімнати.
Я не часто вдаюся до такого грішка – безцільного просиджування у пустій кімнаті. Самі розумієте – справ доволі. Коли тобі вісімнадцять, ти пізнаєш цю розкіш життя: ходити з поважним виглядом, бігти у справах, а потім страждати від безсоння (бо думок багато – заважають спати, але потрібно спати, бо завтра ще більше справ. І цей ланцюг безперервно рухається, як колесо Сансари).
Отож, іноді вдається знайти (а точніше вигризти, вимолити у свого внутрішнього садиста-перфекціоніста) вільну хвилинку. І міцно обійнявши коліна, дивитися туди, у темінь. Туди, де невагомі марева раптом починають кружляти коло тебе, наче намагаються перетворити твою голівоньку на своє затишне кубельце. І у них це добре вдається. Доки марева облаштовуються у моєму мозку і залишають там дітей мороку, що ось-ось вилупляться на ясний… ой на темний світ, мене заколисує їхнє перешіптування.
Чому я любила ті хвилини, коли небо просякало чорнилом? Мабуть, тому, що тоді мої мрії та бажання були прихильні до цієї пори. Тоді вони були яскравішими, ближчими до мене. У кімнаті, де керував морок, я бачила свої мрії виразніше, аніж при сліпучому світлі дня.
Звісно, іноді вони змінювалися, бо не гоже думати лише про одну забаганку. Це як не мати запасного хлопця у списку контактів, на випадок розпаду з бойфрендом. Як людина без жодних стосунків, дані не збирала. Але Рита, моя знайома і за сумісництвом – гуру у любовних справах, каже, що я просто мушу скласти список потенційних кандидатів на моє серце і дошкульні жарти авторського розливу. Не можу сперечатися з професіоналом. Але усе одно обираю перебирати капризи, аніж партнерів.
Тож коли темрява нависає під стелею, наче хтось прибив її цвяхами, я сную свої думки. І одна з них незмінна, довголітня. Доки місяць точить свій серп, я була і є письменницею. Безумовно. Цьому бажанню я зберігаю вірність роками.
За моїми фантазіями, що диктував стишений голос душі, у мене було видано 100 книг і стільки ж фанів помножено на 100. Мій гонорарчик також був солідним. Достатньо, щоб поселитися на рік в готелі «Рітц», повністю віддаватися написанню нового роману, а ще завжди мати гроші на найкращі місця в партері театру. Дивно, як меркантильність уживається з моїм прагненням творити. Можливо, це заважає артистичній натурі? Але очі підозріло починають щипати при думці про багет без ікри, тож я завжди закінчувала на цій думці, не дозволяючи їй розвиватися далі.
Серед неосвітлених стін, я бачила як мої романи розбирали покупці й мліли, розгорнувши першу сторінку. Від захвату, звісно. Принаймні, сподіваюся, що не через нудно прописану історію, вони втрачали бажання дихати.
Серед моїх доробків не було місця для любовних романів – цієї нудотної сопливої непристойності. Але це не заважало прекрасній половині людства купувати мої книги та зачитуватися ними.
Хаотичний мозок неодмінно починав крутити фотоплівку спогадів дитинства. Переді мною вже була не юна паняночка зі стосом книг, а її молодша копія – з такими ж очима і тією ж стопкою у руках. На той час я читала лише казки Шарля Перро і короткі замітки в газетах, а мій ніс прикрашали іграшкові окуляри без скелець. На голові – рожевий тюрбан, змайстрований з махрового рушника: естетика Османії захопила мене ще у трирічному віці, до того як «Величне століття» стало мейнстримом.
Опісля приємних споминів, що гріють душу, мозок чомусь генерує саме ті фейлові ситуації, про існування яких всі хочуть забути. Вони досить далекі, їх навіть нишком почала гризти міль часу, проте не менш болючі.
Так, я саме про ті моменти: невдалі горлодрання з найкращою подружкою, опісля чого вам непрозоро натякнуть на погано розвинене хорове дихання. Або ж як ти під рев музики танцювала бачату серед однокласників, маючи за спиною лише три репетиції… вальсу. З таким багатим танцювальним досвідом це не впевненість. Це безсумнівно фатальна помилка.
У кожного ті спогади свої – рідні, невіддільні частини твоєї історії. Вони не знають склерозу і не горять у вогні. На жаль.
Але на те і створена темна пора: для солодких мрій і сороміцьких мемуарів.
Також саме о цій порі народжувалися мої найкращі, найгеніальніші ідеї для творів. Щоправда, зранку, коли прокидається раціональність, я вже не була цього певна… Тоді ти чешеш свою безцінну голівоньку, сподіваючись нашкребти на її дні бодай якесь виправдання цьому розбиттю ілюзій щодо власного таланту. За таке не присуджують жіночу літературну премію Бейліз. Цей «шедевр» заслуговує лише на «Найгірше відкриття року».
Але у непроглядній темряві ти чомусь про це не замислюєшся. Тоді твій мозок надто стомлений, щоб мислити критично. Потемки навіть легше… закохатися.
Я називаю це ефектом «місячного сяйва». Коли обоє загіпнотизовані, засліплені сяйвом і обдурені своїми ж вигадками, дивляться в очі й бачать у них білі блискітки, що пророкують взаємне щастя. Зранку обоє вже виправдовуються, що неправильно зрозуміли один одного. Буває таке, наслухалася історій.
Щось у цьому є. Інакше чому русалки зачаровували моряків саме тоді, коли мертве світло срібняка освічувало водойму?
А можливо тільки у моменти темряви ми справжні? Погано бачимо облич, тому сміливо кажемо правду? Мозок втрачає контроль над нами й дозволяє легковажному серцю нарешті не мовчати?
Можливо при світлі важко визнати свою слабкість? А може, темрява нам дана для щирості, коли ж світло – для того, щоб навчитися приймати наші зізнаннями і жити з ними? Але ми ще досі не навчилися.
Пишу ці рядки у темряві. Даю собі слово, що не перечитуватиму їх зранку. Твір відверто поганенький. Завтра зрання мозок скаже: «кошмарний». Але тут при танці тіней, при моєму майстерно підібраному ідеалу майбутньої Тані й при спалахах запилених спогадів, я цей рукопис не редагую.
