Рижих Микита. Оповідання «Джек у повітрі» з циклу «Джек у повітрі»

У нього не було крил, та він любив літати. Уві сні, навесні, у будь-якому випадку, у будь-яку погоду. Звали його Джеком. Джек був горобцем.

- Дивися, він літає, літає! – саме так Джекові чулося кожного разу, коли його худі кінцівки відривалися від землі та кружляли в повітрі, підхоплені чи то вітром, чи то подихом. Подихом кого? Неважливо, оскільки ці голоси Джек чув лише в своїй голові. Напевно, йому просто хотілося, аби хтось кричав знизу на нього, вільного, красивого, летючого. Кричав - і навіть неважливо що саме, бо головне – аби хтось був, аби хтось кричав.  

Жилося Джекові не легко – у наш час усім живеться не дуже легко, особливо, у великому місті, з усією цією метушню, транспортом, орендою, кредитами, банківськими рахунками. А хочеться просто – взяти і полетіти, не знаючи всього цього. Летіти. Куди? Туди, де сонце вранішнє розхитує росу, а вітер тим часом причісує зелені кудрі дерев. 

- То куди саме? – питають Джека голоси в голові, а той відповідає:

- Летіти кудись туди, де можна побачити в одній краплині води весь Всесвіт. Та чи варто? Адже, насправді, і вода, і ми, і небо – і є Всесвіт.

Іноді Джекові хотілося б бути кимось іншим. Наприклад, летючим приводом, аби лякати неблагонадійних і жорстоких людей за їх поведінку. Та тоді він майже одразу намагається відкинути подібні думки куди-небудь подалі.

- Я волт-вітменськи п'ю та курю разом з кожним пиякою та курцем. Я вбиваю та гвалтую разом із убивцею та насильником. Я вирощую кокаїн на плантаціях. Я продаю себе, наче шльондру. Я зраджую все і всіх. Я такий самий, як і ви самі. Хіба можу я вас судити? Хіба можу бути поряд із вами приводом? – починає свій монолог Джек. У такі моменти він готовий роздати крихти свого власного хліба всім нужденним, він відчуває себе майже щасливим.

Буває, що надвечір самотні тіні блукають біля ліхтарів та шукають співрозмовника. Джек не любить тіні, а тим паче, розмови з ними, тому, коли смеркає, він направляється квапливо в сторону магазину чи багатоповерхівки, гадаючи, що там його ніхто не турбуватиме.

Відтак проходили роки. Щодня повторювався день, а світ не змінювався, чи ні - світ хотів змінитися, але чомусь не міг. Не змінювався і Джек. Незмінними лишалися й довгі холодні, чи може, теплі вечори. Відтак з кожним днем надходила буря, буря дощів. І в правій хмарині бурі жили цикади, а в лівій хмарині бурі жили зорі небесні. Чи відрізнялися зорі та цикади одні від одного -- ніхто не знав. Не знав і Джек. Та цей горобець знав таке: колись буря завершиться, зникнуть хмарини та ще довго не будуть турбувати нікого на світі.

Одного разу Джек зрозумів, що він – це ти.

І от ти нині йдеш пустелею міста. Гордовито, по-ділому, як і ходять більшість горобців. Ця вулиця тобі допоки незнайома, тому ти пильно оглядаєш її з усіх боків.

Раптом перед тобою виростає житловий квартал. Автомобілі. Шлагбауми. Торгівельні центри. І ти не ти, і вулиця вже не та, і той світ, у якому ти живеш – чи той він?

Магдональдс. Довжелезний храм. Храм магдональдсу. Біля його стін - охоронець-клоун, веселий та страшний охоронець-клоун. А всередині мільйони чи навіть мільярди віруючих. Нещодавно там розіп'яли чізбургер, із якого потекла справжня червона кетчупна кров.

І все знову змінюється. Дізодан перетинає пустелю міста, маше тобі рукою. Ти теж машеш йому у відповідь. Зайдемо в куб душі того дізодана, запірнемо туди, де дорослі навіки лишаються дітьми.

- Не любиш ти насправді нікого. Ви просто граєте. Граєте і у вас народжуються діти. – зауважив ти, - А діти – вони чудово можуть відрізнити гру від реальності.

Дізодан похитав на твої слова головою та пішов собі.

Ти ж залишився стояти на своєму місці. Та раптом поглянув довкола – що ти бачиш? Землю? Небо,? Квіти,? Може, змію,? Може, кому,? Може крапку,? Може море,? Море чого – слів, сліз? Це така гра. Це така насправді гра – вчасно піти. У неї часто граються голодні корейські діти, коли їм набридає малювати китайськими фломастерами свій смуток і витинати з нього веселку. 

Горобець сидить на гілці,

Гребінець сидить в волоссі.

Із тобою ми мисливці.

“Ні. Не так. Усе не так.  До чого тут гребінець?” - думали поети, доки корейські діти продовжували витинати свій смуток пензлями, буквами, каракулями, плямами.

Горобець сидить на гілці.

Горобець сидить у клітці.

Тут діти спочатку малюють клітку, а потім малюють гілку для клітки, а потім малюють горобця в клітці, а потім…

Це перша частина веселки.

Далі слідує частина друга, де ми розуміємо, що насправді полювати немає на що…

Люди народжені для щастя. Люди приречені на щастя. Люди приречені на довголіття. Але не ти, адже ти – горобець, Джеку, ти горобець…

Ти ба. Залазиш на саму верхівку телецентру. Уявляєш себе телеведучим. Так, ведучим прогнозу погоди. Сьогодні буде хмарно, без опадів, без…  Ти вже змолкаєш, бо тобі набридло прикидатися, набридло грати в свою гру. Гра називається – вчасно піти. Ти горобець, Джеку. Шкода, що без крил. Лети. Під тобою весь світ, цілий Всесвіт, що вміло приховується в краплині води з калюжі. І ще: ти дуже гарно летиш. Чуєш, як налякана бабця коло під'їзду телефонує до швидкої чи до міліції? Можливо, ця порада трохи невчасна, проте, згадай, що казав твій психіатр: «Ти не горобець, а люди не літають…»

Товариш Джек

Риторичне питання було схожим на сенс моєї присутності в тій країні, очі людей в ній були якісь мармурові, кольору слонової кістки.

• Ви бачили колись слонові кістки?

• Ні, але думаю, вони як свинячі або курячі. Ще мені пощастило скористатися послугами архітектора, уявляєте, у нас в країні, тобто у них в країні, загалом у мене в країні, повно всяких таких бюро і спеціалістів з різних речей, які не дуже-то в житті і потрібні.

• Всі потрібні.

• Але не в нашій країні. І не зараз.

• Як часто ви думали мігрувати?

Джек на мить зніяковів, його обличчя перекосилося чи то від вражень, чи то від болі, то воно завжди було таким.

• Як часто ви думали е/ім/мігрувати і чому обрали саме нашу країну?
•  

Джек на мить зніяковів, його обличчя стало кольору слонової кістки (або мармуру), у носі засвербіло, в очах заблищали вогники

• Як часто ви думали?

• Я постійно думаю. Думаю, що все це погано закінчиться. - Джек зітхнув - Знаєте, моя дружина мене відмовляла їхати, мовляв, сиди, що ти робиш, не потрібно кидати свою сім'ю, свою роботу з копійчаною зарплатою, ти ж за рахунок батьків живеш. А я не послухав, так як твердо вирішив.

• Ви вирішили приїхати до нас?

• Я вирішив, - Джек припинив розуміти, що він говорить, - що батьки виведуть все до вас в офшори і я буду вести бізнес тут.

• І чим же ви хочете торгувати?

• Послугами, як і раніше.

• Якими?

• Своїми.

• А дружина, діти?

• Джек зам'явся: "Нуу, можна сказати, що у мене їх немає. Так, немає".

• Так?

Джек зробив ледь помітний кивок.

• З якою метою до нас звернулися?

• Отримати статус біженця з подальшим дозволом, аби жити у вашій країні.

• Від кого ви біжите?

Джек на мить став Алімом і вже було почав розповідати про тяжку долю етнічної меншини на Близькому Сході та в Центральній Азії, коли його зупинили.

• Яка планета системи є газовим гігантом?

Джек на мить став Анатолієм Петровичем з кафедри, проте, як тільки згадав про зарплату в університеті, відповів, що не знає.

• Звідки в сирі дірки?

Джек пожав плечима: "Миші, напевно".

• Скільки повних років вашому песику?

Раптом Джек заплакав. Він почав було щось говорити, але виходила лише хрипота.

Візовий експерт глянув на нього з недовірою і пішов змастити двері, щоб ті не скрипіли. Джек продовжив робити вигляд, що хрипить.

• Скільки повних років?

Джек не задумуючись відповів: тисяча дев'ятсот п'ятдесят три від різдва христового.

Експерт відкрив рота від подиву, та й сам Джек раптом почервонів: "Вибачте, вибачте, - він почав бурмотіти, - це якась помилка, це якась помилка".

• Гаразд.

• Спасибі, спасибі! - Джек впав на коліна і став цілувати взуття товариша візового експерта.

• Встаньте, - обурено заявив той, - і йдіть в кут.

• Але я не хотів, будь ласка, не карайте!

• Там у нас дзеркало, приведіть себе до порядку.

• Джек подався до кутку, але не знайшов там жодного дзеркала.

• А тут нічого немає. - сказав Джек.

• У іншому кутку.

Джек подався до іншого кутка, де дійсно виявив дзеркало, правда, на стіні воно з'явилося не відразу, ніби з запізненням для зору. Джек побачив у дзеркалі дивне світіння: прямо за спиною, за спиною його відображення, горіли вогники, немов куточки фар, немов цілісні фари. Що вони означали, ці вогники?

• А ви не будете питати мою національність? - поцікавився Джек, знову підійшовши до візового експерта.

Той промовчав, наче вже все знав наперед. Більше того, він все продовжував і продовжував щось писати в анкеті на своїй мові. І тут Джек на мить задумався, якою ж мовою він зараз розмовляє з експертом і якою мовою заповнюється анкета.

• Я люблю візових експертів, - сказав Джек, - "візовий" звучить майже як "візаві". У вас немає випадково знайомих, де я можу пожити?

• Ні.

• А де я міг би тоді пожити? Я дуже хочу жити. Моя мама казала, коли мене народжувала, що життя - це прекрасно. Ось я і думаю, коли воно настане, це життя, коли воно прийде, це прекрасно?

• Я вас вітаю, товаришу Мухоморів, мною прийняте рішення надати вам вид на проживання і дозвіл жити в нашій країні.

• Ой, як чудово, а коли я зможу отримати паспорт?

Експерт насупився так, що Джек раптом знову став товаришем Мухоморовим: "У вас же вже є наш чудовий радянський паспорт! А жити ми дозволяємо. До зустрічі!" - констатував візовий експерт і зник. Товариш Мухоморов прокинувся у

себе за кермом. На вулиці серед нічного світла почувся крик: "Хрустальов, машину!".

Товариш Мухоморов зрадів, що він уже тут і, як порядний шофер, можливо, найкращий шофер товариша Берії, не змусив себе довго чекати, і вже через кілька хвилин милі вогники надії, фари автівки, яскраво і впевнено світили серед темряви -  чи то ночі, чи то чогось іншого…

А ось як склалося життя товариша Мухоморова надалі, не знає ніхто...