Ольга Карабин. Оповідання Тиха
Її часто запитували, як це - бути німою. У відповідь вона посміхалася і знизувала плечима. Вона не знала, що відповісти. Або не могла. Тому що була німою.
Її запитували, чи справді вона все добре чує, лиш сказати нічого не може. Вона чула усе. Навіть, те, чого б не хотілось. Її слух вловлював найтихіший шепіт за її спиною. Можливо, думаючи, що вона нічого не розуміє, люди нишком обговорювали її. Хтось співчутливо, а хтось із долею гострого сарказму.
З нею часто намагались заговорити. Просто, щоб перевірити, наскільки вона психічно адекватна. Переконувались, що в голові у неї повний порядок. Та з нею взагалі було усе гаразд, лиш ні слова вимовити вона не могла. Дехто, усвідомивши це, лишав її у спокої.
Хтось казав, що на ній родове прокляття. Хтось був переконаний, що язик їй вирізали ще при народженні, віддавши його на продаж сомалійським піратам. Хтось запевняв, що таке буває від дуже сильного стресу. Хоча, навіть, якщо і так, голос аж ніяк не міг зникнути назавжди. Всюди були самі експерти. Гуру людських душ. Рентгени думок та почуттів. Інваліди моралі.
Вона любила самотньо вештатись між поличок супермаркету. Хоча вона радше сказала б: усамітнено. Сказала… Чому вона досі застосовує до себе це дієслово? Можливо, тому що в думках усе ще говорить. І слова її звучать плавно і послідовно. І приголомшено замовкають люди, почувши її мову. Бо самі так не вміють. Ні подумки, ні вголос.
Нікуди не поспішаючи, ходила і складала їжу у свій кошик. І в ці моменти майже нічим не відрізнялась від звичайних людей.
У черзі на касу, як завжди, було повно народу. Вона зупинилась у кінці людської вервиці і приготувалась чекати. Лиш зараз звернула увагу на всюдисущу музику, що лунала з динамиків. Гарна мелодія і голос. Віє чимось невимовно рідним. І пісня – наче про неї. Про таку саму одиначку, яка стала такою лише тому, що це – її власний вибір. І кожне слово ніби вона сама написала. От ніби відчула і миттю занесла чорним по білому на папір. А потім ще й мелодію вигадала. Так і стояла, зачаровано наслухаючи, аж поки не дійшла її черга.
- Це був новий феномен української естради, - оголосив ведучий тим часом, - Чудова співачка Ляна Ланівська, яка підкорила слухачів не лише своїм голосом, а й цікавою особистістю та певним флером загадковості, що так і кружляє довкола неї. Її називають Людина-невидимка, Людина-голос, Людина-фантом. Нею захоплюються, навіть, зарубіжні продюсери, і пророкують їй майбутнє на світовій сцені. Наша країна заговорила про цю зірку близько шести місяців назад, і за цей час Лана не погодилась на жодне інтерв'ю, навіть, телефонне. Більше того, вона не дала жодного концерту чи хоча б виступу. Вона не зняла жодного кліпу, та й взагалі жодним чином не показує себе. Її пісні можна почути майже на всіх радіостанціях, а також послухати у її блозі, де, до речі, зі слів фанатів, немає її фото чи відео. Спілкуватись, кажуть, з нею можна лише письмово через соцмережу. Ходять чутки, що деколи вона все ж відповідає на повідомлення своїх шанувальників. Вони, в свою чергу, лиш знизують плечима, дивуючись такій поведінці, та не можуть не насолоджуватись прекрасною музикою, і тільки музикою, тому що до усього іншого наша героїня доступу не дає.
Ведучий і далі щось розповідав, а вона все стояла, здивована, зачудована та й трішки не в цьому світі. З цією Ланою Ланівською вона б з радістю поспілкувалась, якби мала таку можливість. Вона б розповіла їй усе про себе. Можливо, за келихом вина. Усю страшну правду, використовуючи лиш мову жестів. Цікаво, а як її історія звучала б збоку? І як би вона виглядала, якщо зображати її руками? Чи вистачить усіх жестів, щоб усе передати? Та чи вистачить у неї сміливості, щоб поділитись усією своєю темрявою, яка різниця з ким, навіть з…
Думка ошпарила та протверезила. Касир і черга за спиною дивились на неї вичікувально і не дуже схвально.
- Так і стовбичитимеш? – неприємний жіночий голос.
Стрепенувшись, вона швидко почала збирати свої покупки в пакет.
- А платити хто буде? Папа Римський?
Невже так ще хтось жартує? Жінка за касою ніби втекла з вісімдесятих. Розмальоване обличчя було наче порцеляновим. Очі ховались під масивним шаром зелених тіней, підведених десь аж під брови. Зачіска нагадувала здоровезний кокон, що незламною фортецею височів над головою. Власне, й дотепи її були такі ж застарілі, як вона сама.
- Німа, чи шо? – спитала касир тим часом, пильно придивившись до неї.
Ніяк не відреагувавши на цю репліку, вона дістала потрібну суму і, узявши куплені продукти, поспішила до виходу.
Люди є різні, і якщо засмучуватись через кожного з них, можна скоро звар'ювати.
- О, німа, німа… - пролунало за її спиною, коли вона, несучи рюкзак з їжею, вже підходила до свого під'їзду.
Потім тупіт ніг, і вже через мить двоє обступили її з обох сторін. Їм було років шістнадцять чи сімнадцять, і вони майже весь час просиджували у дворі, від нема чого робити, шпигуючи за входами і виходами усіх найближчих будинків.
- Чуєш, німа? – сказав один з них, - Ми тут поспорили, чи є у тебе язик. На ящик пива. Я кажу, шо нема, а він каже, шо є. Ану, покажи.
Вона заціпеніла. Паніка обгорнула усе тіло, підступаючи до горла. Від страху ноги вросли в землю, а неприємний холодок істерично скочив хребтом. Втекти вона не могла. Відчепитись – також.
- Ну, шо, покажеш? – її обступили ще тісніше, - Братан, тримай її за руки, я їй рота відкрию.
Стало ще страшніше. Погроза тим часом почала втілюватись в життя. Пара вогких долонь міцно вчепилась і її руки, а друга пара рук стиснула їй нижню щелепу, від чого рот автоматично відкрився. Огида… Нестерпне відчуття справжньої, рафінованої, нічим не розбавленої огиди. Два порухи очима по сторонах. Нікого… Ніде… Жодної живої душі у радіусі цього подвір'я…
Тим часом чужі, грубі, смердючі пальці нишпорили по внутрішній поверхні її щік, зачіпляючи зуби. Рвотний рефлекс підступав, та якимось дивом вона стримала його.
Зуби… Нехай наявність у неї язика так і лишиться для всіх таємницею, але… Але у неї ж є зуби! Справжні, гострі і абсолютно здорові.
Наступної миті усі наявні різці та ікла мертвою хваткою обхопили смердючу клешню. Від його крику аж вуха звело. Намагався вирватись, та тепер вона не відпускала. Вже як щелепа заболіла, лиш тоді нарешті виплюнула.
- От сука…
Ворог у розпачі роздивлявся свою руку, стріпуючи на землю краплі крові. Той другий, що тримав за руки, послабив хватку, розгублено стежачи за усім, що відбувалось. Цим вона й скористалась. Крихта секунди, щоб вирватись, обернутись до нього і зарядити йому в око. Наступна крихта – щоб заскочити в під'їзд. І остання – щоб двері гучно луснули за нею, ледь не вдаривши їх до всього ще й по пиці.
Потім просто сиділа на підлозі посеред невеличкого коридору своєї такої ж невеличкої квартири. Довго переводила подих. Світ злий. А ще зліший він до таких, як вона.
Зрештою, піднявшись, попрямувала до своєї кімнати. Зайшла і з полегшенням озирнулась. Острівок безпеки. Міні-рай. Таємна схованка. Тут усе було оформлено у стилі музичної студії. Звукове обладнання, різного розміру та призначення, займало, напевне, майже увесь простір. На письмовому столику біля комп'ютера у повній готовності чекав цілком собі професійний студійний комплект для запису вокалу. Стіни, що на перший погляд здавались звичайними, насправді були покриті спеціальним акустичним поролоном, що створював ідеальну звукову ізоляцію. І лиш десь у кутку скромно примостилось її ліжко.
Торкнулась кнопки на системному блоці. Монітор комп'ютера чемно засяяв своєю незмінною синюватою підсвіткою. На робочому столі зберігала файл із самостійно створеними мінусовими фонограмами. Відкрила одну з них – найулюбленішу. Музика полилась цілющим джерелом. Слідом за музикою полився і голос. Її голос. Не німий, а живий. Сильний, гучний та співочий. І кожне слово – про біль. І в кожній ноті – крик. І в кожному рядку – історія.
Вона співала, щоб забути. Щоб вкласти в музику те, що тяжіло в душі. Щоб пережити усе і жити далі. Як вміє, як може, лиш жити. Співала і зцілювалась. Співала і відчувала силу.
Можна ж втратити усе і просто жити?.. Не потрібно ж вмирати також, правда?.. Навіть, поховавши коханого, батьків і дітей. Це ж можливо, так?.. Зібрати себе до купи і, попри горе, і далі прямувати своєю стежкою.
А злі язики?.. З ними ж можна не контактувати?.. Навіщо розповідати усім про те, що в серці?
Жахлива катастрофа, в результаті якої усі втратили життя, а вона – лиш голос. Тимчасово. Потім здатність говорити повернулась, та… та про це ж необов'язково усі повинні знати, правда? Навіщо їй відповідати на нестерпні слова співчуття? Навіщо вислуховувати дурні питання на кшталт як вона тепер житиме далі, ще й якось реагувати на них?
Переїхати туди, де ніхто її не знає, оселитись на самій окраїні міста і здійснити таки свою найзаповітнішу мрію – стати співачкою. Писати такі пісні, що скрають серце кожному, хто їх почує. А щоб не було зайвого галасу, для усіх нових знайомих і далі вдавати німу. Нехай справжнє її ім'я мало хто знає, та для всього світу вона стане відомою, як Ляна Ланівська.
Доспівавши, вона видихнула, глибоко та рішуче, відчуваючи беззаперечну готовність до наступних боїв. І великих перемог.
Кінець, 3.11. 2021
