Що відбувається у темряві. Галина Філонюк (Максимчук). Урятоване зайча
«Ой-гоп, ой-ля-ля», – Марічка аж підстрибувала, підтюпцем кваплячись за батьками. Сьогодні в неї чудовий день. Розпочалися осінні канікули, і зараз дівчинка з мамою і татом поспішають на електричку, яка завезе їх у село. Там Марічка досхочу гулятиме в садку, ласуватиме пиріжками з яблуками і млинцями з медом – бабуся обов’язково зготує їх улюбленій онучці, а дідусь обіцяв узяти на справжнє «тихе полювання». Яке воно, дівчинка не знала, та байдуже – з дідусем не може бути нудно.
Чух-чух, чух-чух, – монотонний стукіт коліс заколихав Марічку і вона незчулася, коли приїхали. День видався сонячним і теплим. Тато з дідусем збирали урожай у саду. Мама, підв’язана квітчастим фартухом, варила медове грушеве варення. Бабуся розчинила тісто на пиріжки. А Марічка бігала то туди, то сюди, намагаючись усюди встигнути. Павутинки бабиного літа плуталися у волоссі, лізли в ніс і мерехтіли перед очима. Ледь відчутний вітерець куйовдив неслухняні пасма її волосся і освіжав розгарячілі щоки.
«Ой леееееле! – розтягуючи слова примовляла бабуся, яка стояла біля ліжка. – Ох напасть! У тебе ж жар, дитинко», – знову помацала лоба. Марічка спробувала підвестися, мовляв, усе нічого й не жар, та рухи були такими повільними і млявими, що бабця не дозволила й на ноги встати. «Це не справедливо, – протестувала дівчинка. – А хто ж, як не я, допоможе на городі поратися? А тихе полювання з дідусем як?». Бабуся примирливо погладила її по голівці й Марічка поринула у важкий неспокійний сон…
Ох… Марічка підняла важкі повіки й знову заплющила очі, замружившись сильно-сильно, щоб прогнати видіння. Крізь тонкі вії пробивалося сонячне проміння, підсвічуючи силует дідуся, який сидів на краю ліжка зі сіреньким зайчам на руках: «Прокинулася, люба? Глянь, кого я тобі приніс». Марічка простягнула маленьку долоньку. Вуханчик дрібно тремтів і дряпав лапками.
Ух ти! Наче казка завітала до хати – справжній зайчик. Дідусь збирав гриби і запримітив маленького сонька в ямці з глицею. Підкрався, простяг руку й ухопив за вуха. От приніс до хати показати Марічці, щоб швидше видужувала.
Гай-гай, яке тепер хворіти. Уже наступного ранку дівчинка, хоч і трохи паморочилося в голові, неквапом наламала капустяного листя, намила моркви й пішла до хлівчика годувати вуханя. Наляканий сіренький зайчик високо підстрибнув, коли Марічка спробувала його погладити. «Нічого-нічого, боягузику, ми ще будемо з тобою друзями», – заспокоювала його маленька господинька.
Шмиг – летять дні осінніх канікул. Марічці вже скоро повертатися додому в місто. «Дідуся, га, дідусю, а що буде з зайчиком без мене?» – допитувалася. «Та нічого, ростиме. А коли приїдеш наступного разу, зготуємо з нього печеню», – відповів дід, коли дівчинка сотий раз за день поставила те саме запитання. Марічка похнюпилася – як печеня, коли він такий милий? Маленьке чоло перетнула глибока зморшка задуми: що ж його робити? До вечора мудрувала й таки вигадала…
Т-с-с-с… Чи всі сплять у домі? Здається, уже всі. Марічка вислизнула з-під ковдри, ловлячи дрижаки чи від прохолоди, чи від страху, накинула куртку й вийшла надвір. Спершу повз собачу будку прокралася до хвіртки, що веде в сад. Далі (ой леле, перечепилася через необережно лишене відро) пішла до хлівчика. Очі вже трохи звикли до темряви, тож легко розгледіла клямку. Смикнула, ще раз і ще раз. Двері нарешті піддалися, у кутку зашурхотіло. «Ну ж бо, вухатий, поквапся!» – шепоче Марічка, а в самої зуб на зуб не попадає.
Стриб, стриб – і тихо – потім знову стриб – мелькнули заячі п’яти в садку. «Хух», – видихнула Марічка й поквапилася до хати, щоб ніхто не побачив, що відбувалося тут у темряві.
