Що відбувається у темряві. Ruslan Barkalov
То було ще дуже давно. На тім місці колись там був дуже гарний монастир. З великими стінами. Казали, що ще давно був будований. А які там були стіни широкі, що можна було возом проїхати по стіні. Навіть кулі з гармат не брали ті стіни. Там монахи ховалися від воєн. Там ніхто не міг нічого зробити. То аж вже в сорокових роках як бомбили – то все розрушили. Нічого не лишилося. Страшно бомбили то місце. А старі люди казали, що то через чорного монаха…
Колись туди приїхав один молодий пан. І дуже просився щоб монахи його прийняли до себе. Ну та вони спочатку не дуже хотіли це робити. Але вже потім якось прийняли. І от він там лишився з ними.
А десь перед тим десь за рік. Як ще було тепло, ближче до осені. Було це нічної пори. Монахи всі сиділи в себе по кімнатах. На небі світив місяць. Такий великий, повний. Так близько виглядає до землі.
І от вони чують як в полі (недалеко від самих мурів монастиря) вовк виє. Тоді вовки були звичним явищем. Але аж в літку підійти так близько до людей.
Вони звісно, всі добре перелякалися. Що робити? Тоді настоятель почав всіх збирати до каплиці. Всіх обійшли. А одного нема. Нема і крапка. Тай його кімната закрита. Відімкнули а його нема. Лише вікно відкрите. Виглядало, наче б то вискочив через вікно. Посвітили – ніде нема внизу. Вікно було високо, десь як другий поверх( або й вище). Скільки вони його не шукали цілу ніч по цілому монастирі – а нічого не могли знайти.
Наступного дня з самого ранку, пішли вони шукати. Ніде нема. Пропав. Аж десь під обід, один чоловік сказав їм що вчора щось бачив, як щось тікало в поле. Щось велике. Монахи подумали що то вовк або ж ведмідь. Тож вони пішли шукати в поле.
І лишень на скошеній траві знайшли кров. Може вовки напали на когось. Ну але всі ніби були. Ніхто не казав, аби щось з тварин пропало. Десь аж за кілька днів знайшли того сердегу роздертим посеред лісу.
Так ніхто і не знав, з чого він відкрив вікно і вискочив. І хоча то було дуже якось підозрілим і дивним такий вчинок. Як не як але довкола була довкола добра слава про тих монахів. Бо добрі були такі і чесні і з людьми добре велися. І помагали. І гроші не брали. А тут – як один взяв тай втік. Ні з того ні з сього. Ну та нічого не поробиш. Втік то втік. Ну але чого? І куди? Почалися ходити різні поголоси. Як то часом буває. Тай на всіх тих решту тінь впала.
Але десь за місяць, а може два, прийшов до них старець. Ну та вони його запросили до себе на трапезу. І вході вечері розповіли йому що сталося.
Те, що він їм розповів налякало монастирську братію не на жарт. Виявилося, що той їх «братчик» продався дияволу. Він брехав їм увесь час. Сам був них економом і все скиглив, що немає грошей. А вони й не йняли віри, що та й як. А він продавав потихенько їду. Деякі речі цінні звідти продав. А гроші ховав. Бо хотів втекти геть звідти. Припускалося також, що мав у селі любовницю. Але то було не найгіршим його гріхом видно.
Бо перед тим він займав місце десь високо в канцелярії при королівському дворі. Наче б то мав бути послом якимось чи щось таке. І хоча був сам з не заможної родини, та однак зумів високо піднятися.
Але нічого не буває просто так. тож аби отримати такий статус він уклав з дияволом угоду. І той сприяв його швидкому кар’єрному зросту. Мав він усе, що лише хотів. Однак, була умова – це тривати мало дуже не довго. А тоді він мав відправитися до пекла. То він ходив, гуляв, пив, робив що хотів. І все йому сходило з рук.. Але до пори до часу.
Однак, пришла пора і все почало сипатися. А він сам мало не потрапив на ешафот. Маєтки позабирали. Гроші конфіскували. Ну але якось йому вдалося відкупитися там трохи. Бо не все забрали.
Отож він вирішив втекти до монастиря, щоби перечекати. Ну там він довго був, років вісім. Однак, жадоба не змогла стримати себе і там. Гроші крав, брехав, мав коханок не далеко в селі. А в монастирі сидів бо думав, що тут його не дістане.
А потому, вже десь за кілька місяців почалося таке творити…
В ночі було чули як на подвір’ї хтось плаче. Інші чули якісь кроки по коридорі. А ще до року помер монах, котрий сповідав їх всіх. Але перед лицем смерті признався, що він знав про цього чоловіка. Та й вони довго собі дружили. Але нічого не робив для того, щоб цей якось змінився. Ну одним словом змовчав на гріх. А той брехав був і на сповіді і так. А цей його покривав все, як колегу.
А тим часом то щось страхало і страхало їх ночах. Тож вони нарешті рішили викопати того першого і геть поховати десь аж поза монастирем. А коли відкопали, то мало не помліли. Так смерділо страшно що не могли витримати. Леве тут домовину перенесли десь за стіни і там зарили. Казали, що ні хреста не поклали ні нічого. Бо раз він сам добровільно йшов на то і ніяк не хотів змінюватися то які там почесті тепер йому поможуть. От так зарили тай все. То ж ніби перестало гримати. Але від тоді бачили не раз там якусь тінь не далеко де, його поховали.
То вже було потім, десь певно після війни. То поприходили нові люди, котрі не знали нічого тай будувалися там. Бо з місцевих ніхто там не брав план ніколи. Та не могли там жити. Говорили, що все щось стукає, ходить. Бачили, що йде дорогою якийсь чоловік весь в чорному. І кілько слідкують і ніде його нема. Як за ходить за поворот то раз і нема. І скільки аварій там все на дорозі. Що року хтось на смерть.
Та й навіть Володик, наш сусід їхав якось в ночі. Та він ще тоді був молодим. Ну тай розказував, що дивиться а по обочині йде щось таке чорне. Тінь не тінь, людина не людина. Хто його там знає. Але якийсь такий страх напав, що ледве доїхав. Аж руки ся трясли. Ну а він був молодим, міцним. Нічого не боявся. В війську відслужив. То каже, що такий страх був, навіть не знав від чого.
І так, кажуть, ходить той чорний монах ночами.
