«Про життє» Жана Жене
В ранньому віці виявивши в собі схильність до письменства, крадіжки та гомосексуалізм, Жан Жене без зайвих роздумів піддався їм — і в результаті зробив успішну літературну кар'єру. Чотирнадцять із своїх сімдесяти п'яти років він провів у в'язниці, ще багато років — у бігах у компанії злочинців та сутенерів. Його талант прославляли Жан-Поль Сартр та Жан Кокто, а «Чорні пантери» та палестинські повстанці запрошували його виступати від їхнього імені. Лейтмотиви його життя – у новому випуску рубрики «Про життє».
Про те, як Жене став злодієм і гомосексуалом
«Я ніколи не ухвалював рішення стати злодієм. Якщо я почав красти, то тільки тому, що я був голодний. Пізніше у мене виникла потреба виправдати свої дії. Щодо гомосексуальності — я гадки не маю. Що нам взагалі про це відомо? Гомосексуальність дісталася мені так, як колір очей або розмір ноги. Коли я був маленьким, я усвідомив, що відчуваю до інших хлопчиків потяг, якого я ніколи не відчував до жінок. Лише після того як я усвідомив цей потяг, я вибрав гомосексуальність. Іншими словами, я мав звикнути до цього факту, чудово знаючи, що суспільство засуджувало мене. Але я насолоджуюсь засудженням так само, як, я впевнений, Люцифер насолоджувався осудом з боку Бога».
Про крадіжки
«Крадіжка має на увазі необхідність ховатися. Переховуватися означає приховувати свій вчинок і не визнаватись у ньому, адже зізнатися у скоєному — небезпечно. Але коли робиш щось потай, завжди виходить незграбно, адже так неможливо використовувати усі свої якості. Крім того, якась частина тебе неминуче буде спрямована на заперечення вчиненого акту. Для мене крадіжка завжди була пронизана потребою у показі моїх крадіжок — з гордості, марнославства та щирості. У кожному злодії живе Гамлет, який сумнівається у собі та своїх вчинках — і відчуває потребу публічних дій. В результаті він виявляється незграбним у своїх крадіжках. Злодій, який хоче вести злодійське життя і при цьому працює один, приречений на провал».
Про Америку
«Я ніколи не був в Америці, але, виходячи з побаченого в американських фільмах, можу сказати, що американці винайшли гангстера, який є втіленням абсолютного зла, щоб виправдати себе. Зрозуміло, такі гангстери лише уявні персонажі. З одного боку, є Добра Америка, Америка свободи та Конституції; а з іншого боку, є гангстер - втілення абсолютного зла, до того ж зазвичай італієць. Це тип гангстера, якого немає у реальному житті. Зважаючи на те, що мені відомо про американську цивілізацію, вона вкрай нудна. Про країну можна судити з її лиходіїв. Ті, яких вони демонструють нам у своїх фільмах, настільки брутальні та нудні, що у вас ніколи не виникло б бажання з ними познайомитися. Однак і там мають бути дуже витончені та чутливі бандити».
Про солідарність злочинців
«Я відчуваю солідарність з Лі Гарві Освальдом. І річ не в тому, що я ненавидів Кеннеді — він був мені абсолютно байдужим. Але коли людина вирішує самотужки протистояти настільки суворо організованому суспільству, як американське чи будь-яке інше суспільство, яке засуджує зло — я на його боці. Я співчуваю йому так само, як я співчуваю великому художнику, який протиставляє себе суспільству. Я на боці кожного, хто самотній. Але, хоч би як я підтримував Освальда, він був самотній у своєму злочині; хоч би як я підтримував Рембрандта, він був самотній у своїй творчості».
Про наркотики та алкоголь
«Я відчуваю жах перед наркоманами. Наркоман відкидає свідомість, адже наркотики наражають на одноклітинний, недиференційований стан. Я пробував наркотики, і вони не принесли мені нічого, крім похмурого відчуття капітуляції. Я також не п'ю, адже я не американський письменник. Одного разу я вечеряв із Сартром і Симоною де Бовуар, і вони пили подвійний віскі. Бовуар сказала мені: "Наш метод - щодня потроху втрачати себе в алкоголі - не цікавить тебе, тому що ти вже й так зовсім втрачений". Короткі періоди сп'яніння мені нічого не дають. Я вже давно живу у стані втраченості».
Про дитячу мрію
«У дитинстві мені було важко уявити, що я міг стати президентом, генералом чи кимось таким. Я був позашлюбною дитиною, а отже, я не мав права належати до громадського порядку. Що мені залишалося, якщо я хотів мати виняткову долю та реалізувати свій потенціал? Я міг мріяти лише про одне — стати святим, тобто запереченням людини. Святі і злочинці мають одну спільну рису — їхню самотність. Великі святі, якщо придивитися до них, дуже нагадують злочинців. Святість лякає. Між суспільством та святим не може бути згоди».
Про кризу мужності
«Навіть якщо криза мужності дійсно має місце, я не став би занадто засмучуватися з цього приводу. Мужність – це завжди гра, уявлення. Для мене мужність означає швидше здатність захистити дівчину, а не позбавити її цноти. Але, мабуть, не мені судити про це. Відкидаючи звичну комедію, чоловік тим самим розбиває шкаралупу і отримує можливість виявляти чутливість, яка інакше не мала б шансу. Цілком можливо, що емансипація жінок змушує чоловіків відкинути колишні стереотипи і відкрити більше жіночності».
Про революції
«Те, що зазвичай називають революціями мистецтва, — насправді не зовсім революції. Я не вірю, що вони хоч якось змінюють світопорядок чи світогляд людей. Вони вдосконалюють наше бачення, доповнюють його і роблять його складнішим, але — на відміну від соціальних чи політичних революцій — вони не перетворюють його повністю. Крім того, політичні революції майже ніколи не співпадають із революціями у мистецтві. Коли революціонерам нарешті вдається трансформувати суспільство, вони стикаються із проблемою: як знайти найточніший засіб висловити свою революцію. Революціонери використовують найбільш академічні засоби з тих, які їм вдається знайти в суспільстві, чий лад вони скинули. Вони ніби кажуть собі: „Ми доведемо скинутому нами режиму, що ми можемо не гірше за них“. І починають наслідувати офіційне мистецтво. Лише набагато пізніше вони здійснюють культурну революцію, звертаючись не до академічного стилю, а до традиції та нових форм».
Про перспективу революції
«Я не дуже хочу, щоб відбулася революція. Сьогоднішній режим дає мені можливість бунтувати та протиставляти себе йому, але революція навряд чи надала б мені такий шанс. Якби відбулася справжня революція, я, мабуть, не зміг би бути проти неї. Мені довелося б стати її прихильником, а я не така людина. Я звик бунтувати. Мої мотиви суто егоїстичні. Я хотів би, щоб світ залишався таким, як є, щоб я міг бути проти нього».
Про рішення стати письменником
«Письменництво — це останній притулок для людини, яка вчинила зраду. Крім того, я дуже рано усвідомив, що я не міг бути ніким іншим, крім волоцюги та злодія — і, як показало подальше життя, поганого злодія. Моя кримінальна справа містить чотирнадцять судимостей за крадіжку, а це означає, що мене щоразу ловили. Найкраще, чого я міг досягти, живучи в суспільстві — це стати кондуктором автобуса чи помічником м'ясника. І оскільки успіх такого роду наводив на мене жах, я з раннього віку привчив себе до почуттів, які б привели мене до письменства. Якщо писати означає відчувати настільки сильні почуття, що все ваше життя відзначено ними; якщо вони настільки сильні, що тільки їх опис та аналіз можуть дозволити вам впоратися з ними, то можна сказати, що я почав писати у виправній колонії у віці п'ятнадцяти років».
Про написання «Богоматері квітів»
«Одного разу у в'язниці нам видали папір, з якого ми мали зробити сотню-другу пакетів. Я написав на цьому папері початок „Богоматері квітів“. Це було під час війни, і я думав, що ніколи не вийду із в'язниці. Я писав щиро, з пристрастю та люттю — тим більше сильними, адже я був певен, що книга ніколи не буде ніким прочитана. Наступного дня я подався до суду на слухання моєї справи. Коли я повернувся до камери, рукопис зник. Мене викликали до директора в'язниці, який призначив мені три дні в одиночній камері за використання не за призначенням паперу, який „не призначався для літературних шедеврів“. Я почував себе приниженим скоєною ним крадіжкою. Я взяв чисту записну книжку з комори, заліз під ковдру і спробував згадати слово в слово те, що я написав. Думаю, мені вдалось».
Про жінок
«Мене в житті цікавили лише чотири жінки: Діва Марія, Жанна д'Арк, Марія-Антуанетта та Марія Кюрі».
Про смерть
«Не лише поет, а й будь-яка людина загалом стає самою собою після смерті. Ймовірно, саме це мав на увазі Малларме, коли написав: "У самого себе нарешті перетворений". Поки людина жива, поки вона може нав'язувати іншим свої думки та приховувати власну справжню сутність, не можна точно знати, з ким ви маєте справу. Але як тільки вона вмирає, все стає на свої місця; образ людини набуває певності, і ми починаємо дивитися на неї інакше».
