«Так» і «ні» як балканізм надістрянського оточення Овідія та балканістичні проблеми Наддунайської України
А. П. Непокупний
Перебуваючи в засланні на правобережжі Нижнього Дунаю, навесні 12 р. Овідій пише одну зі своїх «Скорботних елегій» («Тричі відколи я тут, леденіючи, Істр зупинявся...»; V, 10), фрагмент з якої (рядки 35-42) наводимо у перекладі А. Содомори:
Поміж собою той люд розмовляє на мові тутешній,
Я ж, наче глухонімий, знаками мову веду.
Сам я за варвара в них, бо не можуть мене зрозуміти:
Слово латинське дзвінке гета тупого смішить.
Часто, таки при мені, наді мною ж, напевно, глумляться:
Може, й вигнанням моїм ще й дорікнути спішать.
Хай я кивком голови щось підтверджу або заперечу, -
Думку мою все одно звернуть на шкоду мені
(Содомора 1982:164)
У цьому уривку на особливу увагу заслуговують останні два вірші - «місце», котре «давно визнане темним» (Подосинов 1985: 201-202) і яке має п'ять варіантів прочитання (Hauben 1975:61), що стосуються лише першого рядка, тоді як другий (Abnuentn quoûens adnueritnque, putanî) залишається y приступних нам варіантах незмінним.
Так, орієнтуючись на англійську версію С. Оуена, де перший рядок читається як (Utque fit, in me aliquid ficti, dicenübus illis), російський антикознавець перекладає: «Трапляється, що, коли еони говорять про мене якусь неправду, кожного разу, коли я кивком заперечую, вони вважають, що я визнаю [це] (Подосинов 1985:116).
Натомість французька кон’єктура Ж. Андре, що пропонує (Utque fit, in те aliquid, si quid dicenübus iïhs), супроводжується перекладом: «Якщо, як трапляється я роблю під час, коли вони говорять, знак заперечення чи ствердження, вони його тлумачать проти мене» (Ovide 1987:54). Більше того, у примітці до цього тексту французький овідієзнавець зауважує: «Мається на увазі, що в своїх справах з Овідієм варвари використовують його погане знання гетської мови для тлумачення всіх його жестів на свою користь» (Ibidem: 154).
На нашу думку, французький варіант тлумачення Овідієвого тексту є значно ширшим, ніж те, що пропонується в російському виданні.
І от що цікаво: саме такої, більш узагальненої інтерпретації розглядуваного місця дотримуються в ранішому російському художньому виданні творів римського поета і його перекладач С. Шервинський -
Если качну головой, соглашаясь или не соглашаясь,
Мненье мое все равно протав меня обратят
(Овидий 1978: 81)
І автор приміток М. Л. Гаспаров - «Текст сумнівний; очевидно, мова про те, що навіть жести згоди розуміються варварами як незгода і навпаки» (Там же: 243). Напевне, до такого ж тлумачення приєднується й Ф. Гаубен, який орієнтується на варіант кон’єктури в німецькому виданні творів Овідія, оскільки саме цьому дослідникові пощастило знайти сучасні аргументи для розуміння античного тексту.
У 1975 р. Ф. Гаубен (Тель-Авівський університет) опублікував спеціальну розвідку, присвячену саме обговорюваним двом рядкам зі «Скорботних елегій» Овідія, в якій, торкнувшись питання про рухи головою в мові жестів узагалі, навів приклади з двох країн - Греції та Болгарії, де в XX ст. прибулі відповідно зі Франції та Німеччини виявляються заскоченими прямо протилежними формами вираження «так» і «ні» (Hauben 1975: 62). Спираючись на ці живі свідчення сучасності, дослідник приходить до висновку про щоденні сцени непорозуміння, які виникали поміж римським поетом та «рибалками понтійського регіону», оскільки жести римлянина не відповідали жестам томитів (мешканців Том): коли він adnuit («стверджує»), місцеві жителі сприймають це як abnuit («заперечує») і навпаки. В кінцевому підсумку Ф. Гаубен приймає один із п’яти існуючих варіантів прочитання рядків 41-42, що належить німецькому овідієзнавцю Г. Луку, який запропонував кон’єктуру:
Utque fit, insanum me aliquid dicentibus illis abnuerim quotiens adnuerimque, putant (Ibidem: 63)
Ще Ч. Дарвін, досліджуючи проблематику вираження людських почуттів, перш за все сформулював у назві спеціального параграфа те, що є предметом нашого зацікавлення: «Знаки ствердження чи схвалення, заперечення чи осуду; кивання та похитування головою. - Мені цікаво було з’ясувати, наскільки звичайно вживані нами знаки ствердження чи заперечення поширені в усьому світі» (Дарвін 1953:860). На думку великого природознавця, «ці знаки відносяться, принаймні - в англосаксів, до категорії вроджених чи інстинктивних» (Там же: 861). Що ж до інших народів, то «кажуть, що сучасні греки та турки на знак заперечення відкидають голову назад, прицмокуючи язиком» (Там же: 862), тоді як «в Італії похитування головою, подібне до нашого негативного знака, вживається у стверджувальному значенні» (Там же: виноска 36). Разом з тим уваги класика науки з приводу порушеної ним проблематики носять виразно ескізний характер.
Ідея географічного районування Європи залежно від вертикальних чи горизонтальних рухів головою на знак ствердження чи заперечення знайшла свій розвиток в есеїстичному дослідженні Р. О. Якобсона. Видатний російський та американський учений у своїй розробці навів яскраве історичне свідчення, яке заслуговує на те, щоб його навести повністю: «Російські солдати, які побували в Болгарії у дні війни з Туреччиною 1877-1878 pp., не могли забути разючої для них діаметральної протилежності поміж своїми та місцевими рухами голови, що позначали «так» і «ні». Протилежний розподіл знаків і значень збивав з пантелику співрозмовників і часом призводив до прикрих непорозумінь. Хоча власна міміка піддається контролю меншою мірою, ніж мовлення, росіяни могли б без особливих зусиль переключити знаки ствердження та заперечення на болгарський лад, але головна трудність полягала в невпевненості болгар, до якого з двох мімічних кодів, свого власного чи ж місцевого, вдається в кожному окремому випадку їхній російський співрозмовник» (Якобсон 1970: 284-285).
За спостереженнями Р. О. Якобсона та відповідно до його робочої термінології «російська двоїста система знаків ствердження та заперечення збігається з мімічним кодом переважної більшості європейських країн» (Там же: 285), тоді як «болгарський код» знаходить собі «відповідник ще в кількох племінних групах Балканського півострова та Близького Сходу» (Там же: 286).
Таким чином, у межах самої Європи той тип вираження рухами голови значень «так» і «ні», що його P. O. Якобсон умовно кваліфікував як «болгарський», виявляється фактично балканським. Звідси випливає, що, по-перше, розглядуване нами явище відноситься до кола проблем балканістики, а по-друге, в своїх «Скорботних елегіях» («Трістіях») Овідій відобразив таке ж зіткнення двох діаметрально протилежних систем мімічно-жестового вираження «так» і «ні» - ватіканської та позабалкансько-європейської, як це мало місце і під час російсько-болгарських контактів у період Російсько-турецької війни 1877-1878 pp.
Занотований римським поетом мовно-жестовий балканізм датується 12 р. н. е. і локалізується на правобережжі пониззя Дунаю - м. Томи, нині Констанца в сучасній Румунії, і таке свідчення є тим більш цінним, що в румунській мові - на відміну від болгарської - тепер відомий лише позабалкансько-європейський варіант вираження ствердження та заперечення.
- Той жестовий балканізм, що його ще Овідій спостерігав у північній частині Добруджі (сучасна Румунія) на південь від Нижнього Дунаю, тепер продовжує існувати, зокрема, й на північ від Овідієвого Істру, в Буджаку, на південному заході Одеської обл. України, де відомий цілий ряд болгарських сіл, заснованих вихідцями з Болгарії. Про масштабність основних хвиль імміграції виразно свідчать дві карти, одна з яких представляє «Колонії задунайських переселенців у Південній Бессарабії» (з розрізненням двох періодів заснування: 1809-1822 та 1829-1831 pp.), тоді як друга - «Міста і села південно-східної Болгарії, мешканці яких переселилися в Росію. Валахію та Молдавію в 1828-1834 pp.» (Мещерюк 1965: вклейка). І вже у зв’язку з фактом такого переселення, до речі, не тільки болгар, але й албанців, гагаузів та груп носіїв інших мов, до певної міри розпочався процес лінгвістичної балканізації, тобто поширення рис балканського мовного союзу вже й на лівобережне пониззя Дунаю, де балканські етнічні хвилі зустрілися зі східнослов’янськими - українськими та російськими. І саме в цьому напрямку, як на наш погляд, слід вести пошук деяких стратегічних ліній розвитку мовних тенденцій на терені української частини єврорегіону Нижній Дунай.
- Віднайдення ще античного балканізму на правобережжі Нижнього Дунаю ставить питання про балканістичні пошуки і по другий бік колишнього Істру, вже у межах південно-західного кута, сучасної України.
Разом з тим знайомство з публікаціями, присвяченими задунайським» за своїм походженням мовним островам та архіпелагам буджацької частини Одещини, пересвідчує в тому, що відповідні дослідження в першу чергу скеровано на опис тієї чи іншої говірки, рідше - на зіставлення її з вихідним пунктом у діалектному просторі мовної метрополії і - лише як виняток - на проблематику балканського мовного союзу.
Проблема географічного поширення та розвитку тих чи інших мовних елементів, що свого часу були перенесені з території Болгарії в наддунайський діалектний простір України, уже була поставлена в українському мовознавстві (пор. Гриценко, Стоянов 1988: 109-115). Та все ж власне балканістичні аспекти етнолінгвістичних взаємин поміж Болгарією зокрема та Балканами взагалі, з одного боку, та Україною - з другого, ще тільки чекають на своє опрацювання.
Дозволю собі спробу зробити кілька попередніх уваг на цю тему.
2.1. Однією з найбільш прикметних рис балканського мовного союзу є втрата інфінітива та заміна його особовими формами дієслова умовного способу, чи кон’юнктива. Однак з’ясувалося, що саме ця особливість властива й тюркським мовним островам лівобережжя Нижнього Дунаю. І якщо дослідниця синтаксису гагаузької мови зауважить, що останній «можна порівняти з будівлею слов’янського типу, спорудженою з тюркського будівельного матеріалу» (Покровская 1978: 21), то варто було б згадати й про «балканський тип», оскільки ще раніше нею ж було знайдено й виразний балканізм у колишньому Буджаку.
Принципову важливість згаданої знахідки, як і її теоретичне опрацювання, на наш погляд, легше недооцінити, аніж переоцінити. Насамперед підкреслимо, що на думку згаданого вище автора обговорюване явище компенсації від втрати інфінітива «одержало подальший розвиток... під впливом болгарської та інших балканських мов» (Покровская 1972: 68-71). Це по-перше. По-друге, конструкції з дієсловом умовного способу в ролі інфінітива «склалися та закріпилися в гагаузькій мові не пізніше XVII-XVIII вв., тобто до переселення гагаузів до Бессарабії» (Там же: 73). І, нарешті, по-третє, «збереження до цього часу «балканських» (тут і нижче лапки вжито в тексті - А.Н.) конструкцій з кон’юнктивом, певно, підтримується контактами гагаузької з молдавською мовою, в якій також відзначається «балканське» вживання кон’юнктива у функції інфінітива» (Там же: 74).
Що ж стосується власне української географії цього балканізму, то привертає на себе увагу, що в своїй пізнішій монографії та ж сама авторка в переліку досліджуваних гагаузьких говорів називає такі села на Одещині, як Виноградівка, Нові Трояни та Олександрівна Болградського p-ну, Новоселівка та Старі Трояни Кілійського p-ну, а також Котловина Ренійського р-ну (Покровская 1978: 193). Отже, можна сподіватися, що обговорюваний гагаузький балканізм слід локалізувати, зокрема, й у щойно згаданих місцевостях.
До всього, що було сказане вище, залишається додати тільки те, що для одеських районів Наддунайщини слід уважати як цілком реальний фактор продовження впливу болгарської мови, хоча й напевно вже в меншій мірі, аніж це свого часу мало місце, коли гагаузи ще перебували в Болгарії.
Аналогічну етнолінгвістичну історію має й острівна албанська говірка села Каракурт (пізніше - Жовтневе) Болградського p-ну Одеської обл.: переселення сюди із с. Деві поблизу Варни на північному сході Болгарії в 1809-1810 pp. та часткове продовження давніх контактів уже в наші дні: «І тепер у с. Жовтневому, де є гагаузька вулиця, гагаузька та болгарська зберігаються поряд з албанською як мови спілкування серед деяких представників старшого (рідше - середнього) покоління» (Шарапова 1990: 115, 123).
Слід гадати, що той перехід від албанського порядку слів в атрибутивному словосполученні «іменник-прикметник» до болгарського чи ширше - слов’янського - «прикметник-іменник», про який пишуть дослідники говірки с. Каракурт (Воронина 1969: 19-20; Демко 1974: 12), вже відбувся чи був Грунтовно започаткований ще на території Болгарії, як це і нині - у формі кінцевого результату - спостерігається на південному сході цієї країни в албанському острівному говорі с. Мандриця (Воронина 1969: 20).
Однак, крім пошуків внутрішніх причин «реалізації тієї можливості, яка була закладена (існувала) в системі албанської мови» (Там же:21), на нашу думку, слід з’ясувати й фактори зовнішнього порядку. У цьому випадку може йтися про певні процеси у межах Балкан узагалі, оскільки постпозиція означення є властивістю не лише албанської, а й східнороманської частини балканського мовного союзу.
Дослідник румунсько-українських мовних зв’язків І. Робчук у своїй монографії, присвяченій румунським словам в українській мові, представивши чималу літературу питання та зробивши висновок про запозичення української форми з pyu.väträ як автохтонного слова у складі румунської лексики (Robciuc 1996: 240-241), разом з тим обходить мовчанням дослідження в галузі сучасної балканістики.
Так, у спеціальній статті про обговорюваний нами термін російська дослідниця Г. П. Клепикова наводить дуже промовисту карту «Семантика лексеми vatra в мовах карпато-балканського ареалу». Виявляється, що в центрі загальної території поширення цього слова, який припадає на Румунію та Молдову, локалізується вторинне значення ‘місце, де горить вогонь; вогнище, тоді як на її околицях - на південному заході України - з одного боку, та в Сербії, а також Хорватії - з другого, навпаки, відоме первинне значення ‘вогонь, жар’ (Клепикова 1973: 55). Але ж згідно з відомими нормами ареалів саме інноваційний ареал на відміну від архаїчного розташовується в центрі! Інакше кажучи, в світлі теорії ареальної лінгвістики важко не погодитися зі згаданою дослідницею, коли вона підводить остаточний підсумок своїм пошукам: «...якщо припустити праслов'янський характер слова, яке нас цікавить, зазначені факти дістануть пояснення» (Там же:167). Останнє щойно й було запропоноване нами.
Пор. у пізнішій узагальнюючій праці болгарської авторки П. Асенової форму vaîra віднесено до невеликої групи «власне загальнобалканської» (чи «загальнобалканської лексики у вузькому значенні цього терміна»)», оскільки субстратне, дакомізійське походження цього «слова з балкано-карпатським поширенням» залишається безперечним (Асенова 1989:31).
Укр. ватра, як у наддунайських говірках, так і далеко за їхніми межами, стоїть в одному ряду зі своїми відповідниками, крім уже згаданих мовних регіонів, також, зокрема, в албанській мові, в деяких болгарських (на заході Болгарії) та грецьких говорах і в румунському діалекті (Там же).
До речі, саме західно-, а не східноболгарською локалізацією лексеми ватра, певно, обумовлюється й те, що такої форми не вдалося виявити в болгарських переселенських говірках Одещини, носії яких є нащадками вихідців зі сходу Болгарії. Разом з тим ця обставина жодною мірою не посилює позиції прибічників погляду про румунське походження укр. ватра. З точки зору як географічних, так і історичних перспектив дослідження навряд чи доцільним було б звужувати увесь спектр українсько-балканських мовних взаємин до одних лише українсько-румунських мовних зв’язків. Принаймні щойно наведені свідчення переконують у слушності такого погляду.
- Балканістика з її прагненням охопити дослідженням якомога ширше коло мов Балканського півострова виразно доводить стратегічні переваги свого багатостороннього підходу. В усякому разі глибока історична чи широка типологічна перспектива при вивченні того чи іншого лінгвістичного явища, яке так чи інакше виявляється причетним до ареалу балканського мовного союзу, навряд чи зможе відкритися дослідникові, якщо він не погляне на об’єкт своїх студій саме з позиції сучасного балканознавства.
Очевидно, що при вивченні сучасних болгарських, гагаузьких чи албанських острівних говорів України звернення до діалекту відповідного вихідного пункту чи регіону Болгарії є необхідною, однак не єдиною передумовою проведення дослідження. Адже відбувалося переселення з тієї території, на якій виразно простежуються інтеграційні процеси всередині балканського мовного союзу. Останні якоюсь мірою мали б бути перенесеними і на лівобережжя Нижнього Дунаю, де вони не могли не мати вже нового розвитку в нових етнолінгвістичних умовах.
Балканістична проблематика має стати одним з теоретичних орієнтирів у мовознавчих студіях на терені Української Наддунайщини. При цьому слід пам’ятати, що на цих землях зустрілися дві хвилі переселенців, які можна назвати «задунайською» та «задністрянською». і в останній чималу частку складали носії діалектів південно-західного наріччя української мови, через яке вона й сама має безпосередній і досить широкий вихід у проблематику балканського мовного союзу (Німчу к 1993:59). Отже, серед балканізмів у багатомовному лівобережжі Нижнього Дунаю є як «задунайські», так і «задністрянські» за своїм походженням.
Необхідно розробити балканістичну програму лінгвістичного дослідження українського пониззя Дунаю. Наприклад, класична проблема балканістики - заміна інфінітива - заслуговує на фронтальне обстеження. І якщо в літературі питання відзначаються факти запозичення східнослов’янської неозначеної форми дієслова острівними говорами мов балканського типу, зокрема албанської (Демко 1974: 22), то дуже цікавим було б довідатися, чи не спостерігається й зворотного впливу - « балканізації» інфінітива в українських та російських наддунайських говірках Одещини. Ще одним пунктом програші може стати питання про місце прикметника по відношенню до іменника: пре- чи постпозиція. Чи не змоделює мовний ареал Наддунайщини лінгвістичних процесів всього Балканського півострова?
Балканістичні дослідження українського пониззя Дунаю стануть впливовим чинником у розвитку як ареально-типологічного, так і порівняльно-історичного мовознавства в Україні.
Л-ра: Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. – Ізмаїл, 1998. – Вип. 5. – С. 35-44.
Твори
Критика
