Володар мрій: повісті Рея Бредбері «Кульбабове вино» і «Марсіанські хроніки»
В. М. Назарець
Навіть в колі тих читачів, для яких фантастика не асоціюється з літературою вельми серйозною, ім'я Рея Бредбері, без сумніву, є відомим і глибоко шанованим. І це закономірно, адже Рей Бредбері це один з тих письменників, хто стоїть біля витоків жанру наукової фантастики. Можна говорити й про те, що творчі пошуки Рея Бредбері значною мірою визначили і спрямували основні шляхи розвитку зарубіжної фантастики XX століття.
Враховуючи ту обставину, що одна з двох повістей Бредбері, про які далі йтиме мова, а саме «Кульбабове вино”, має виразну автобіографічну основу, не зайвим буде пригадати основні біографічні і творчі віхи життя великого фантаста.
Рей Дуглас Бредбері народився 22 серпня 1920 року. Друге ім'я - Дуглас - дав йому батько на честь видатного актора німого кінематографу Дугласа Фербенкса. Батько майбутнього письменника - Леонард Сполдінг Бредбері - працював електромонтером. Він був американцем. А от мати Рея була шведкою, їх перша романтична зустріч відбулася у невеличкому містечку Вокіган, розташованому недалеко від Чикаго, на березі озера Мічиган.
Маленький Рей рано призвичаївся до казкового світу художньої літератури. Коли хлопчику ледве виповнилось 5 років, тітка подарувала йому яскраво розфарбований захоплюючий фантастичний комікс, який називався «Жив-був колись». Згодом Рей познайомився з іншими творами американських письменників для дітей і юнацтва, серед яких йому найбільше запали в душу книжки Л. Френка Баума про чудернацьку країну Оз, «страшні» оповідання Едгара По, романи Едгара Берроуза про пригоди Тарзана та про марсіанські мандри Джона Картера.
Сім’я, в якій народився Рей, ніколи не була багатою, і коли у 1932 р. економіку США вразила так звана Велика депресія, їй довелося дуже скрутно. Батько втратив роботу, і сім'я зі штату Іллінойс перебралася до штату Арізона, що поряд з мексиканським кордоном, де батькові обіцяли дати роботу. Проте все склалося не так, як того хотілося, і сім'я знову повернулась до Вокігана, але ненадовго. Скориставшись запрошенням одного з родичів, Леонард Сполдінг Бредбері разом з маленьким сином від'їжджає до Лос-Анджелеса.
Рей багато читає, а згодом пише і сам. Починає з віршів. У серпні 1936 р., коли йому виповнилось шістнадцять, вокіганська газета друкує його вірш «Пам'яті Вілла Роджерса». Через рік, уже в лос-анджелеській газеті, з’являється ще одна його поезія «Голос смерті». У січні 1938 р. виходить оповідання «Дилема Холлербохена», з якого і починається Бредбері-фантаст. Становленню Бредбері як фантаста сприяв і його вступ у 1937 р. до клубу лос-анджелеської «Ліги наукових фантастів», де він познайомився з такими письменниками-фантастами як Форрест Аккерман, Генрі Каттнер, Рей Харріхоузен, Роберт Хайнлайн. Взагалі, це був дуже цікавий час. У Рея було мало грошей, зате багато ентузіазму, фантазії, творчої наснаги. Стрімкою ходою крокував уперед науково-технічний прогрес. Письменники-фантасти йшли у його авангарді, прогнозуючи все нові й нові відкриття. Від них не відстає і Бредбері. У 1939-1940 рр. він видає власний часопис «футуріа фантазія», де дає свої прогнози щодо найближчого майбутнього.
Проте війна, що спалахнула на європейському континенті, дещо охолодила технократичні уподобання молодого автора. Він упевнився в тому, що не завжди розвинута технічна думка сприяє справжньому людському прогресу, і зрозумів, яким страшним злом обертаються наукові досягнення, коли вони опиняються у нечистих руках. Бредбері раз і назавжди змінює свої творчі орієнтири: з-поміж Машини і Людини він обирає Людину. Бредбері багато пише, більшість свого часу проводить у бібліотеках та книжкових магазинах, а в одному з них, книжковому магазині Лос-Анджелеса, 1946 року зустрівся зі своєю долею - миловидною худорлявою Меггі-Маргаріт Сусанною Маклюр. 27 вересня 1947 року вони обмінялися весільними обручками, і з цього часу - немов би тільки і чекала цієї події - фортуна почала все частіше посміхатися Рею: вийшла у світ перша збірка його оповідань «Темний карнавал», а одна із його радіоп'єс була визнана кращою в сезоні.
Нарешті «Марсіанські хроніки» (1950) і роман «451° за Фаренгейтом» (1953) принесли тридцятитрьохрічному Бредбері світове визнання. Він пише багато творів. Це і збірки оповідань, такі як «Ілюстрована людина» (1951), «Золоті яблука сонця» (1953), «Жовтневий край» (1956), «Ліки від меланхолії» (1959), «Машини радості» (1964), «Про тіло електричне я співаю» (1969), «Далеко на північ» (1976), «Конвектор Тойн» (1988), і повісті, романи, п'єси, радіо — і кіносценарії тощо. Пріоритети у виборі тем - незмінні. Бредбері пише про людину, про ті проблеми, які її хвилюють, про ті цінності життя, які допомагають їй відрізнити добро від зла, істину від брехні, світло від темряви. Любов до життя - так можна визначити життєве кредо письменника, яке він невідступно втілює у своїх нових, неодмінно світлих творчих задумах.
На все життя зберіг Рей Бредбері спогади про світлі дні свого дитинства. В опоетизованому, романтичному вигляді він пише про них у одній із своїх найбільш знаменитих книг - повісті «Кульбабове вино». І хоча Бредбері не ставить за мету з протокольною точністю відтворити у цій книзі реальні факти та хронологію свого життя, все ж чимало дійсних рис справжньої біографи письменника ввібрав до себе цей твір. Наприклад, в образі Грінтауна, затишного зеленого містечка, безумовно, відтворений Вокіган, чарівне, тихе містечко дитинства Рея Бредбері. Та велика дружня сім'я, у якій живуть головні герої твору Дуглас та Том Сполдінги, теплі взаємовідносини, які встановлюються між її членами,- все це відбиток тієї реальної атмосфери тепла та любові, що супроводжували дитячі враження письменника. Проте його дитинство не було безхмарним, і це також знайшло своє відображення на сторінках повісті, у сцені, де маленький герой жалкує за смертю своєї рано померлої сестри. Цю втрату Рей пережив і в реальному житті. Його молодшій сестрі Елізабет не виповнилось і року, коли вона померла.
Перелік автобіографічних рис твору можна було б продовжувати, але звернемось до більш докладної характеристики самої повісті. Події, які в ній описані, відбуваються протягом трьох літніх місяців 1928 року у Грінтауні, «невеликому віддаленому містечкові у штаті Іллінойс, що відгородилося від світу річкою, лісом, лугом і озером». Там проживають двадцять шість тисяч триста сорок дев'ять жителів, і майже всі вони між собою знайомі. Головними героями повісті можна вважати двох підлітків - дванадцятирічного Дугласа Сполдінга та десятирічного Тома, його брата. Біографічні риси самого Бредбері найповніше відбиті в образі Дугласа, про що, передусім, свідчить: а) перегук імен - Дуглас - це друге ім'я Рея Дугласа Бредбері, б) йому більше приділяє уваги автор повісті, в) у нього більший потяг до фантазії і творчої уяви. Це, зокрема, можна довести через сцени відвідин полковника Фрійлі, «машини часу», над чим роздумує Дуглас, або через сцену у галереї розваг (ідея Дугласа про те, що в автоматі, який за монетку пропонує гадальну карту, захована жива чаклунка Таро), г) Дуглас взагалі більш тонко відчуває життя, бачить ті його сторони, які часто залишаються невловимими для «звичайного» ока; окрім того, він постійно занотовує враження про пережите своїм улюбленим жовтим олівцем марки «Тайкондерога» до п'ятицентового жовтого записничка.
Основна ідея повісті у символічній формі виражена вже у її назві, яка одночасно є й наскрізним лейтмотивним образом, що раз по разу постає на сторінках твору у зв'язку з різними героями та сюжетними обставинами. Предметна, почуттєва основа цього образу-символу, як і усякого іншого, - цілком матеріальна річ: тобто це справжнє вино, яке дідусь Дугласа і Тома з їх допомогою видобуває з пелюстків кульбаб, видавлюючи із них сік і даючи йому перебродити. Вперше з цим образом ми зустрічаємось на самому початку повісті, у сцені збирання дітлахами кульбаб. У подальшому своєму розвитку цей образ ускладнюється тим, що поступово починає абстрагуватись, відсторонюватись, розростатись все далі і далі, відходячи від своєї первісної матеріальної основи, проте, не пориваючи з нею, а поглиблюючи її загальну перспективу, збагачуючи її новими смислами. Ці смисли у їх висхідному порядку такі: по-перше, це символ літа, по-друге, літа як пори канікул і дитячих радощів, по-третє, взагалі - чогось такого, що завжди повинно бути світлим, незамутненим, по-четверте, це символ збереження пам'яті про минуле, по- п'яте,- символ самого життя і т. ін. Цей ряд можна проілюструвати прикладами з тексту. Так, у фіналі повісті знаходимо: «Разом з дідусем вони (Дуглас і Том. - В. Н.) спустилися в підвал і, поки він обривав голівки кульбаб, дивилися на полиці, де застиглими потоками, закорковане в пляшках з кульбабовим вином, виблискувало ціле літо. Ті пляшки, пронумеровані від одного до дев'яноста з чимось,- по одній на кожний літній день, - уже майже всі були повні й неначе світилися жаром у підвальному присмерку.
- Це ж треба, - сказав Том, - Отак зберегти і червень, і липень, і серпень. Чудово придумано».
Схожі думки знаходять відображення і в інших епізодах. Такий епізод є на початку повісті. Дуглас: «Отак живеш собі, щось робиш - і сам того не помічаєш. А потім раптом бачиш: ага, я живу, я роблю те й те,- і це справді уперше в житті. Ось я й поділю у своєму записнику літо на дві половини. Спочатку в мене йдуть «Звичайні справи і події». Вперше цього року пив шипучку. Вперше пробіг босий по траві. Вперше мало не потонув у озері. Вперше їв кавун. Убив першого москіта. Вперше збирав кульбаби. Усе це ми робимо з року в рік і ніколи про таке не думаємо. А отут, у другій половині, будуть «Відкриття і одкровення». Чи, може, краще «і осяяння» - теж гарне слово,- чи «усвідомлення», га?.. А загалом так: коли робиш щось уже відоме й звичайне, - ну, розливаєш у пляшки кульбабове вино абощо, - то це йде у «Звичайні справи і події». Та коли потім про це думаєш, то свої думки, дурні вони там чи ні, записуєш у «Відкриття і одкровення» Ось що я записав про кульбабове вино: «Кожна його пляшка - це закоркована й збережена про запас частка літа дев'ятсот двадцять восьмого року».
Таким чином, кульбабове вино не просто одна з найбільш пам'ятних речей дитинства, але й така, що символізує, узагальнює собою весь образ дитинства, тобто те, як бачить, через які думки, враження бачить своє дитинство Бредбері. Разом з тим письменник намагається дослідити для себе та показати на сторінках повісті читачеві, як дитячі враження, пов'язані насамперед із кульбабовим вином, цим маленьким епізодом із його життя, пробудили в ньому здатність бачити життя не тільки таким, чи не зовсім таким, яким воно є для всіх людей, а трішечки не таким, трішечки казковим, трішечки фантастичним. І, очевидно, не буде таким вже й великим перебільшенням сказати, що образ кульбабового вина міг бути одним з тих визначальних і містких образних спалахів свідомості, що стимулювали фантазію Бредбері, здалека формуючи в ньому майбутнього письменника і, більш того, визначаючи характер і спрямованість його майбутніх творчих пошуків і здобутків.
Сюжет повісті Бредбері не має якогось єдиного конфліктного вузла і не розгорнутий в чітку систему подій, яка б зв'язувала воєдино всі змальовані в творі образи і сюжетні ситуації. Сюжет повісті - це розрізнені, немовби вихоплені з цілісної гущі життя епізоди, які найбільш яскраво і виразно концентрують у собі той образ дитинства, який Бредбері виніс із своїх спогадів. Водночас ідейна і художня мета повісті не обмежуються метою створення ностальгічного ідилічного образу дитинства Бредбері, крім усього іншого, розмірковує й над питанням про зв'язок перших, ще наївних і стихійних дитячих вражень і переживань з проблемою формування в свідомості дитини комплексу тих моральних уявлень і цінностей, що визначають духовні засади людства. Що ж, за Бредбері, пробуджує в людині людину? Передусім, це уважне, вдумливе ставлення до життя, спроможність бачити за поверхневою рутиною його буднів приховані цінності буття «Останній на Землі динозавр в безмежній тузі за собі подібними тулиться до камінної вежі самітнього маяка... Поодинока квітка, що зламала асфальт на маленькому клаптику посеред хмарочосів», - ось такі миті життя спромігся, наприклад, побачити сам Бредбері у своїх творах. Одним з подібних епізодів починається й повість «Кульбабове вино». У ньому розповідається про те, як батько повів Дугласа та Тома до лісу. Спочатку Дуглас відчув, що в лісі, поряд з ним немовби причаїлося «щось» незрозуміле. Це «щось» насувається на нього і в якийсь момент охоплює собою все його єство. І раптом Дуглас розуміє, що це не що інше, як відчуття того, що ти живеш, відчуття того, що ти живий. Тобто, як підказує Бредбері, потрібно навчитись «помічати» життя, бачити за повсякденною побутовою рутиною, до якої ми так звикли, щось таке, що раптом пронизує душу, змушує замислитись над тим, що є у цьому житті важливого, відчути принаду та не-повторність кожної миті плину життєвого потоку. Але все це, напевне, можна відчути тоді, коли ми трішечки ніби відсторонимось від життя, поглянемо на нього начебто зі сторони. Тобто сама ця, дещо фантастична ситуація дозволяє гостріше, повніше побачити життя, можна сказати побачити те, що у житті є найсуттєвішим. У Бредбері такий кут зору стає можливим через споглядання якоїсь незначної, на перший погляд, життєвої деталі, яка розширює свідомість, органічно розростається до символу загальнолюдських цінностей. Під цю характеристику можна підвести будь-яку сцену чи сюжетний епізод повісті. Навіть тенісні туфлі Дугласа, газонокосарка його дідуся, трамвай містера Тріддена, вуличний шум для полковника Фрійлі, морозиво Гелен Луміс тощо - все це тісно пов'язано з життєвими цінностями героїв. У своїй повісті Бредбері постійно загострює увагу на подібних миттєвостях життя, постійно наголошує на тому, що потрібно бачити життя, ставитись до нього з любов’ю. Ці життєві відчуття, як намагається довести автор повісті, допомагають людині віднайти у собі людину, краще пізнати свій духовний світ, його ще нереалізовані можливості. Найбільш показові у цьому відношенні приклади - епізоди з невдалою спробою Лео Ауфмена спорудити Машину щастя та урозуміння Дугласом того простого факту, що звичайна людська пам'ять полковника Фрійлі - це найкраща машина часу. З любов'ю, як вчить філософія Бредбері, потрібно ставитись не лише до життя, але й до того світу людей, який тебе оточує, більш того, ця любов не повинна бути пасивною і споглядальною, навпаки, вона має бути активною і діяльною. Показовим у цьому відношенні є епізод з хворобою Дугласа. Вона виявилась тяжкою, і навіть лікар, якого викликали батьки Дугласа, нічим не зміг зарадити хлопчикові. А врятував життя Дугласові якийсь собі звичайнісінький містер Джонас, який, подорожуючи на своєму фургоні, збирав у одних людей непотрібні їм речі, щоб при нагоді, не беручи за це ні цента, віддати їх іншим людям, тим, кому ці речі ще могли якось послужити. Ось саме цей містер Джонас і постав перед хлопчиком тієї самої літньої ночі, коли у хаті було дуже задушливо і спекотно, і Дугласа, у якого не спадав жар, винесли на подвір'я і поклали на ліжко під яблунею просто неба.
«Містер Джонас подивився на ліжко під яблунею і тихенько гукнув хлопця на ім’я - раз, потім ще і ще. Нерішуче переступив з ноги на ногу, поглянув на пляшки у своїх руках, а тоді зважився, обережно підійшов ближче, сів на траву і втупив погляд у хлопця, знеможе- ного величезним тягарем літньої спеки.
Дуг, - мовив він, - ти лежи собі спокійно. Не треба нічого казати, не треба розплющувати очей. Можеш навіть вдавати, що слухаєш. Ти мене чуєш, і цього досить. Я старий Джонас, твій друг. Твій друг,- повторив він і кивнув головою.
Потім сягнув рукою вгору, зірвав з гілки яблуко, покрутив у руках, відкусив шматок, прожував і повів далі:
Є люди, що надто молодими впадають у зажуру.
Начебто й причини ніякої нема, але такі вже вони, мабуть уродилися. Від усіх інших вони різняться тим, що їх легше вразити, довести до сліз, вони швидше занепадають духом, довше пам'ятають кривди і, як я сказав, надто рано починають журитися. Я це знаю, бо й сам із таких.
Він одкусив і з’їв ще шматок яблука.
Ну, то що ми маємо? - запитав потім. І сам собі відповів: - Гарячу серпневу ніч, ані найменшого вітерцю. Просто дихати нічим. Та й літо було таке довге, і стільки всякого сталось, еге? Аж занадто. І осі уже майже перша година, а ні вітерцем, ні дощиком і не пахне. Зараз я встану й піду. Та перед тим - ти це добре запам'ятай - я залишу в тебе на ліжку оці дві пляшки. І коли я піду, ти трохи почекай, а тоді помалу розплющ очі, сядь, візьми ці пляшки й випий з них усе до дна. Тільки пий не ротом, ні,- пити треба носом. Нахили пляшку, відкоркуй її і втягни в себе усе, що в ній є, аби пішло просто в голову. Та спершу, звісно, прочитай, що написано на етикетці. А втім, краще я сам тобі прочитаю...»
Ми пам'ятаємо, що, коли Дуглас покуштував те, що приніс йому містер Джонас, він одужав. Які ж висновки зробив Дуглас, роздумуючи над цією сторінкою свого життя? Ось як передає роздуми Дугласа Бредбері: «Як же віддячити містерові Джонасу за те, що він для мене зробив? ...Як відплатити йому за добро? Нема чим, ну просто немає чим! Таке не відплачується. А що ж тоді діяти? Що, може, зробити добро комусь іншому? - подумав він. - І передати його по колу. Огледітися довкруг, знайти когось, хто цього потребує, та й до діла. Мабуть, єдиний спосіб...»
Що ж робить хлопчик? Відразу після того, як Дуг, одужав, у дім до Сполдінгів приїжджає погостювати тітка Роуз, що жваво все починає переробляти на свій лад. Терпець домашніх уривається в той момент, коли тітка Роуз починає хазяйнувати на кухні, яка традиційно до того вважалась царством бабусі. Вона складає і сортирує посуд та приправи, які у бабусі на кухні лежали у творчому безладді, вона безцеремонне втручається у куховарські справи. І коли бабуся почала робити так, як того вимагала тітка, навіть їжа, яку за її неповторний смак Сполдінги цінували понад будь-які вишукані страви, стала якоюсь несмачною. Так продовжувалось і тоді, коли тітка Роуз поїхала додому. Настрій у Сполдінгів зіпсувався остаточно. Не краще почувала себе й бабуся.
«Я розучилася готувати! - сказала бабуся. - Втратила свій хист...» Вона навіть заплакала.
Саме Дуглас зарадив цій халепі, відновивши колишній звичний бабусин порядок на кухні.
Слідом за Дугласом свою справу зробила і бабуся – вона приготувала смачну, як раніше, вечерю. Хай це була пізня вечеря, але всі були задоволені нею і розійшлися по своїх кімнатах, «коли прокинулись перші птахи».
Багато на чому порозумівся цієї ночі Дуглас.
«Містере Джонас,- подумки звернувся він до лахмітника,- хоч би де ви тепер були, а я сьогодні віддячив вам, відплатив за добро. Я передав його далі по колу, атож, таки передав...»
Ми бачимо, що людину людиною робить насамперед її чуйність, увага, з якою вона ставиться до свого оточення, її уміння сприймати життя не як щось саме собою належне, а як цінність, яку потрібно зрозуміти і віднайти серед і з допомогою тих людей, які знаходяться з тобою поряд. А це чи не найбільша цінність, чи не найбільше в житті чудо - те, що додає нашій буденній, почасти сірій реальності чогось хоч трішечки казкового, фантастичного,- це і значить робити його світлим та добрим, як говорить Бредбері, не просто цінувати добро, яке зробили для тебе сьогодні, але й уміти передати його по колу завтра.
Роздуми над сутністю тих духовних орієнтирів, які визначають розвиток людини - це й тема, яка єднає повість «Кульбабове вино» з іншими творами Бредбері, зокрема з повістю «Марсіанські хроніки». Але якщо в «Кульбабовому вині» ці проблеми згадуються у зв'язку з формуванням свідомості дитини, то в «Марсіанських хроніках» про них йдеться у масштабі людської цивілізації в цілому.
Повість «Марсіанські хроніки» знаменна для творчості Бредбері насамперед тим, що саме вона поклала початок його письменницькій славі. Цікавою є й історія написання цього твору. За свідченням самого Бредбері, марсіанською тематикою він захопився ще в дитячі роки під впливом марсіанської серії романів знаменитого на той час американського письменника Едгара Райса Берроуза. Головний герой цієї фантастичної серії, колишній американський офіцер Джон Картер телепортується на Марс, де відразу потрапляє у самий вир карколомних пригод, приймаючи діяльну участь у військових сутичках марсіанських рас, а також у численних романтичних історіях кохання до марсіанських красунь. Нова хвиля асоціацій, пов'язаних з марсіанською тематикою, з'являється у Бредбері наприкінці 30-х - початку 40-х років. В 1939 році він відвідав всесвітню виставку науково-технічних досягнень у Нью-Йорку, яка навіяла йому образи високорозвиненої технологічної цивілізації мешканців Марсу. Тоді ж, на початку 40-х років, Бредбері пише й перші оповідання, які пізніше у переробленому вигляді включить до свого марсіанського циклу. Доля циклу складалася нелегко. Довгий час Бредбері не вдавалося надрукувати жодного з оповідань майбутнього циклу. Мимохідь він якось поскаржився на це своєму приятелеві, кінорежисеру Норману Корвіну, а той, в свою чергу, порадив йому пошукати щастя в Нью-Йорку, де було значно більше, ніж у Лос-Анджелесі, видавництв, що спеціалізувалися на науковій фантастиці. Матеріальне становище Бредбері було на той час надзвичайно скрутним, настільки скрутним, що йому ледве вдалося зібрати кошти на квиток до Нью-Йорка, але, незважаючи на всі ці труднощі, письменник зважився на цей (зважаючи на всю непевність такої поїздки) доволі ризикований крок і не прогадав. Доля посміхнулася молодому письменникові, але, щоправда, не відразу. Деякий час Бредбері безуспішно оббивав пороги численних редакцій, отримуючи ввічливу, але тверду відмову, аж поки випадково, в одному з нічних ресторанчиків не познайомився з одним із співробітників видавництва «Даблдей», своїм однофамільцем Уолтером Бредбері. Саме він порадив автору-початківцю об'єднати розрізнені оповідання на марсіанську тематику в єдиний цикл, що нагадував би за своїми ознаками роман або повість. Так Бредбері і зробив, і зробив це, якщо вірити його біографам, усього за одну ніч. Твір отримав назву «Марсіанські хроніки» і був опублікований у 1950 році, здобувши визнання своєму авторові і неабияку популярність серед шанувальників фантастики.
Сучасного читача ця повість, можливо, і не здивує, адже після Бредбері про Марс було написано стільки усього... Тоді ж, особливо у світлі набираючого оберти науково-технічного поступу людської цивілізації, ця повість вражала, будила фантазію, примушувала замислюватись. У читача не могли не виникати у цьому зв'язку асоціації з не менш знаменитим фантастичним романом Г. Уеллса «Війна світів», в якому йшлося про смертельний двобій людства з високорозвиненою, але ворожою марсіанською цивілізацією (вчитель, аналізуючи твір Бредбері, також може активізувати цей смисловий зв'язок). Утім, уже традиційне для нас питання щодо ймовірності життя на Марсі, залишається актуальним і до сьогодні, особливо у зв'язку з відомими подіями недалекого минулого, коли, за свідченням преси, кілька космічних апаратів, що направлялися НАСА до «червоної планети», припинили свою діяльність за достатньо незрозумілих і загадкових обставин. Майже як у повісті Бредбері... Твір Бредбері не в останню чергу цікавий для нас і тим, що описані в ньому події були віднесені письменником в недалеке майбутнє людства, яке стосовно сучасного читача вже наступило, що, наприклад, може дати вчителеві прекрасний привід співставити наукові передбачення та застереження Бредбері, висловлені ним в роки створення повісті зі станом речей, наявним у сучасному світі.
Події, зображені в «Марсіанських хроніках» Бредбері, відбуваються в хронологічних межах, що охоплюють майже 30 років, а саме: з січня 1999 по жовтень 2026 року. Композиція твору, внаслідок того незбігу, який виник між первісним задумом і остаточною редакцією повісті (про що вже йшла мова), має новелістичний, як прийнято оцінювати подібні побудови, характер, тобто, по суті, розпадається на достатньо умовно скріплені між собою картини життя мешканців Марсу, людей, що прибувають на цю планету, та їх непростих взаємостосунків. Численні розділи чи новели, з яких складаються «Марсіанські хроніки», все ж не справляють враження абсолютно не зв'язаних історій, оскільки Бредбері передбачливо продумав внутрішній смисловий стержень, який вдало поєднує їх у достатньо щільну тематичну єдність. Насамперед, внутрішній зв'язок окремих новел повісті обумовлений тематично: всі вони є свого роду невеличкими замальовками, що в більш або менш символічній формі ілюструють історію освоєння Марса людиною. Специфіка кожної з таких замальовок полягає у тому, що вони не ставлять за мету з фактологічною точністю і протокольною зафіксувати всі етапи освоєння Марса людиною, навпаки, кожна з новел немовби підсумовує черговий етап «завоювання» планети і втрат, понесених при цьому людиною, при цьому багато з новел мають форму символічного узагальнення з виразною тенденцією до моралізування, щоправда, не відверто дидактичного, а більш тонкого, філософського за своєю природою. По-друге, композиційної єдності повісті надає також і її жанрово визначений хронікальний порядок: кожна з новел хоча й має окрему назву і розгортає загальну ідею в окремій і щоразу новій тематичній площині, підпорядковується чіткій хронологічній послідовності відстежуваних у цілому подій, із зазначенням їх року і навіть місяця. Ознак смислової єдності хронікам, зрештою, надають і окремі персонажі, які виконують функцію наскрізних героїв. Це, зокрема, стосується членів описаної на початку повісті четвертої експедиції на Марс, яких епізодично автор виводить і в подальших частинах своєї оповіді.
Загалом в повісті тематично виокремлюються три більш або менш самостійні частини. Перша частина хронік розповідає про історію розвідувальних експедицій на Марс, про перші контакти людей з марсіанами і про перші конфлікти та непорозуміння, які виникають між самими розвідниками з приводу різного їх ставлення до пам'яток марсіанської культури. Ескізно, небагатьма штрихами автор дає зрозуміти, що, в минулому могутня, високорозвинена марсіанська цивілізація тепер неухильно занепадає і поява людей на планеті лише прискорює цю агонію. Мешканці Марса, володіючи даром телепатії, очевидно, відчули потенційну ворожість намірів землян, і тому перші три розвідувальні експедиції землян були ними знищені. Але постраждали і самі господарі планети: віспа, не-обережно занесена на планету землянами, спричинила епідемію. Залишки марсіан знайшли притулок у сховищах гір, а четверта за рахунком експедиція на Марс знайшла там лише мертві міста та численні свідчення високої розвинутості марсіанської культури, до яких, за рідким виключенням, людина поставилась без гідної шанобливості.
Друга частина хроніки присвячена історії грабіжницької колонізації Марса. Люди тисячами і десятками тисяч переселяються на цю планету, знищуючи залишки марсіанської культури і цивілізації. Подекуди відбуваються поодинокі зустрічі людей з марсіанами, які в чомусь співчувають людям й намагаються інколи надати допомогу або застерегти землян, але в цілому плин життя двох цивілізацій проходить окремо, не знаходячи точок порозуміння.
Третя частина хроніки ілюструє завершальну фазу занепаду і загибелі людської цивілізації. Третя світова війна, що спалахнула на Землі, змусила повернутись туди більшість з марсіанських колоністів. Невеличка частка тих, що залишились, нагадує про сумну долю марсіанської цивілізації. Земля гине в полум’ї ядерної війни, і лише жменька останніх землян знову прибуває на Марс, сподіваючись започаткувати там нову цивілізацію, вільну від помилок минулого.
Загальну ідейну спрямованість повісті слід шукати в площині критичних роздумів Бредбері над тенденціями та шляхами ймовірного розвитку людської цивілізації. На думку Бредбері, люди надто захопилися технічним прогресом, машинними технологіями, а це небезпечно, оскільки неминуче призведе людство до глобальної катастрофи. Цю думку Бредбері вкладає в уста одного з тих небагатьох землян, яким вдалося врятуватися на Марсі після того, як ядерна війна спопелила Землю. «Жизнь на Земле, - з сумом констатує він, - никак не могла устояться, чтобы хоть что-то сделать как следует, основательно. Наука слишком стремительно и слишком далеко вырвалась вперед, и люди заблудились в машинных дебрях, они, словно дети, чрезмерно увлеклись занятными вещицами, хитроумными механизмами, вертолетами, ракетами. Не тем занимались; без конца придумывали все новые и новые машины - вместо того, чтобы учиться управлять ими. Войны становились все более разрушительными и в конце концов погубили Землю. /.../ Тот образ жизни доказал свою непригодность и сам себя задушил...» Корінь загрози, як стверджує Бредбері, міститься не в самому технічному прогресі, який, безумовно, є важливим і корисним, а в тому, що він не врівноважується паралельним культурним прогресом людини. Біда в тому, що культура і духовність часто відходять у цих процесах на другий план, приносяться в жертву практицизму, прагматизму і користолюбству, що призводить до переваги матеріальних цінностей над цінностями духовними. «У нас, землян, - говорить один з героїв хроніки, - есть дар разрушать великое и прекрасное. Если мы не открыли сосисочную в Египте среди развалин Карнакского храма, то лишь потому, что они лежат на отшибе и там не развернешь коммерции. Но Египет всего лишь клочок нашей планеты. А здесь - здесь все древность, все непохожее, и мы где- нибудь тут обоснуемся и начнем опоганивать этот мир. /.../ Конечно, их города хороши. Марсиане сумели слить искусство со своим бытом. У американцев искусство всегда особая статья, его место - в комнате чудаковатого сына наверху. Остальные принимают его, так сказать, воскресными дозами, кое-кто в смеси с религией. У марсиан есть все - и искусство, и религия, и другое...»
Марс стає для людини свого роду випробовувальним полігоном, тестом на людяність, цивілізованість, зрештою - елементарну вихованість, якої, як це доводить повість, у людини, на жаль, гостро бракує. Людина бездумно знищує останні пам'ятки марсіанської культури, без коливань позбавляє життя останніх її представників, навіть тих, які не загрожують або й взагалі співчувають людям. Не менш жорстоко люди обходяться і з людьми, тими небагатьма, які осмілюються стати на захист знищуваних культурних пам'яток. Саме цих небагатьох ентузіастів і ідеалістів з числа землян Бредбері протиставляє як світлу духовну альтернативу споживацькій філософії більшості. Це, передусім, один із членів четвертої експедиції на Марс - Спендер, який ціною власного життя намагається захистити пам'ятки марсіанської культури, відтягнути наскільки це можливо, процес колонізації планети, який для Бредбері асоціюється з образом спустошливого нашестя сарани. Це Бенджамен Дрісколл, один з тих безнадійних мрійників, що прагне перетворити мертві пустелі Марса в квітучий сад. Це, нарешті, й містер Уїльям Стендаль, який з воістину диявольським почуттям гумору помстився високопоставленим кривдникам культури й духовності. Новела «Ешер II», головним героєм якої виступає містер Стендаль, в циклі «Марсіанських хронік» займає особливе місце. Її зміст зв’язаний, з одного бо-ку, з мотивами «чорної» новелістики Едгара По, а, з іншого боку, з мотивами, які знайдуть подальше розкриття в творчості самого Бредбері, зокрема, у його чи не найславетнішому романі «451° за Фарангейтом». Мова йде про тотальну заборону книг - тему особливо особистісну і болісну для Бредбері, який завжди вважав себе не просто шанувальником літератури, а справжнім книгоманом. Заборона торкнулася усіх книг, що не були за змістом реалістичними, і ті з них, що потрапили до цього чорного списку, були спалені публічно на Великому Вогнищі 1975 року. Містер Стендаль, один із скривджених книгоманів, жорстоко помстився чиновникам, які ініціювали гоніння на книги. Вони були запрошені на костюмований бал, під час якого в «кращих» традиціях жахів По були піддані тортурам і знищені. Звичайно, це не найкращий шлях вирішення культурних проблем, і Бредбері це врахує, коли в подальшому звернеться до неї в романі «451° за Фарангейтом». Тема - місце, яке займає книга в житті людини і людства, вже зазвучить на повний голос і позбавлена тих викликаюче іронічних інтонацій, які наявні в новелі «Ешер II», до речі, єдиній іронічній новелі в колі серйозних «Марсіанських хронік».
В цілому в настроях «Марсіанських хронік», як це й властиво творам-утопіям, творам-застереженням, більше песимізму, ніж оптимізму. Сподівання «альтернативних)» героїв Бредбері на те, що агонізуюча цивілізація Марсу стане для землян гірким уроком, не виправдовується. Але, схоже, таки стане, щоправда тепер уже вкупі з не менш гірким досвідом власної цивілізації. Так, принаймні, гадає батько однієї з небагатьох родин, що знайшли притулок на Марсі після загибелі власної планети. Вони сподіваються започаткувати тут нову, докорінно відмінну від тих, що були до них, цивілізацію: «Теперь мы одни. Мы и еще горстка людей, которые прилетят сюда через день-два. Достаточно, чтобы начать сначала. Достаточно, чтобы поставить крест на всем, что было на Земле, и идти по новому пути...
Пламя вспыхнуло ярче, как бы подчеркивая его слова. Уже все бумаги сгорели, кроме одной. Все законы и верования Земли превратились в крупицы горячего пепла, который скоро развеет ветром.
Тимоти посмотрел на последний лист, что папа бросил в костер. Карта мира... Она корчилась, корежилась от жара, порх - и улетела горячей черной ночной бабочкой. Тимоти отвернулся».
Останні люди стають першими марсіанами, і, можливо, їм пощастить більше. На щастя, не справджується і песимістичний прогноз Бредбері, даний ним у «Марсіанських хроніках» щодо найближчого майбутнього людства (1999-2026). Втім, попереду ще чверть століття, з «відпущеного» Бредбері людям терміну часу, і залишається лише сподіватися, що кредит любові, віри й надії, адресований творами Бредбері людству, за цей час остаточно не буде ним вичерпаний.
Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2004. – № 9. – С. 28-33.
Твори
Критика
