Овідій. Елегія 1 (Зброю і грізні бої)

Зброю і грізні бої героїчним оспівувать віршем
Бравсь я, аби його стрій змістові був до лиця.
З першим — другий рівнявся рядок, та тут, засміявшись,
Кажуть, украв Купідон другого вірша стопу.
"Хто ж тобі, хлопче лихий, втручатись у пісню дав право?
За Пієридами вслід — не за тобою йдемо!
Що, якби меч у Мінерви русявої взявши, Венера
Свій палахкий смолоскип тій же русявці дала?
Хто серед дебрів гірських визнаватиме владу Церери,
А на врожайних полях — діви, що з сагайдаком?
Буйноволосому Фебові хто б у долоню вклав списа?
Хто б аонійську до рук Марсові ліру давав?
Мало ще влади тобі? Володіння тісні твої, хлопче?
Братись за діло чуже — не марнославство хіба?
Може, посів ти весь світ — Гелікон і Темпейську долину?
Може, й над лірою вже влади не матиме Феб?
Щойно з першим рядком почалась моя пісня щасливо —
З другим ослабнув мій дух через того пустуна.
А на легкому ладу — про що тут співати?.. Ні хлопця
Поряд немає, ані — кралі з волоссям витким".
Так нарікав я, а він, відкривши вмить сагайдак свій,
З нього мені на біду гострені стріли добув.
Лук на коліні зігнув, напнув тятиву, що мав сили:
"Зараз, поете, — сказав, — тему тобі підкажу!"
Лишенько! Стріли того хлопчака влучали несхибно:
Весь я — мов у вогні; в грудях Амур оселивсь.
Що ж, хай вірш п'ятистопний чергується із шестистопним!
Війни, залізний ваш лад — вам "Прощавайте!" кажу.
Миртом вологим, Музо, торкнися скронь золотавих —
Лиш одинадцять стіп буде в двовіршах моїх!